Календар медицини

140 років від дня народження терапевта, бактеріолога, доктора медицини, екстраординарного, ординарного професора Федора Васильовича Вербицького (1881–1971)

Терапевт, бактеріолог, доктор медицини (1907), професор (1911). Закінчив Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі (1904), де й працював до 1907. Від 1908 – у науковому відрядженні за кордоном. Працював у Берлінському гігієнічному інституті, Пастерівському інституті в Парижі, лабораторії П. Ерліха у Франкфурті-на-Майні. У 1910 – приват-доцент Військово-медичної академії (Санкт-Петербург); від 1911 – екстраординарний професор Саратовського університету (Росія); від 1914 – в Університеті св. Володимира в Києві: ординарний професор кафедри лікарської діагностики з пропедевтичною клінікою (1914-1917), завідувач кафедри факультетської терапевтичної клініки (1918-1919), виконуючий обов’язки вченого секретаря медичного факультету. Від 1919 – в еміграції. Від 1920 працював лікарем у Белґраді. У 1945-1948 – професор, декан медичного факультету Інтернаціонального університету в Мюнхені; 1948 – декан Зуболікувального інституту. Від 1949 – в Арґентині: 1951-1965 – у відділі вірусології Інституту мікробіології.

Досліджував питання терморегуляції організму, хіміотерапії, курортології, бактеріології, клініки внутрішніх та інфекційних хвороб.

Наукові праці: “Случай Адиссоновой болезни с обоюдосторонней атрофией надпочечников” (1906); “К вопросу о теплорегуляции организма при действии термического раздражителя на слизистую оболочку желудка и кишок” (1907); “Основы химиотерапии и ее практическое значение” (1910); “Морфологические изменения трипанозом при действии на них некоторых химиотерапевтических агентов” (1915); “К вопросу о замене иностранных лечебных мест и вод отечественными” (1915).

105 років від дня народження анатома, хірурга, доктора медичних наук, доцента Лідії Валентинівни Чернишенко (1916-2005)

Анатом, хірург, доктор медичних наук (1966), доцент. Закінчила 2-й Київський медичний інститут (1940). Працювала на посадах хірурга Київської міської поліклініки №12 і за сумісництвом асистента кафедри топографічної анатомії та оперативної хірургії Київського медичного інституту (1943-1951), асистента та доцента кафедри нормальної анатомії Київського медичного інституту.

Основний напрям наукової діяльності – дослідження лімфатичної системи; вперше описано (разом з професором С.Т. Чорнокульським) периваскулярні лімфоїдні вузлики, розташовані вздовж стінок лімфо- та гемомікроциркуляторного русла, як нові структурні утвори імунної системи людини та ссавців.

Ініціатива проведення цього дня належить Всесвітній організації охорони здоров’я. Він покликаний підвищити поінформованість суспільства про захворювання і надати підтримку пацієнтам та їхнім родинам. У 1997 р. Європейська асоціація пацієнтів із хворобою Паркінсона у співпраці з ВООЗ прийняла Хартію прав пацієнтів із даною патологією.

Хвороба Паркінсона входить до числа чотирьох найбільш поширених нейродегенеративних захворювань серед людей похилого віку. Це хронічне прогресуюче захворювання центральної нервової системи. За оцінками експертів, у світі налічується близько 4 млн пацієнтів, а до 2040 р. їхня кількість сягне 14,2 млн. Згідно зі статистикою МОЗ України, поширеність хвороби Паркінсона – 61,4 на 100 000 населення. Кожного року діагноз ставлять 2,5 тис українців.

Ця патологія вперше була описана в 1817 р. англійським лікарем Джеймсом Паркінсоном. Основними є три ознаки хвороби:

• тремтіння (тремор зазвичай починається з голови й руки, яка розслаблена);
• брадикінезія (уповільнення руху, пересування маленькими кроками);
• ригідність (скутість і напруга у м’язах, що може призвести до болісних м’язових спазмів – дистонії).

Пацієнтам притаманна характерна постава: голова нахилена вперед, коліна та лікті напівзігнуті, спина згорблена.

Хвороба Паркінсона розвивається внаслідок утрати нервових клітин у тій частині мозку, що відповідає за виробництво допаміну, який бере участь у контролі та координації рухів тіла. Втрата нервових клітин є повільним процесом, тож симптоми захворювання зазвичай починають проявлятися, коли близько 80% нервових клітин вже були втрачені. Ця недуга призводить до інвалідності, залишаючи повну ясність свідомості.

Етіологія захворювання залишається невідомою. На думку науковців, розвитку патології сприяє генетична схильність, вік і фактори зовнішнього середовища (пестициди й гербіциди, що використовуються в сільському господарстві, та промислові забруднення). Взаємодія цих факторів ініціює процеси дегенерації у нейронах головного мозку.

На сьогодні хвороба Паркінсона є не виліковною, але доступні методи, що допомагають полегшити симптоми та підтримувати якість життя:

• підтримувальна терапія, зокрема фізіотерапія;
• лікарські засоби;
• в деяких випадках хірургічні втручання.

У фондах ННМБУ ви зможете ознайомитись з літературою за цією темою:

1. Григорова І.А. та ін. Неврологія: національний підручник для студентів медичних закладів вищої освіти. – Київ, 2020.
2. Ломадзе В.Л. Диференційоване хірургічне лікування леводопаіндукованих рухових розладів у пацієнтів з хворобою Паркінсона : автореферат дис. … канд. мед. наук. – Київ, 2019.
3. Карабань І. М., Карасевич Н. В., Гасюк Т. В. Рекомендації щодо харчування та гімнастики для пацієнтів їз хворобою Паркінсона. – Київ, 2020.
4. Цимбалюк В. І., Попов А. О. Динаміка Леводопа-замісної терапії у пацієнтів з хворобою Паркінсона після однобічної палідотомії// Ендоваскулярна нейрорентгенохірургія. – №2 – 2018 – С.30-36.
5. Поворознюк В. В., Бистрицька М. А., Карабань І. М., Карасевич Н. В. Статеві особливості мінеральної щільності кісткової тканини в пацієнтів із хворобою Паркінсона// Боль. Суставы. Позвоночник. – Том 8, № 1. – 2018. – С. 31-37.
6. Цимбалюк В. І., Попов А. О. Антидискінетичний ефект стереотаксичних втручань у ділянці вентроінтермедіального ядра таламуса у пацієнтів із хворобою Паркінсона // Український нейрохірургічний журнал. – №2 – 2018 – С.40-46.
7. Чеборака Т. О., Слободін Т. М., Головченко Ю. І., Горева Г. В. Особливості афективних порушень у пацієнтів із хворобою Паркінсона на фоні коморбідної патології // Журнал неврології ім. Б.М. Маньковського – Т. 6, дод. 1 – 2018 – С.39-40
8. Чеборака Т. О. Особливості вегетативної дисфункції у пацієнтів із хворобою Паркінсона на тлі аутоімунної патології// Сімейна медицина. – № 3. – 2018. – С. 75-80.

125 років від дня народження рентгенолога, радіолога, кандидата медичних наук, доцента Миколи Федоровича Заркевича (1896-1985)

Рентгенолог, радіолог, кандидат медичних наук (1942). Навчався у Військово-медичній академії (Петроград), з 5-го курсу якої в 1918 пішов у Червону Армію; медичну освіту завершив у 1920 на медичному факультеті Ростовського університету; 1920-1922 – служба в Червоній Армії; вдосконалювався в хірургічній клініці професора Оппеля Військово-медичної академії; в 1924-1927 – начальник хірургічного відділення та рентгенолог у Житомирі; 1927-1954 – очолював рентгенологічне відділення Київського військового клінічного шпиталю; 1941-1945 – начальник рентгенологічного відділення в тиловому районі 3-го Українського фронту; полковник медичної служби; у 1954 організував і по 1963 очолював кафедру рентгенорадіології Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця; 1963-1973 – керівник радіологічного відділення Київського НДІ експериментальної і клінічної онкології; у 1956-1963 виконував обов’язки головного радіолога МОЗ України.

Вважається одним з фундаторів та організаторів вітчизняної рентгенорадіології. Основні напрями наукової діяльності: опрацювання рентгенодіагностики кісткової системи, легень та органів травлення; вперше в Україні виконав сканування щитоподібної залози та печінки.

100 років від дня народження радіолога, рентгенолога, доктора медичних наук, професора Анатолія Івановича Позмогова (1921-2004)

Радіолог, рентгенолог, доктор медичних наук (1962), професор (1963), заслужений діяч науки УРСР (1979). Закінчив Ташкентський медичний інститут (1943). У 1943-1945 на посаді військового лікаря винищувального протитанкового артилерійського полку в складі Степового, Воронезького, 2-го Українського, 2-го та 3-го Білоруських і Прибалтійських фронтів брав участь у бойових діях; 1945-1947 працював у Наркоматі держконтролю УРСР; з 1947 – молодший, а потім старший науковий співробітник Київського НДІ рентгено-радіології і онкології; з 1958 – керівник рентгенорадіологічного відділу цього ж інституту; з 1963 – завідувач кафедри та проректор з наукової роботи (1963-1966) Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця; від 1966 – керівник рентгенологічного відділу Київського НДІ експериментальної і клінічної хірургії; з 1967 – також заступник директора з наукової роботи; 1971-1987 – директор Київського НДІ рентгено-радіології і онкології; водночас виконував обов’язки керівника відділу променевої діагностики; з 1987 – науковий консультант цього ж інституту.

Наукові праці здебільшого присвячені рентгенодіагностиці захворювань органів дихання; запропоновано контрастну трахеобронхографію, одномоментну медіастинальну флебографію й ангіопульмонографію. Зробив значний внесок в організацію рентгенологічної й онкологічної допомоги населенню України.

Ініціатива проведення Всесвітнього дня боротьби з гемофілією належить Всесвітній федерації гемофілії та затверджена ВООЗ. Його мета – привернення уваги світової громадськості, політиків, чиновників галузі охорони здоров’я та медичного персоналу до проблем хворих на гемофілію, підвищення обізнаності щодо спадкового захворювання, пов’язаного з порушенням процесу згортання крові.

Для проведення цього Дня 17 квітня було обрано на знак поваги засновнику Всесвітньої федерації гемофілії Френку Шнайбелю, який народився саме в цей день.
Гемофілія зазвичай є спадковим захворюванням, спричиненим мутацією в одному з генів, що забезпечує утворення білків, які беруть участь у зупинці кровотеч. Білки, які називають факторами згортання крові, впливають на формування стабільного згустку (тромбу). Пацієнти з гемофілією мають низький рівень факторів згортання крові VIII або IX, що в свою чергу може призводити до спонтанних кровотеч, а також масованих виливів крові після травм або хірургічних втручань.

Гени, що зумовлюють розвиток гемофілії, пов’язані з Х-хромосомою, тому хвороба передається по жіночій лінії. А от хворіють на неї винятково чоловіки. Жінки зазвичай є носіями мутованого гена і передають недугу своїм синам.

Захворювання діагностують в 1 на 5000 народжених хлопчиків. До того ж вроджену гемофілію виявляють майже у 70% пацієнтів, а близько 30% припадає на спонтанні форми гемофілії, які з часом трансформуються у спадкові.

Геморагічне захворювання, яке виникає внаслідок набутого зниження активності фактору VIII, називають набутою гемофілією. Її діагностують набагато рідше, ніж спадкову, а частота становить 2 випадки на 1 млн населення. Занедужати на цю форму хвороби можуть і чоловіки, і жінки. Частіше хвороба розвивається у людей середнього або літнього віку на фоні злоякісних новоутворень, автоімунних захворювань, прийому лікарських засобів. Але під загрозою появи набутої гемофілії є також молоді жінки, які завагітніли вперше і перебувають на пізніх термінах вагітності або нещодавно народили. Найбільш важкими проявами набутої гемофілії вважають масивні післяпологові кровотечі та віддалені (на 3–150-й день) маткові кровотечі.

На сьогодні хвороба вважається невиліковною, але її перебіг можна контролювати за допомогою ін’єкцій дефіцитного фактору згортання крові.

У фондах ННМБУ ви можете ознайомитись із літературою на цю тему:

1. І. П. Цимбалюк-Волошин. Дитяча гемофілія: проблеми діагностики та лікування // Современная педиатрия. – 2016. – № 8. – С. 33-37.
2. Ведення вагітності та пологів при спадкових порушеннях згортання крові. Хвороба Віллебранда. Гемофілія. // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2017. – № 7/8. – С.25-29.
3. С. В. Видиборець, Ю. Ю. Дерпак, Ю. Ю. Попович. Гемофілія // Сімейна медицина. – 2018. – № 6. – С. 61-66.
4. І. П. Цимбалюк-Волошин, О. Ю. Кучкова. Спадкова та набута гемофілія А: сучасні підходи до лікування з клінічними прикладами // Укр. мед. часопис. – 2021. – № 5. – С. 58-63.
5. О. В. Стасишин. Набута імунокоагулопатія (набута гемофілія) у практиці акушера-гінеколога: клінічний випадок // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2021. – № 1. – С. 16-21.