Календар медицини

Гамалія Микола Федорович (1859-1949) мікробіолог, епідеміолог, почесний академік Академії наук СРСР (1940), Академії медичних наук СРСР (1945). Заклав основи вчення про бактеріофаг, встановив роль токсичних продуктів у патогенезі інфекційного процесу. Разом з І. Мечніковим створив (1886) першу в Росії і другу в світі (після Паризької) бактеріологічну станцію з антирабічним відділом, де вперше здійснив вакцинацію проти сказу. Відкрив руйнівні бактерії – бактеріолізини (1898), холероподібний пташиний вібріон, запропонував  протихолерну вакцину. Засновник, редактор  журналу «Гигиена и санитария».

Микола Федорович народився в Одесі. Вищу освіту здобув у Новоросійському університеті в Одесі (1880) та С.-Петербурзькій Військово-медичній академії (1883); працював в Одесі в міській лікарні в О. О. Мочутковського, а з часом заснував власну лабораторію. У 1886 р. Товариство лікарів Одеси відрядило М. Ф. Гамалію до Л. Пастера з метою вивчення бактеріології сказу і організації в Одесі щеплень проти цього захворювання. У 1886 р. разом з I. I. Мечниковим і Я. Ю. Бардахом організував в Одесі першу в Росії бактеріологічну станцію. Зазначена станція була другою в світі (першу створив Л. Пастер у Парижі в 1885 р.). З 1888 р. до 1896 р. працював за кордоном у лабораторіях Пастора (паралітичний сказ у людини), Бушара (лікувания запалення гіпертонічними розчинами) та Страуса (культура туберкульозу плівкою на бульйоні та отруйність мертвих туберкульозних бацил), при клініці Пастернацького (зміни бактерій під дією солей літію). У 1893 р. захистив докторську дисертацію «Этиология холеры с точки зрения экспериментальной патологии». У 1896-1910 рр. працював в Одесі.

Брав участь у боротьбі з чумою та холерою в Одесі. Викладав у різний час в Одесі (Новоросійський університет і курси Марголіна) та Юрʼїві (університет та курси Ростовцева); з 1912 р. очолював Віспощеплювальний інститут імені Дженнера (С. Петербург-Ленінград); у 1929-1938 рр. очолював Центральний інститут епідеміології і бактеріології; з 1938 р. – професор, завідувач кафедри мікробіології 2-го Московського медичного інституту. З 1939 р. – зав. лабораторією Інституту епідеміології і мікробіології. У 1910-1913 рр. видавав журнал «Гігієна і санітарія». З 1939 р. був головою Всесоюзного товариства мікробіологів, епідеміологів і інфекціоністів; почесний академік АН СРСР (1940), дійсний член АМН СРСР (1945).

Автор близько 350 наукових публікацій. Вивчав засоби запобігання сказу, чумі, холері, сибірці, висипному тифові, туберкульозу.

Описав паралітичну форму сказу, вдосконалив вакцину проти цієї хвороби; відкрив холероподібний пташиний вібріон (Vibrio metchnikovii); М. Ф. Гамалія довів, що пташиний тип туберкульозних бацил відрізняється за низкою культуральних та патогенних властивостей від збудників туберкульозу великої рогатої худоби. У 1888 р. встановив, що туберкульозні тварини мають підвишену чутливість до деяких бактеріальних отрут (Кох зазначене явище спостерігав у 1890 р.); відкрив факт, що убиті туберкульозні бацили спричиняють ті ж зміни, що й живі. Зазначене відкриття отримало назву «некроту-беркульоз».

Микола Гамалія довів, що « … чума есть болезнь крыс, которая может переходить на человека». При цьому особливе значення в розповсюдженні чуми мають пароплавні щурі, які мають схильність до блукання та високу сприйнятливість до інфекції, спочатку як чинник передачі чуми від щурів до людини він помилково розглядав забруднений виділеннями щурів рис, але незабаром переконливо довів, що передача інфекції здійснюється через щурячих бліх; обгрунтував необхідність дератизації та дезінфекції як основних заходів боротьби з чумою; за ініціативи М. Ф. Гамале в 1902 р. в Одесі були організовані загони винищувачів щурів на суднах, в порту та в місті, впровадив у практику охорони здоровʼя обовʼязкове віспощеплення; довів вірусну природу чуми рогатої худоби та інфекційної анемії коней.

Заклав основи вчення про бактеріофат; зʼясував роль токсичних продуктів у патогенезі інфекційного процесу; велике значення мають праці, присвячені проблемі мінливості мікроорганізмів та питанням імунітету.

У перше запропонував вирощування туберкульозних бацил на поверхні рідкого живильного середовища; основні публікації: «Бактерийные яды» (1893); «Основы общей бактериологии» (1899), «Чума в Одессе» (1903-1904), «Оспопрививание» (1924) «Фильтрующиеся вирусы» (1930); «Учение об инфекции» (1931); «Основы иммунологии» (1928), «Биоло-гические процессы разрушения бактерий» (1934), «Грипп и борьба с ним» (1942), «Учебник медицинской микробиологии» (1943), «Собрание сочинений» т. 1-6. (1951-1964).

Урсенко Василь Іванович (1939-2017) кардіохірург доктор медичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту серцево-судинної хірургії АМН України. Один із перших в Україні почав використовувати операції аортокоронарного шунтування.

Василь Іванович народився в с. Тишківка кіровоградської обл.. Середню медичну освіту здобув в Одеському медичному училищі No 3 (1959). У 1959-1962 рр. – служба в Радянській армії в складі Південної групи військ на посаді старшої операційної сестри медико-санітарного батальйону. Вищу медичну освіту (з відзнакою) здобув у Кримському медичному інституті (1968); працював на посаді завідувача хірургічного відділення Джилікульської лікарні (1968-1971). Навчався в клінічній ординатурі (1971-1973) Київського НДІ туберкульозу та грудної хірургії. З 1973 р. працює в Інституті серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова НАМН України на посадах керівника відділення хірургічних методів лікування коронарної недостатності (1984-2000), головного наукового співпрацівника (з 2000 р.). У 1979 р. захистив кандидатську дисертацію «Изменение центральной гемодинамики и регионального кровообращения при внутриаортальной балонной контрпульсации», а в 1990 р. – докторську дисертацію «Особенности хирургического лечения и отдаленные результаты у больных ишемической болезнью сердца в зависимости от вариантов клинического течения заболевания»

Професор (2001); Заслужений діяч науки і техніки України (2007); автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 15 патентів на винаходи; один із перших в Україні почав виконувати операції аортокоронарного шунтування; разом із інженерною групою інституту сконструював апарат для допоміжного кровообігу та полегшення роботи серця; науковий керівник 7 кандидатських дисертацій.

Старков Арсен Вікторович (1874-1927) топографоант, академік Всеукраїнської Академії наук (1921), доктор медицини (1900), професор, завідувач кафедри нормальної анатомії Київського університету (з 1912) та кафедри анатомії української лектури Київського медичного інституту (1917-22); організатор і керівник першої академічної лабораторії з вивчення центральної нервової системи.

Арсен Вікторович народився в м. Торжок Тверської губернії, медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Московського університету (1897). Працював на посадах позаштатного помічника проректора, штатного помічника прозектора кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Московського університету (1897-1900). У 1900 р. захистив докторську дисертацію «Этиология и патологическая анатомия мышечной кривошеи»; від 1900 до 1906 р. – професор описової та порівняльної анатомії й директор Анатомічного інституту Жіночого медичного інституту.

У 1906-1908 рр. перебував у науковому відрядженні в анатомічних інститутах Берліна та Відня; від 1908 р. працював у Московському університеті на посадах прозектора кафедри топографічної анато-мії та оперативної хірургії (1908-1915), керівника Інституту топографічної анатомії та оперативної хірургії (1915-1917).

У часи Першої світової війни також обіймав посаду головного хірурга лазарету імператорської родини в Петровському палаці; від 1918 до 1922 р. – професор, завідувач кафедри анатомії Університету св. Володимира (з часом – Київського медичного інституту). У 1921 р. обраний дійсним членом ВУАН (у галузі медичної біології). У 1921 р. створив в Академії лабораторію для дослідження центральної нервової системи та очолив Комісію ВУАН з вивчення центральної нервової системи; у 1922 р. був вимушений залишити Україну; від 1923 до 1925 р. викладав на посаді професора біології Українського вищого педагогічного інституту (м. Прага, Чехословаччина). У 1923 р. обраний посередником між ВУАН та громадськими організаціями Чехословаччини; з часом – професор Римського університету.

Арсен Старков був блискучим лектором; його лекції відзначались образним і точним описанням анатомічних фактів та основ загальної анатомії і завжди привертали велику аудиторію.

Основні праці: «Анатомия прямой кишки и мышц, имеющих к ней отношение: Литературное и анатомическое исследование» (том перший, 1912); «Анатомия фасций и клетчатки малого таза» (том другий, 1912); «Дослі-дження про нерви серця» – опубліковано в 1926 р. Празькою академією наук; «Остеологія» (1925); А. В. Старков – автор першого україномовного підручника «Загальна біологія» (1925), який був виданий у Празі.

Мельник Марко Никифорович (1914-1997) (1914-1997) епідеміолог, доктор медичних наук (1972), професор (1974), заслужений діяч науки УРСР (1983). Учасник 2-ї світової війни.

Марко Никифорович закінчив Одеський медичний інститут (1939), де в 1962-1963 працював завідувачем кафедри організації охорони здоров’я.

Від 1946 – старший епідеміолог Одеського районного відділу охорони здоров’я; у 1963-1973 – заступник Міністра охорони здоров’я УРСР, головний санітарний лікар УРСР; у 1973-1981 – директор, 1981-1987 – керівник лабораторії імунохімії, експериментально-виробничої лабораторії, від 1987 – консультант Київського НДІ епідеміології та інфекційних хвороб.

Наукові дослідження були присвячені організації охорони здоров’я, протиепідеміологічній і санітарній безпеці країни. Зробив вагомий внесок у протиепідеміологічне та санітарне забезпечення країни, матеріально-технічної бази СЕС та закладів епідеміологічного профілю, розширення лікувально-профілактичної мережі.

Наукові праці: “Пути развития санитарной организации Украины” (1972); “Токсоплазмоз человека” (1974); “Гельминтозы человека” (1978); “Эпиде­­мический паротит” (1979); “Профилактика острых кишечных инфекций в детских дошкольных учреждениях” (1983); “Дифтерийная инфекция” (1984).

Чому Міжнародне професійне свято стоматологів, святкують щороку 9 лютого?

Згідно з легендою, Аполлонія — дочка александрійського імператора, увірувала в Христа, що на той час було неприпустимо. Дівчину схопили і піддали жорстоким тортурам і навіть вирвали всі зуби. Тоді Аполлонію вивели на майдан і поставили умову: або вона зречеться своєї релігії, або її спалять живцем. Дівчині розв’язали руки, щоб вона могла стати на коліна і виконати умову катів. Однак коли її звільнили від канатів, Аполлонія кинулася у вогонь і згоріла живцем. Це сталося 9 лютого 249 року.

Відтоді склалося повір’я: якщо болить зуб, зверніться – до Аполлонії з молитвою, і біль вщухне. У 300 році церква канонізувала Аполлонію святою мученицею, та ікона святої Аполлонії (гарної дівчини з щипцями в руках) була майже в кожному храмі.

Благодаров Володимир Миколайович (1939-2013) патологоанатом, доктор медичних наук (1979), професор (1982). Закінчив Київський медичний інститут (1962), де відтоді й працював (нині Національний медичний університет): асистент, доцент, від 1982 – професор, від 1991 – завідувач кафедри патанатомії, одночасно в 1981-1990 – заступник проректора з наукової роботи, від 1990 – декан 1-го лікувального факультету.

Наукові праці були присвячені вивченню гістохімії та електронної мікроскопії захворювань серцево-судинної системи, органів травлення та сечової системи.

Наукові праці: “Патологическая анатомия и патогенез почечнокаменной болезни” (1974); “Почечнокаменная болезнь” (1978); “Ультраструктура почек в условиях нарушенного кровообращения при хроническом пиелонефрите” (1982); “Практикум з патологічної анатомії” (1992); “Патологічна анатомія” (1997); “Курс клінічної патології” (1999).