Календар медицини

Козинець Георгій Павлович (1948) хірург, комбустіолог, доктор медичних наук (1993), професор (1997), заслужений діяч науки і техніки України (2011).

Георгій Павлович закінчив Київський медичний інститут (1973). Відтоді працював у Київському НДІ гематології та переливання крові: від 1980 – ст. н. с.; від 1986 – в Національній медичній академії післядипломної освіти (Київ): від 2007 – завідувач кафедри комбустіології та пластичної хірургії.

Наукові дослідження присвячені інтенсивній терапії та хірургічному лікуванню тяжких опіків і їх наслідків, зокрема вивчає патогенез і проблеми лікування опікового шоку, гострої опікової токсемії, септикотоксемії, сепсису, опікової реконвалесценції; механізми гемодинамічних порушень, порушень транспорту кисню, показники системи неспецифічної резистентності й імунологічної реактивності, механізми розвитку запальної реакції, ранового процесу.

Наукові праці: “Экстракорпоральная и интракорпоральная гемокоррекция и детоксикация при лечении ожоговой болезни” (2003); “Ожоговая интоксикация. Патогенез, клиника, принципы лечения” (2004); “Экстракорпоральная и интракорпоральная гемокоррекция и детоксикация при лечении травматической болезни” (2004); “Энтеросорбция при ожоговой болезни” (2009); “Методи консервативної та хірургічної реабілітації у постраждалих з наслідками опіків” (2010).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігається автореферат дисертацій Козинця Г.П. 
«Диагностика и лечение кислородной недостаточности при ожоговой септикотоксемии» (1979); «Патогенетическое обоснование различных методов дезинтоксикации при ожоговой болезни и влияние их на течение раненого процесса» (1992)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Г.П. Козинця, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Ожоговая интоксикация: Патогенез, клиника, принципы лечения (2004)
2. Энтеросорбция при ожоговой болезни (2009)

Рішення ВООЗ та Генеральної Асамблеї ООН про відзначення цього дня прийнято у 1988 р. Його мета – підвищення поінформованості населення про проблему ВІЛ/СНІДу і виховання соціальної терпимості до хворих на цю патологію. 1 грудня також день пам’яті жертв СНІДу

Вперше синдром набутого імунного дефіциту було діагностовано в 1980 р. в США серед гомосексуалістів і наркоманів, що використовували ін’єкційні наркотики. За кілька років поширення СНІДу набуло характеру епідемії, яка охопила практично всі країни. До 1996 р. нараховувалося вже понад 21 млн інфікованих. На сьогодні ВІЛ-інфікованих налічується понад 38 млн, з яких більше 1,7 млн становили діти. Переважна більшість людей із СНІДом живе у країнах із низьким та середнім рівнем доходу. Тільки у 2020 р. від причин, пов’язаних із ВІЛ-інфекцією, померло 680 тис. осіб та ще 1,5 млн людей заразилися ВІЛ.

Вірус імунодефіциту людини – ретровірус з роду лентивірусів, що викликає повільно прогресуюче захворювання, яке вражає імунну систему та послаблює захист від багатьох видів інфекцій та деяких типів раку. Найпізнішою стадією ВІЛ-інфекції є синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Слід зазначити, що ВІЛ передається через рідини організму інфікованих людей: кров, грудне молоко, насіннєва рідина та вагінальні виділення. При звичайних повсякденних контактах, таких як поцілунки, обійми та потиск рук, при спільному користуванні особистими предметами та вживанні продуктів харчування або води передача інфекції не відбувається.

Лікування ВІЛ-інфекції відбувається за допомогою прийому антиретровірусних препаратів. Ранній доступ до цієї терапії має вирішальне значення для покращення стану здоров’я людей із ВІЛ. Важливо, що, отримуючи АРТ, пацієнт не передає інфекцію своїм сексуальним партнерам. АРТ – лише підтримуюча терапія. На сьогодні у процесі розробки вакцина проти ВІЛ.

Болярський Микола Миколайович (1878-1939) хірург, уролог, анатом, клініцист, доктор медицини, професор, один із організаторів охорони здоров’я на Поділлі. Один із засновників Вінницького медичного інституту, організував кафедру госпітальної хірургії і очолив кафедру факультетської хірургії Вінницького медичного інституту. Напрями наукових досліджень: серцево-судинна хірургія, лікування травматичних ушкоджень печінки, хірургія жовчних шляхів.

Микола Миколайович народився на хуторі Дерновський Шадринського повіту Пермської губернії, медичну освіту (з відзнакою) здобувна медичному факультеті Юріївського університету (1906). Працював на посаді практичного лікаря (1905-1906); навчався у Військово-медичній академії (м. С.- Петербург, 1907-1910); працював на посаді хірурга в Обухівській лікарні (м. С. – Петербург, 1907-1914).

У 1910 р. захистив докторську дисертацію «К вопросу о травматических повреждениях печени». Під час Першої світової війни – старший (головний) лікар Кауфманського шпиталю Червоного Хреста (1914-1917); з 1917 р., після розформування зазначеного шпиталю, працював у Вінницькій Пироговській лікарні на посадах хірурга (1917-1918), завідувача хірургічного відділення (з 1918 р.) та головного лікаря (до 1939 р.).

Один із ініціаторів відкриття Вінницького медичного інституту, в якому був першим завідувачем навчальної частини, першим заступником директора інституту з науково-навчальної та адміністративної частини. Перший декан зазначеного інституту, професор (1934).

У 1934-1939 рр. – очолював кафедру факультетської хірургії Вінницького медичного іституту: у 1937 р. за ініціативою Болярського на базі Пироговської лікарні була заснована кафедра шпитальної хірургії цього ж інституту.

Автор 58 наукових публікацій та понад 50 доповідей на Пироговських, Всесоюзних та Всеукраїнських зʼїздах хірургів і засіданнях наукових товариств.

Основні напрями наукової діяльності: серцево-судинна хірургія, лікування травматичних пошкоджень печінки, хірургія жовчних шляхів, лікування апендициту, перитоніту, сечостатевих нориць, кісткова пластика.

Брав активну участь у збереженні тіла М. І. Пирогова, Пироговської садиби та прийнятті рішення про відкриття музею М.І. Пирогова, як позаштатний інспектор брав участь в організації хірургічної допомоги, розширенні мережі лікувальних закладів та покращенні медичної допомоги сільському населенню Вінничини.

Відзначення цього дня запровадила Генеральна Асамблея ООН у 1992 році. Мета – привернення уваги до проблем інвалідів, захист їхніх прав, гідності та благополуччя, а також інтеграція людей із особливими потребами в життя суспільства.

Більше одного мільярда людей Землі становлять особи, які мають особливі потреби. З метою усунення дискримінації та поліпшення становища людей з інвалідністю у 80-90-х рр. ХХ ст. ООН проводила роботу із розробки заходів для забезпечення належних умов для реалізації соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод таких людей. З метою впровадження світового досвіду в Україні ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, а Указом Президента України від 03 грудня 2015 року № 678/2015 було активізовано роботу із забезпечення прав таких людей.

До початку війни в Україні нараховувалось понад 2,7 млн. осіб з особливими потребами. Після широкомасштабного вторгнення ця цифра збільшується кожного дня. Суспільство повинно усвідомити, що після перемоги людей з інвалідністю в містах і селах буде багато. І це не тільки учасники бойових дій, але й цивільне населення, зокрема діти, які постраждали внаслідок обстрілів і бомбардувань. Інвалідність – не покарання, вона не повинна стати перепоною до повноцінного життя. Часто, такі люди уникають називати себе інвалідами, намагаючись не викликати надмірної уваги чи жалю. Ми повинні поважати їх прагнення стати повноправними членами суспільства, допомагати їм реалізуватись, створюючи відповідні умови. Нагадаємо, що ставлення до інвалідів демонструє рівень цивілізованості суспільства.

Амосов Микола Михайлович (1913-2002) кардіохірург, біокібернетик, академік Національної академії наук України (1969) та Національної академії медичних наук України (1993), член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (1961), доктор медичних наук (1953), професор (1954), директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983-88). Один з основоложників легеневої та серцевої хірургії в колишньому СРСР. Розробив нові методи операцій на легенях, хірургічного лікування пороків серця. Першим в світі створив і впровадив в практику протитромбічні протези серцевих клапанів. Автор оригінальних апаратів штучного кровообігу. Організував в Україні центр серцево-судинної хірургії. Основоложник української школи біомедичної та психологічної кібернетики. Під його керівництвом проведені фундаментальні дослідження систем саморегуляції серця і розробка питань машинної діагностики хвороб серця, розробка і побудова фізіологічної моделі “внутрішнього середовища організму”, моделювання на ЕОМ основних психічних функцій і деяких соціально-психологічних механізмів поведінки людини.

Микола Михайлович народився в с. Ольхово (тепер – Вологодської обл.). У 1932 р. закінчив Череповецький механічний технікум. Працював на посаді змінного механіка на електростанції в м. Архангельську. З 1934 р. навчався у Всесоюзному заочному індустріальному інституті, який закінчив (з відзнакою) у 1940 р..

Медичну освіту (з відзнакою) здобув в Архангельському медичному інституті (1939). Працював на посаді ординатора-хірурга Череповецької міжрайонної лікарні. Під час німецько-радянської війни – провідний хірург польвого шпиталю. Після демобілізації працював завідувачем головного операційного блоку Інституту швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського.

Захистив кандидатську дисертацію, присвячену первинній обробці поранення колінного суглоба, від 1952 р. керівник клініки грудної хірургії, а з 1968 р.-заступник директора з наукової роботи Українського НДІ туберкульозу та грудної хірургії імені Ф. Г. Яновського. У 1953 р. захистив докторську дисертацію «Гіневмонектомія і резекція легень при туберкульозі». З 1955 до 1970 р. очолював кафедру грудної хірургії Київського інституту удосконалення лікарів; з 1960 р. до 1990 р. керував відділом біокібернетики Інституту кібернетики АН УРСР (м. Київ). У 1983 р. керовану М. М. Амосовим Клініку торакальної хірургії було реорганізовано в Інститут серцево-судинної хірургії (нині – Національний Інститут серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова НАМН України), першим директором якого був призначений М. М. Амосов.

З 1988 р. – почесний директор зазначеного інституту; академік НАН України (1969); академік АМН України (1993); член-кореспондент РАМН; неодноразово обирався депутатом Верховної ради СРСР; член багатьох міжнародних наукових товариств; член редакційних колегій та рад низки вітчизняних та зарубіжних фахових журналів; заслужений діяч науки УРСР (1955); лауреат Ленінської премії (1961), Державних премій України (1978, 1988), Герой Соціа-лістичної Праці (1973).

Автор 672 публікацій, зокрема 19 монографій.Науковий консультант та керівник 40 докторських і 150 кандидатських дисертацій. Основні напрями наукової діяльності – торакальна хірургія та біокібернетика. У 1955 р. вперше в Україні почав хірургічне лікування вад серця. У 1963 р. вперше в СРСР виконав протезування мітрального клапана.

У 1965 р. створив і вперше у світі впровадив у хірургічну практику антимікробні протези серцевих клапанів; розробив ряд нових методів хірургічного лікування вад серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу. Під керівництвом М. М. Амосова були проведені дослідження систем саморегуляції серця, розроблено методи машинної діагностики захворювань серця, створено фізіологічну модель «внутрішнього середовища організму» людини, змодельовані на електронно-обчислювальній машині основні психічні функції та деякі соціально-психологічні механізми поведінки людини.

День святого Миколая (також Свято святого Миколая, у народі — День Миколи, Зимовий Миколай) — це день святкування та вшанування пам’яті Святого Миколая у католиків та православних.

За традицією, цієї ночі діти отримують подарунки під подушками. Тому вони вірять у диво, звершуване святим Миколаєм і вчаться в святого бути милосердними. Святий Миколай опікується воїнами, водіями і тими, що подорожують, допомагає бідним у скруті; вважається покровителем дітей і студентів, моряків, торговців, і лучників.

В пам’ять про милосердя святого Миколая, цього дня відзначається Міжнародний день допомоги бідним.