Календар медицини

Юрій Платонович Шупик (1933-2013) судово-медичний експерт, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України.

Закінчив Київський медичний інститут (1957). Працював судово-медичним експертом у Луганську.

З 1959 – в Київському інституті удосконалення лікарів (тепер Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика): аспірант, асистент, доцент, з 1977 – професор, з 1987 – завідувач кафедри судової медицини. Водночас (з 1960) – судово-медичний експерт, а з 1976 – начальник Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України. Голова президії Українського наукового товариства судових медиків і криміналістів (з 1987).

Проводив судово-експертну роботу під час розслідування наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Брав участь у роботі державних комісій, утворених у зв’язку з низкою авіакатастроф.

Досліджував проблеми організації судово-медичної служби, судово-медичної криміналістики та травматології.

Наукові праці: “Проблеми організації та проведення комплексних експертних досліджень” (1985); “Ідентифікація значення стоматологічного статусу при персоніфікації загиблих в авіакатастрофах (на досвіді авіакатастроф у Норвегії, Греції, Еритреї)” (1998); “До питання про “чернівецьку хворобу” (випадок з практики)” (2000).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферат дисертація  Шупика Ю. П.

1. “К судебномедицинской экспертизе об горевших трупов» (1964).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці  Шупика Ю. П., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Судебно-медицинская экспертиза (1980)
2. Материалы для судебно-медицинской экспертизы трупа и одежды, подвергавшихся значительному воздействию пламени (1974).

Анатолій Пилипович Лазар (1933-2007) радіолог, доктор медичних наук, професор.

Закінчив Київський медичний інститут (1957), де й працював від 1960 (нині Національний медичний університет): 1979-1983 – заступник декана 1-го медичного факультету, 1990-2006 – завідувач, 2006-2007 – професор кафедри медичної радіології з курсами рентґенології та радіаційної медицини; водночас від 1989 очолював Київський міжміський науково-практичний радіонуклідний центр. Головний радіолог МОЗ України (1986-2005).

Наукові дослідження були присвячені променевій патології та ра­­діонуклідній діагностиці в урології та нефрології, сумісному впливу на організм іонізуючого випромінювання та радіального приско­рен­­ня, патогенезу порушення водно-сольового обміну при захворюваннях нирок.

Наукові праці: “Рентгенодиагностика” (1969); “Медицинская радиология” (1979, 1980); “О патогенезе нарушения метаболизма кальция при гломерулонефрите” (1982); “Радіаційна медицина” (1993); “Основи радіаційної медицини” (2002); “Основи променевої діагностики” (2005); “Медична радіологія” (2008).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці А. П. Лазаря, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Радіаційна медицина (1993)
2. Основи радіаційної медицини (2006)
3. Основи радіаційної медицини (2002)
4. Основи променевої діагностики (2006)
5. Вибрані лекції з радіонуклідної діагностики та променевої терапії (2006)

Всесвітній день розповсюдження інформації про проблему аутизму встановлений у резолюції Генеральної Асамблеї ООН № A/RES/62/139, що прийнята 18 грудня 2007 р. Його відзначають щорічно 2 квітня.

У 1938 р. австрійський педіатр і психіатр Ганс Аспергер на одній зі своїх лекцій з дитячої психології почав використовувати термін, уведений швейцарським психіатром Ейгеном Блейлером. Саме Блейлеру належить сучасне поняття термінології аутизму.

Дитячий аутизм є результатом особливої патології, в основі якої лежить недостатність центральної нервової системи (ЦНС). Основні його причини – органічні ураження ЦНС внаслідок патології вагітності та пологів, запальних процесів головного мозку, перенесених черепно-мозкових травм. Згідно зі статистикою, діагноз “аутизм” трапляється досить часто – один випадок на 100-160 дітей. Проте ця цифра дуже приблизна. Частіше на аутизм страждають хлопчики, ніж дівчатка (приблизно у пропорції 4:1).

Цей розлад характеризується вираженим і всебічним дефіцитом спілкування та соціальної взаємодії, досить обмеженими інтересами, а також часто повторюваними діями. Гостроту цих ознак можна визначити вже у віці до трьох років. Захворювання має генетичний характер і його основні причини поки не відомі науці, проте своєчасна реабілітація дитини з ранніх років життя дозволяє в багатьох випадках домогтися впевнених результатів у соціальній адаптації, що сприяє більш повноцінному життю.

Приблизно 60 % дітей, хворих на аутизм, котрі своєчасно пройшли лікування у віці 2-4 роки, в подальшому змогли успішно опанувати програму загальноосвітньої школи та досить непогано адаптуватися в суспільстві. Відомо, що 10 % аутичних дітей володіють видатними здібностями. У світовій науці є достатньо тому прикладів. Так, Ейнштейн у дитячому віці тримався відокремлено, не грався з однолітками, до 7 років нав’язливо повторював одні й ті самі речення, в 15 років покинув школу, впродовж усього життя не вмів організувати свій побут і добувати засоби для існування загальноприйнятим шляхом. Ньютон мав труднощі у спілкуванні, хоча добре викладав свої думки на папері. Серед відомих аутистів – Вінсент Ван Гог, Леонардо да Вінчі, Гаррі Труман, Авраам Лінкольн, Вуді Аллен, Боб Ділан і багато інших. Досягнувши значних успіхів у кар’єрному рості, вони залишалися суспільно та сімейно дезадаптованими у зв’язку з проблемами вербальної комунікації. Сьогодні таким людям можна допомогти незалежно від віку.

У фондах ННМБУ можна ознайомитись з літературою на дану тему:

1. Волошин Т.Б. Клініко-психологічні особливості дітей з розладами аутичного спектру та їх реабілітація за системою інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації : автореферат дис. … канд. мед. наук: 19.00.04 – медична психологія. – Харків, 2018.
   Гальчин К.С. Розлади спектра аутизму в дітей: клініко-психопатологічні особливості перебігу. – Житомир, 2018.
2. Літвінов О.О. Клініко-психопатологічні та соціально-психологічні особливості розладів аутистичного спектра у повнолітніх : автореферат дис. … канд. мед. наук : 14.01.16 – психіатрія. – Київ, 2019.
3. Мирошников О.О. Клініко-нейрофізіологічні та структурні особливості нервової системи у дітей раннього віку з розладами аутистичного спектру: автореферат дис. … канд. мед. наук : 14.01.15 – нервові хвороби. – Харків, 2019.
4. Ткач Х. Обстеження мовленнєвого розвитку у дітей з аутизмом та тяжкими порушеннями мовлення на основі поведінкового підходу : практичний посібник. – Дрогобич, 2020.
5. Партінгтон Дж. Оцінювання базових мовленнєвих і навчальних навичок (ABLLS-R®) : у 2 кн. Пер. з англ. – Київ, 2020
6. Призант Б. Уникальный человек. Иной взгляд на аутизм. Пер. с англ. С. В. Бабанин. – Киев, 2021
7. Рудейчук Д.В. Роль генетичних досліджень у діагностиці аутизму. Синдром Фелан-Макдермід // Укр. наук.-мед. молодіжний журнал. – 2020. – N 2 спецвип. – С. 59-60
8. Марценковський І. Нові виклики для системи психіатричної допомоги дітям і дорослим молодого віку // НейроNEWS. – 2020. – № 5. – С. 5
9. Можливості та перспективи застосування фармакотерапії у пацієнтів із розладами аутистичного спектра // НейроNEWS. – 2020. – № 5. – С. 42-45
10. Вітомська М.В. Сучасні підходи до ерготерапії дітей з розладами аутистичного спектра // Український журнал медицини, біології та спорту. – 2021. – Т. 6, № 2(30). – С. 7-12.
11. Мальцев Д.В. Оцінка маркерів запалення та нейронального пошкодження у пацієнтів з розладами спектру аутизму, асоційованими з генетичним дефіцитом фолатного циклу // Імунологія та алергологія. – 2021. – N 3. – С. 31-39
12. Борохович О.Г. Значення поліморфізму генів першої та другої фази детоксикації у розвитку розладів аутистичного спектра // Укр. наук.-мед. молодіжний журнал. – 2021. – №3, спецвипуск – С. 39.
13. Скрипник Т.О. Розлади аутистичного спектра та епілепсія: подвійна діагностика та терапевтичні стратегії (огляд літератури) // Укр. вісн. психоневрології. – 2021. – Том 29, Вип. 4. – С. 36-44
14. Мальцев Д.В. Нейрорадіологічні ознаки енцефалопатії у дітей з розладами спектра аутизму, асоційованими з генетичним дефіцитом фолатного циклу // Український неврологічний журнал. – 2021. – N 3/4. – С. 16-30

Власов В’ячеслав Олександрович (1938) анатом, кандидат медичних наук, доцент (1978), завідувач кафедри фізичного виховання, спортивної медицини та ЛФК Чернівецької медичної академії.

В’ячеслав Олександрович народився в м. Алма-Аті (Казахстан). Медичну освіту здобув у Чернівецькому медичному інституті (1957—1963). Працював на посадах асистента кафедри анатомії людини, завідувача кафедри фізичного виховання, спортивної медицини та лікувальної фізкультури (1977-1997) Чернівецького медичного інституту (нині — Буковинський державний медичний університет).

У 1969 р. захистив кандидатську дисертацію “Эмбриогенез связочного аппарата матки человека”, доцент. Автор близько 50 наукових публікацій.

Його наукові розробки пов’язані з питаннями фізичного розвитку, динаміки функціонального стану серцево-судинної, дихальної та центральної нервової системи людини.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Власова, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Дитячі хвороби (1963)
2. Инфекционная желтуха у детей (1957)
3. Дитячі хвороби (1963)
4. Менингококковая инфекция у детей раннего возраста (1950)
5. Молодым родителям (1968)
6. Учебник детских болезней для фельдшерских школ (1939)
7. Учебник детских болезней для фельшеров (1937)

Борис Павлович Криштопа (1938-2014) організатор охорони здоров’я, історик медицини, доктор медичних наук (1986), професор (1988), завідувач кафедри управління охороною здоров’я Київського інституту удосконалення лікарів (1986-2003), заступник міністра охорони здоров’я України (1974-78). Науковий напрям – організація і управління системою охорони здоров’я, історія медицини України.

Закінчив Київський медичний інститут (1961). Працював лікарем. 1965-1968 – завідувач Сумського міського, 1968-1972 – обласного відділів охорони здоров’я; 1978-1981 – радник Міністра громадського здоров’я Республіки Афгані­стан; 1982-1986 – проректор з між­народних зв’язків Київського медичного інституту; 1986-2004 – завідувач, від 2004 – професор кафедри управління охороною здо­ров’я Національної медичної академії післядипломної освіти (Київ). Заступник Міністра охорони здоров’я УРСР (1974-1978).

Наукові дослідження були присвячені соціальній гігієні, організації охорони здо­ров’я, історії медицини.

Наукові праці: “Здравоохранение Афганистана” (1984); “Высшее медицинское образование в Украинской ССР” (1985); “Менеджер здравоохранения” (1995); “Медична допомога і ринок: проблеми менеджменту” (1996); “Реформування статусу бюджетних медич­них закладів в умовах ринкових відно­син” (2009).

У 2016 р. сім’я Б. П. Криштопи передала до фонду ННМБУ власну колекцію Бориса Павловича, об’єм якої становить 610 одиниць зберігання. Тематика колекції стосується питань становлення охорони здоров’я та вищої медичної освіти в Україні, історії медицини тощо.

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферат дисертація Б. П. Крыштопа “Медико-социальные и научноорганизационные основы развития здравоохранения демократической Республики Афганистан (1984)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці  Б. П. Криштопи, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Біографічний словник завідуючих кафедрами Київського державного інституту удосконалення лікарів (1918-1993 р.) (1993)
2. 85 років (1918-2003) Київській медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика (2003)
3. Высшее медицинское образование в Украинской ССР (1985)
4. Для тех кто мечтает стать врачом (1976)
5. Здоровье населения и здравоохранение в развивающихся странах (1990)
6. Здравоохранение Афганистана (1984)
7. Фармакотерапия тропических инфекционных и паразитарных болезней (1988)

Туркельтауб Мирон Самуїлович (1898-1981) терапевт, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб медичного факультету Ужгородського університету. Засновник курортології в Закарпатській області, вивчав лікувальні властивості мінеральних вод краю.

Мирон Самуїлович медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1917–1923).

Працював на посадах ординатора клінічного санаторію “Куяльник” Одеського курортного управління, асистента та доцента кафедр факультетської терапії Одеського медичного інституту та Одеського інституту удосконалення лікарів. Доцент (1931).

Опубліковано понад 40 наукових праць, зокрема 1 монографія з питань курортології та бальнеології. З 1935 р. працював в м. Москві в клініці лікувального харчування та одночасно на посаді доцента кафедри лікувального харчування Центрального інституту удосконалення лікарів; у 1936 надано вчений ступінь.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці М. С. Туркельтауба, підготовлені одноосібно або у співавторстві:
Лечебное питание при заболеваниях сердечно-сосудистой системы и почек (1963)
Лечение сердечных больных на Сочи-Мацестинском курорте (1940)