Календар медицини

Кондратенко Віктор Іванович (1923-2009) нейрохірург, доктор медичних наук, професор, засновник нейрохірургічної служби в Донбасі та кафедри нейрохірургії Донецького медичного інституту ім. М. Горького. Напрями діяльності: нейротравматологія та лікування закритих пошкоджень хребта і спинного мозку в ранні строки після пошкодження.

Віктор Іванович народився в ст. Єградківка (тепер – Олександрійського району Кіровоградської обл.).

З 1940–1941 рр. навчався на фізико-математичному Факультеті Кіровоградського педагогічного інституту,  під час німецько-радянської війни учасник бойових дій.

Медичну освіту здобув у Сталінському медичному інституті (нині – м. Донецьк, 1952). Працював на посадах ординатора клініки нервових хвороб Сталінської обласної клінічної лікарні (нині – м. Донецьк, 1952-1953), завідувача нейрохірургічного відділення Донецької обласної травматологічної лікарні (1954-1956); у 1956-1962 рр. – старший науковий співпрацівник  Донецького НДІ травматології, ортопедії та протезування.

З 1962 р. працював у Донецькому медичному інституті (нині — Донецький національний медичний університет), зокрема на посадах завідувача (засновника) кафедри нейрохірургії (1965-1986), професора кафедри нервових хвороб та завідувача курсу нейрохірургії (1986-2000).

У1958 р. захистив кандидатську дисертацію, а в 1964 р.- докторську дисертацію “Закрытые повреждения хребта и спинного мозга и их лечение”; професор (1966); автор 186 наукових публікацій, зокрема 3 винаходів.

Основний напрям наукової діяльності – нейротравматизм, зокрема опрацювання діагностики й лікування травм хребта та спинного мозку в шахтарів; науковий керівник 16 кандидатських дисертацій.

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферати дисертації В. І.  Кондратенко “Закрытые повреждения позвоночника и спинного мозга и их лечение” (1963), В.И. Кондратенко “Лечение закрытых повреждений позвоночника и спинного мозга в ранние сроки после травмы” (1958)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці В. І.  Кондратенко, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Обследование и лечение больных с закрытыми повреждениями позвоночника и спинного мозга в ранние сроки после травмы (1958)

Галин Мартирій Андрійович (1858-1943) хірург, доктор медицини, один із засновників Українського наукового товариства та голова його природничо-лікарської, а згодом – медичної секції, голова термінологічної комісії, автор перших наукових хірургічних праць, опублікованих українською мовою, «Російсько-Українського медичного словника».

Мартирій Андрійович у 1882 р. закінчив курс навчання у Новоросійському університеті зі ступенем “кандидата природничих наук”; медичну освіту здобув у С.-Петербурзькій військово-медичній академії (1886); з 1887 р.- головний військово-медичний інспектор Тираспольського 131-го піхотного полку, який був розташований у Києві.

У 1888 р. захистив докторську дисертацію “К вопросу о всасывании грануляционными поверхностями, об условиях и путях всасывания”; у 1888- 1890 рр. служив у Київському військовому госпіталі; з 1890 р. — молодший лікар Київського Володимирського кадетського корпусу; з 1896 р. – старший ординатор Київського військового шпиталю.

У 1899-1900 рр. удосконалювався в Німеччині та Франції; у 1900-1901 рр. на посадах корпусного лікаря 1-го Сибірського армійського корпусу та головного хірурга Польового військово-медичного управління.

Брав участь у медичному забезпеченні експедиційних військ Російської імперії при придушенні “боксерського” повстання в Китаї; з 1903 р. — виконуючий обов’язки начальника, а з 1911 р. – начальник Київського військового госпіталю.

У 1914 р. призначений на посаду корпусного лікаря 21-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни — санітарний інспектор 3-ї армії (1914–1917).

Один із засновників Українського Наукового Товариства в Києві у 1907 р.; з 1908 р. – голова природничо-лікарської секції цього товариства; уперше на Наддніпрянській Україні 17 лютого 1908 р. виголосив наукову доповідь українською мовою, що стала першою українською медичною публікацією в “Записках УНТ”; організував (разом з О. Черняхівським) перше медичне видання українською мовою “Збірник праць медичної секції УНТ в Києві”, що вийшло в 3-х томах (1910, 1912 та 1913 pp).

Одним із перших почав опрацьовувати українську медичну термінологію; генерал-хорунжий санітарної служби Української армії. З 1920 р. жив і працював у Бессарабії; відомий його латинсько-український словник (Прага, 1926), який відіграв важливу роль у становленні української медичної термінології.

Основні наукові публікації: “К вопросу о всасывании грануляционными поверхностями” (1888), “Случай белой флегмоны” (1900), “Хирургические учреждения Парижа” (1901), “О ранениях и раненых в китайскую войну” (1902).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферат дисертація М. А. Галина “К вопросу о всасывании и о путях всасывания грануляционными поверхностями”.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці М. А. Галина, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Медичний латинсько-український словник (1969)
2. О грыжах паховой области травматического искусственного происхождения (1899)
3. О ранениях и раненых в Китайскую войну (1902)
4. О симуляции в хирургии. Скошенный таз, обуславливающий укорочение ноги и щелканое большого вертела при движении его (1908)
5. Случай белой флегмоны (1899)

Володимира Степановича Нестерова (1898-1975) терапевт, доктор медичних наук (1946), профе­сор (1946), завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця (1960-1973).

Закінчив медичний факультет Рос­товського університету (1925). Учень І.В. Завадського. У І938 р. захистив докторську дисертацію “Пере­крестная реакция оседания эритроци­тов при пернициозной анемии и маля­рии”.

Автор понад 120 наукових праць, зокрема 11 монографій, присвячених питанням кардіології, ревматизму, ле­геневої гіпертензії, гематології, вісце­ральної малярії, сепсису тощо. Запро­понував класифікацію атеросклеротич­ного кардіосклерозу. Уперше в СРСР отримав в експерименті модель анев­ризми серця та показав сприятливий вплив багатомісячного інтенсивного фізичного навантаження. Описав медіа-стенокардіальний синдром при пухли­нах серця та лейкозах, зробив великий внесок у діагностику, клініку та лікуван­ня легеневої гіпертензії.

Наукові праці: “Диагностика маля­рии” (1953); “Аневризма сердца” (1963); “Клиника болезней сердца и сосудов” (1974).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферати дисертації В. С. Нестеров “Динамика иммунологических реакций у больных различными формами клещевого энцефалита” (1964)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці В. С. Нестерова, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Аневризма сердца (1963)
2. Диагностика малярии (1953)
3. Клиника болезней сердца и сосудов (1974)
4. Клиника септической ангины (1948)

Ініціатива проведення Всесвітнього дня боротьби з гемофілією належить Всесвітній федерації гемофілії та затверджена ВООЗ. Його мета – привернення уваги світової громадськості, політиків, чиновників галузі охорони здоров’я та медичного персоналу до проблем хворих на гемофілію, підвищення обізнаності щодо спадкового захворювання, пов’язаного з порушенням процесу згортання крові.

Для проведення цього Дня 17 квітня було обрано на знак поваги засновнику Всесвітньої федерації гемофілії Френку Шнайбелю, який народився саме в цей день.
Гемофілія зазвичай є спадковим захворюванням, спричиненим мутацією в одному з генів, що забезпечує утворення білків, які беруть участь у зупинці кровотеч. Білки, які називають факторами згортання крові, впливають на формування стабільного згустку (тромбу). Пацієнти з гемофілією мають низький рівень факторів згортання крові VIII або IX, що в свою чергу може призводити до спонтанних кровотеч, а також масованих виливів крові після травм або хірургічних втручань.

Гени, що зумовлюють розвиток гемофілії, пов’язані з Х-хромосомою, тому хвороба передається по жіночій лінії. А от хворіють на неї винятково чоловіки. Жінки зазвичай є носіями мутованого гена і передають недугу своїм синам.

Захворювання діагностують в 1 на 5000 народжених хлопчиків. До того ж вроджену гемофілію виявляють майже у 70% пацієнтів, а близько 30% припадає на спонтанні форми гемофілії, які з часом трансформуються у спадкові.

Геморагічне захворювання, яке виникає внаслідок набутого зниження активності фактору VIII, називають набутою гемофілією. Її діагностують набагато рідше, ніж спадкову, а частота становить 2 випадки на 1 млн населення. Занедужати на цю форму хвороби можуть і чоловіки, і жінки. Частіше хвороба розвивається у людей середнього або літнього віку на фоні злоякісних новоутворень, автоімунних захворювань, прийому лікарських засобів. Але під загрозою появи набутої гемофілії є також молоді жінки, які завагітніли вперше і перебувають на пізніх термінах вагітності або нещодавно народили. Найбільш важкими проявами набутої гемофілії вважають масивні післяпологові кровотечі та віддалені (на 3–150-й день) маткові кровотечі.

На сьогодні хвороба вважається невиліковною, але її перебіг можна контролювати за допомогою ін’єкцій дефіцитного фактору згортання крові.

У фондах ННМБУ ви можете ознайомитись із літературою на цю тему:

1. І. П. Цимбалюк-Волошин. Дитяча гемофілія: проблеми діагностики та лікування // Современная педиатрия. – 2016. – № 8. – С. 33-37.
2. Ведення вагітності та пологів при спадкових порушеннях згортання крові. Хвороба Віллебранда. Гемофілія. // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2017. – № 7/8. – С.25-29.
3. С. В. Видиборець, Ю. Ю. Дерпак, Ю. Ю. Попович. Гемофілія // Сімейна медицина. – 2018. – № 6. – С. 61-66.
4. І. П. Цимбалюк-Волошин, О. Ю. Кучкова. Спадкова та набута гемофілія А: сучасні підходи до лікування з клінічними прикладами // Укр. мед. часопис. – 2021. – № 5. – С. 58-63.
5. О. В. Стасишин. Набута імунокоагулопатія (набута гемофілія) у практиці акушера-гінеколога: клінічний випадок // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2021. – № 1. – С. 16-21.

Норейко Борис Вікторович (1933) фтизіатр, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри фтизіатрії та пульмонології Донецького національного медичного університету ім. М. Горького.

Борис Вікторович медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Сталінського (Донецького) медичного інституту (1952-1958).

Працював на посадах лікаря-фтизіатра Донецької обласної туберкульозної лікарні (1958–1962), асистента кафедри фтизіатрії Донецького медичного інституту (1962–1976), завідувача кафедри туберкульозу Благовєщенського медичного інституту (1976–1980), завідувача (1980–1986) кафедри фтизіатрії Полтавського медичного стоматологічного інституту, завідувача (1986–2004), професора (з 2004 р.) кафедри фтизіатрії та пульмонології Донецького національного медичного університету.

У 1968 р. захистив кандидатську дисертацію “Общий и избирательный пневмоперитонеум в комплексном лечении деструктивных форм туберку- леза легких”, а в 1977 р. – докторську дисертацію “Легочно-сердечная недостаточность при туберкулезе и силикотуберкулезе легких (диагностика, клиника, патогенез”; професор (1978).

Розвиває пріоритетний напрям у фтизіатрії з вивчення питань діагностики та лікування атипових форм туберкульозу.

Автор понад 500 наукових публікацій, зокрема 15 монографій, 40 авторських свідоцтв та патентів на винаходи; основні напрями наукової діяльності: дослідження атипового перебігу туберкульозу, патоморфозу туберкульозу, опрацювання діагностики та лікування туберкульозу, вивчення легеневого серця та первинних форм туберкульозу.

Опрацював низку методів патогенетичної терапії під час туберкульозу легень. Науковий консультант і керівник 2 докторських та 13 кандидатських дисертацій.

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферат дисертація Б. В. Норейко “Легочно-сердечная недостаточность при туберкулезе и силикотуберкулезе легких” (1975), Б. В. Норейко “Общий и избирательный пневмоперитонеум в комплексном лечении больных деструктивными формами туберкулеза легких” (1968)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Б. В. Норейко підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Баллистокардиография при туберкулезе и силико туберкулезе легких (1977)
2. Иммунологические аспекты фтизиатрии (2003)
3. Методика спирографического исследования и оценка функции внешнего дыхания при туберкулезе (1972)
4. Методологическая направленность проведения практических занятий по туберкулезу (1983)
   Новые аспекты в лечении туберкулеза легких (2006)
5. Ранний период туберкулезной инфекции у детей. Первичные формы туберкулеза (клинические лекции для врачей последипломного образования (2012)
6. Туберкулез (2006)
7. Фтизіатрія та пульмонологія (2003)

Даценко Макар Федорович (1898-1968) стоматолог, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургічної стоматології Харківського медичного стоматологічного інституту.

Макар Федорови народився в станиці Батуринській Азово-Чорноморського краю.

Середню медичну освіту здобув у Катеринодарській фельдшерській школі (1914). Під час Першої світової війни – фельдшер у діючій армії (1914-1917); y 1917-1918 pp. та 1920-1921 рр. працював на посаді фельдшера в Уманській лікарні; вищу медичну освіту здобув у Кубанському медичному інституті (1926).

Працював на посадах ординатора факультетської хірургічної клініки (1926—1927), асистента (1927) та завідувача (1931- 1932) кафедри стоматології Кубанського медичного інституту та за сумісництвом – завідувача Центральної стоматологічної поліклініки м. Краснодара, старшого наукового співпрацівника Московського державного НДІ стоматології і одонтології (1932–1936); завідувача кафедри хірургічної стоматології Новосибірського інституту удосконалення лікарів (1936—1937), завідувача кафедри хірургічної стоматології (1937–1941), заступника директора з навчальної частини (1937-1941), Директора (1940) Смоленського стоматологічного інституту; під час німецько-радянської війни працював на посаді доцента з щелепно-лицевої хірургії та курсу стоматології кафедри госпітальної хірургії (1941—1943), очолював відділення щелепно-лицевої хірургії при кафедрі госпітальної хірургії (1943-1948) Саратовського медичного інституту, працював на посадах консультанта в евакошпиталях № 3287 та № 1304;

Після війни працював на посадах консультанта в Міжобласному шпиталі інвалідів війни, поліклініках Саратовського обласного відділу охорони здоров’я та головного стоматолога Саратовської області (1945–1949);

У 1949–1950 pp. працював в Українському НДІ стоматології на посаді заступника директора з наукової роботи; завідувач кафедри хірургічної стоматології (1950-1968) та декан стоматологічного факультету (1951—1954) Харківського медичного стоматологічного інституту;

У 1936 р. захистив кандидатську дисертацію, а в 1962 р. – докторську дисертацію “Патология и терапия заболеваний и повреждений челюстно-лицевой области”; професор; голова Харківського обласного товариства стоматологів (1952-1968); член правлінь Українського республіканського та Всесоюзного товариств стоматологів.

Запропонував використовувати масляні розчини новокаїну при різних захворюваннях і травмах щелепно-лицьової ділянки.

Автор близько 50 наукових публікацій, зокрема 3 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: хірургічна санація, організація профілактики після пошкоджень лиця та щелеп, профілактика та лікування білякореневих кіст, питання анатомії щелепно-лицевої ділянки та морфології тілець Малассе, слинокам’яної хвороби, лікування одонтогенного остеомієліту, переломів щелеп, вивчення одонтогенної інфекції та інтоксикації; опрацював новий метод пластики м’яких тканин; запропонував (1958) застосовувати масляні розчини новокаїну під час різних хвороб і травмах щелепно-лицевої ділянки; науковий керівник 6 кандидатських дисертацій.