Календар медицини

Альбан Кьолер (1874-1947) німецький рентгенолог, один з основоположників сучасної рентгенології. Зробив великий внесок у рентгенодіагностику захворювань кісток, описав зміни кісткової тканини при ряді інших захворювань.

Альбан Кьолер у селі Крибітч (земля Тюрингія, Німеччина) у родині місцевого фермера. Після закінчення середньої школи в Альтенбурзі він навчався на медичному факультеті Берлінського університету, потім Університету Ерлангена і, нарешті, Фрайбурзького університету, де в 1893 став членом студентського братства «Франконія», а в 1897 захистив докторську дисертацію.

В 1905 Альбан Келер розробив метод телерентгенографії серця і в тому ж році став одним із співзасновників Німецького рентгенівського товариства, а в 1912 Келлер став головою цієї організації
У 1907 році доктор Келлер першим почав на регулярній основі проводити рентгенологічні спостереження при захворюваннях внутрішніх органів і здійснив стереорентгенографію легень і рентгенокінематографію органів дихання.

У 1908 році вчений докладно вивчив і описав хронічне дистрофічне захворювання човноподібної кістки стопи, що призводить до її асептичного некрозу, яке з того часу стали називати його ім’ям хвороба Келлера I.

У 1910 році він видав керівництво з медичної рентгенології, що стало класичним посібником.

У 1920 році Альбан Келер описав остеохондропатію головок плюсневих кісток, яка отримала назву хвороба Келлера II або хвороба Фрейберга-Келера (оскільки помітний внесок у її вивчення вніс також німецький лікар Альберт Генрі Фрейберг.

У 1944 році заслуги вченого були відзначені медаллю Ґете за мистецтво та науку до самої смерті.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Альбана Кьолера підготовлені одноосібно або у співавторстві:

616.073 К-69
Kӧhler A. Grenzen des normaler und anfӓnge des pathologischen im rӧntgenbilde. -1924.

616.073 К-69
Kӧhler A. Das Rӧntgenverfahren in der Chirurgie. – 1911.

Субботін Віктор Андрійович (1844-1898) лікар-гігієніст, санітарний діяч, доктор медицини (1869). Ординарний професор (1880). Засновник та перший керівник кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики (1871-93), декан медичного факультету (1884-87) Київського університету. Праці присвячені питанням фізіології, загальної та комунальної гігієни, дезінфекції, епідеміології.

Віктор Андрійович у 1867 закінчив медичний факультет Київського університету. У 1869 захистив докторську дисертацію. Стажувався за кордоном для підготовки до професорського звання з кафедри гігієни. У 1871 організував і очолив першу в Україні самостійну кафедру гігієни, на якій пропрацював до 1892, коли вийшов у відставку. Його праці сприяли становленню експериментальної гігієни та викладанню її як самостійної навчальної дисципліни. Проводив дослідження з фізіології праці, санітарної охорони водойм від забруднення стічними водами та цикл робіт з гігієни лікарень. Педагогічну та наукову діяльність поєднував із суспільною, був головою комісії, що розробила проект організації санітарного нагляду в Києві, сформулював нове завдання попереджувального санітарного нагляду, брав активну участь у діяльності Товариства охорони народного здоров’я.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Субботіна В.А. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

613(02) С 89
Краткий курс гигиены. – 1882

Кухта Степан Йосипович (1939-2021) стоматолог, кандидат медичних наук (1971), професор (1996), завідувач (1994-2000), професор (з 2000) кафедри терапевтичної стоматології Львівського державного медичного університету. Один з перших в Україні визначив, впровадив поняття стоматогліфіки і генетичних одонтомаркерів, автор перших українських тлумачних словників з терапевтичної стоматології.

Степан Йосипович народився в м. Радехові Львівської обл., медичну освіту здобув на стоматологічному факультеті Львівського медичного інституту (1965); працював на посадах стоматолога Лопатинської (1965-1967) та Радехівської (1967) районних лікарень Львівської обл..

З 1967 р. працював на кафедрі терапевтичної стоматології Львівського медичного інституту (нині – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицкого) на посадах асистента (1967-1974), доцента (1975-1994), завідувача (1994-2000), професора (з 2000 р.); у 1992-1996 рр. – проректор із лікувальної роботи цього ж університету; професор кафедри дитячої стоматології стоматологічного факультету Ужгородського національного університету.

У 1971 р. захистив кандидатську дисертацію «Эффективность фтористой профилактики кариеса зубов в различные периоды развития ребенка (у детей дошкольного возраста)»; професор (1996).

Основні напрями наукової діяльності: профілактика та лікування карієсу, стимуляція карієсорезистентності цементу зубів у хворих з пародонтопатіями, прогнозування індивідуальних термінів прорізування зубів, порушення мікроциркуляції в патогенезі хвороб пародонту, генетичні маркери стоматології та особливості стоматогліфіки в людини, астосування препаратів калгану в стоматології, історія медицини, опрацювання української стоматологічно термінології; основні праці: «Тлумачний словник з терапевтичної стоматології» (1994, 1995), «Медицина в античній міфології» (1996), «Рентгенодіагностика в стоматології» (1996), «Медичні інструменти» (1996, 1997), «Класифікація хвороб порожнини рота та їх рентгенодіагностика» (2000).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Кухти С.Й. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Б-88512
Львівський професор стоматології К.П. Каліга (1785-1845). – 2009

Б-79434
Класифікація хвороб порожнини рота та їх рентгенодіагностика. – 2000

Б-90618
На схрещених дорогах життя Софії Парфанович. – 2010

Р-3748
Эффективность фтористой профилактики кариеса зубов в различные периоды развития ребенка.(У детей дошкольного возраста). Автореферат. – 1971

Алексєєнко Олександр Васильович (1939-2003) – доктор медичних наук (1981), професор (1985), завідувач кафедри госпітальної хірургії (1983) Чернівецького медичного інституту. Основний напрям – розробка та впровадження внутрішньотканинного електрофорезу, хірургічна корекція шлунково-стравоходного рефлексу, хірургічне лікування захворювань легень та середостіння.

Олександр Васильович народився в с. Баладек Туруго-Чумиканського району Хабаровского краю. медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Хабаровського медичного інституту (1962); у 1962-1972 рр. – лікар-хірург та завідувач хірургічного відділення Хабаровської крайової лікарні; з 1972 до 1978 р. – старший науковий співпрацівник Ялтинського НДІ фізичних методів лікування та медичної кліматології; у 1970 р. захистив кандидатську дисертацію «Об использовании местной гипотермии при некоторых оперативных вмешательствах на почках в условиях «сухого» операционного поля – при полной блокаде внутрипочечного кровообращения».

У подальшому працював на посадах доцента курсу торакальної хірургії (1979-1983) та завідувача кафедри госпітальної хірургії (1983-2002) Чернівецького медичного інституту; у 1981 р. захистив докторську дисертацію «Хирургическое лечение больных с распространенными формами хронических нагноительных заболеваний легких»; професор (1985); дійсний член Української академії наук національного прогресу.

Автор 192 наукових публікацій, зокрема 10 винаходів, 3 посібників і 1 монографії. Основні напрями наукової діяльності: опрацювання та впровадження в клінічну практику внутрішньотканинного електро-форезу, хірургічна корекція шлунково-стравохідного рефлексу, хірургічне лікування захворювань легенів та середостіння; науковий консультант і керівник 2 докторських та 12 кандидатських дисертацій; основні праці: «Внутритканевой электрофорез» (1991), «Хірургічне лікування гриж стравохідного отвору діафрагми» (1996), «Вади розвитку легенів» (1996), «Пошкодження грудей» (1997).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Алексєєнко О. В. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Б-82627
Пошкодження органів грудної та черевної порожнини. – 2003

А-477
Внутритканевый электрофорез. – 1991

А-477
Об использовании местной гипотермии при некоторых оперативных вмешательствах на почках в условиях сухого операционного поля- при полной блокаде внутрипочечного кровообращения (Эксперим. – клинич. исследов.). Автореферат.- 1970

Еміль Адольф фон Берінг (1854-1917), німецький бактеріолог, один з основоположників імунології. Перший лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології «за роботи, присвячені сироватковій терапії, особливо за її застосування при лікуванні дифтерії, що відкрило нові шляхи у медичній науці і тим самим дало до рук лікарів переможну зброю проти хвороби та смерті» (1901).

Берінг народився в Гансдорфе (нині територія Польщі) у багатодітній родині (сім’я мала 13 дітей, він був п’ятим) у родині вчителя. Закінчив військово-медичну школу в Берліні, служив у війську. Диплом лікаря Берінг отримав у 1880 році, і його направили на стажування до знаменитої берлінської клініки Шаріте. У 1888 р. був переведений до Берліна, де працював асистентом Роберта Коха в Інституті гігієни.
Саме там учений зайнявся вивченням методів лікування дифтерії та правця, двох різних захворювань, які поєднувала одна характерна властивість: обидва захворювання закінчувалися смертельними наслідками, незважаючи на те, що хворі були інфіковані відносно невеликою кількістю бактерій. Берінг припустив, що лікування дифтерії може бути успішним у разі нейтралізації токсину, що секретується дифтеритними бактеріями, тобто у разі прояву природної захисної реакції людського організму.

Еміль Берінг був удостоєний багатьох нагород і премій. Його ім’я носять Dade Behring у Гарбурзі, найбільша у світі компанія, що займається виключно клінічною діагностикою, а також компанія CSL Behring. В університеті Марбург існує премія ім. Еміля фон Берінга.

Лазаревич Іван Павлович (1829-1902) – акушер-гінеколог, доктор медицини (1857), професор, завідувач кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб медичного факультету Харківського університету (1863-85). Засновник вітчизняної школи акушерів. Одним з перших увів в акушерську практику знеболення пологів, експериментально встановив залежність рухової функції матки від рефлекторних імпульсів, що йдуть із центральної нервової системи. Талановитий винахідник, автор оригінальних інструментів («щипці Лазаревича», маточний зонд).

Іван Павлович народився в Могилеві-на-Дністрі (нині – м. Могилів-Подільський) у дворянській сімʼї; закінчив Могилівську гімназію (1848); медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1853), після закінчення якого працював на посадах асистента кафедри акушерства проф. О. П. Матвєєва та одночасно – лікаря на фаянсовій фабриці (1853-1856); у 1856 р. затверджений на посаді помічника директора клініки; у 1857 р. захистив докторську дисертацію «De pelvis feminae metiendae rationibus» («Про раціональні виміри жіночого таза»); удосконалювався за кордоном; працював на посадах приват-доцента (1858-1859), доцента (1859-1862), екстраординарного (1862-1863) та ординарного професора (1863-1887) кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб медичного факультету Харківського університету; у 1869 р. при кафедрі почав функціонувати Повивальний інститут, у якому готували середніх медичних працівників (акушерок) для півдня країни; після переїзду в С.- Петербург (1887) залишився пожиттєвим професором Харківського університету.

З 1887 р. член ради Міністерства народної просвіти та медичної ради; організував у Харкові Повивальний інститут (1869), що готував акушерок; був віце-пре-зидентом Міжнародного медичного конгресу (1869)
i почесним президентом гінекологічної секції на Міжнародному медичному конгресі (1883).

Автор 83 наукових публікацій; основні напрями наукової діяльності: опрацювання методів вимірювання жіночого таза, вивчення еклампсії, удосконалення акушерсько-гінекологічного інструментарію; опрацьовував питання знеболювання пологів. Одним із перших висловив думку про те, що пологи є рефлекторним процесом, керованим центральною нервовою системою; І. П. Лазаревич створив теорію пологового акту (1857); за багато років до того, коли на Заході зʼявились прямі щипці, він створив їх і довів переваги їхнього застосування (1879); І. П. Лазаревича вважають засновником вітчизняної акушерської школи; основні публікації: «Исследование живота беременных» (1865), «Атлас гинекологических и акушерських инструментов, изобретенных автором» (1867), «Курс акушерства» (т. I-II, 1877).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Лазаревича І. П. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

618.2
Л-171
Лазаревич И. Исследование живота беременных. – Х., 1865.

618.2(02)
Л-171
Лазаревич И. П. Курс акушерства. – Х., 1879

618.1
Л-171
Лазаревич И. Паразиты женских половых органов. Клинические наблюдения. – Х., 1870.