Календар медицини

Гречаніна Олена Яківна (1935) генетик, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (2003), Заслужений діяч науки і техніки України (2006), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997), Почесний громадянин м. Харкова (2007).
Одна з фундаторок української школи клінічної та медичної генетики, ініціаторка створення першого в Україні Інституту клінічної генетики, видатна вчена, педагог і громадська діячка.

Народилася у м. Харкові.
Медичну освіту здобула на лікувальному факультеті Харківського медичного інституту (1959).

У 1962–1965 рр. навчалася в аспірантурі кафедри акушерства та гінекології цього ж інституту.
З 1965 р. — завідувач лабораторії медичної генетики, з 1983 р. — керівниця Міжобласного медико-генетичного центру.

Науково-організаційна діяльність

За ініціативи О. Я. Гречаніної у 1989 р. в Українському інституті удосконалення лікарів (м. Харків) створено кафедру клінічної генетики та ультразвукової діагностики, яку вона очолювала до 2000 р.
З 2000 р. — завідувач кафедри медичної генетики Харківського державного медичного університету.
У 2005 р., також за її ініціативи, у структурі Харківського національного медичного університету відкрито Український інститут клінічної генетики, директором якого стала Гречаніна.

Наукові ступені та звання

• 1966 р. — захистила кандидатську дисертацію «Сравнительная оценка методов диагностики токсоплазмоза в акушерской клинике».
• 1991 р. — захистила докторську дисертацію.
• Професор — з 1992 р.
• Член-кореспондент НАМН України (2003) за спеціальністю «Медична генетика».

Професійна та громадська діяльність

• Заступник голови Українського товариства медичних генетиків.
• Голова Харківської обласної спілки медичної генетики.
• Президент Української та Харківської міської асоціацій фахівців ультразвукової діагностики в перинатології.
• Голова міської асоціації сімей, що мають дітей, хворих на фенілкетонурію.
• Почесний президент Асоціації сімей, які мають дітей із муковісцидозом.
• Голова Наглядової ради Харківського обласного благодійного фонду «Майбутнім поколінням».
• Представник Національного фонду «Україна – дітям».
• Член Американського інституту “Ultrasound in Medicine”.
• Головний редактор журналу “Ультразвукова пренатальна діагностика”, член редакційних рад низки фахових видань.

Науковий доробок

Автор близько 500 наукових публікацій, серед яких 7 монографій і 10 авторських свідоцтв.
Науковий консультант і керівник 3 докторських та 20 кандидатських дисертацій.

Основні напрями наукових досліджень

• Медико-генетичне консультування та пренатальна діагностика вроджених вад розвитку.
• Метаболічні та мітохондріальні спадкові хвороби.
• Первинна профілактика вродженої та спадкової патології.
• Генетика репродуктивних втрат і патології вагітності.
• Розробка методів ультразвукової пренатальної діагностики скелетних аномалій та хромосомних синдромів.

Відзнаки

• Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997).
• Заслужений діяч науки і техніки України (2006).
• Почесний громадянин м. Харкова (2007).
• Академік Української екологічної академії наук (1992).

Наукове значення
Професор Олена Яківна Гречаніна — одна з ключових постатей у становленні української клінічної генетики та перинатальної діагностики.
Вона створила перший в Україні медико-генетичний центр, розвинула систему пренатального скринінгу та профілактики спадкової патології, започаткувала новий етап інтеграції генетики з ультразвуковими технологіями.
Її наукова школа об’єднує провідних генетиків, неонатологів і акушерів країни.

Рішення ВООЗ та Генеральної Асамблеї ООН про відзначення цього дня прийнято у 1988 р. Його мета – підвищення поінформованості населення про проблему ВІЛ/СНІДу і виховання соціальної терпимості до хворих на цю патологію. 1 грудня також день пам’яті жертв СНІДу

Вперше синдром набутого імунного дефіциту було діагностовано в 1980 р. в США серед гомосексуалістів і наркоманів, що використовували ін’єкційні наркотики. За кілька років поширення СНІДу набуло характеру епідемії, яка охопила практично всі країни. До 1996 р. нараховувалося вже понад 21 млн інфікованих. На сьогодні ВІЛ-інфікованих налічується понад 38 млн, з яких більше 1,7 млн становили діти. Переважна більшість людей із СНІДом живе у країнах із низьким та середнім рівнем доходу. Тільки у 2020 р. від причин, пов’язаних із ВІЛ-інфекцією, померло 680 тис. осіб та ще 1,5 млн людей заразилися ВІЛ.

Вірус імунодефіциту людини – ретровірус з роду лентивірусів, що викликає повільно прогресуюче захворювання, яке вражає імунну систему та послаблює захист від багатьох видів інфекцій та деяких типів раку. Найпізнішою стадією ВІЛ-інфекції є синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Слід зазначити, що ВІЛ передається через рідини організму інфікованих людей: кров, грудне молоко, насіннєва рідина та вагінальні виділення. При звичайних повсякденних контактах, таких як поцілунки, обійми та потиск рук, при спільному користуванні особистими предметами та вживанні продуктів харчування або води передача інфекції не відбувається.

Лікування ВІЛ-інфекції відбувається за допомогою прийому антиретровірусних препаратів. Ранній доступ до цієї терапії має вирішальне значення для покращення стану здоров’я людей із ВІЛ. Важливо, що, отримуючи АРТ, пацієнт не передає інфекцію своїм сексуальним партнерам. АРТ – лише підтримуюча терапія. На сьогодні у процесі розробки вакцина проти ВІЛ.

Відзначення цього дня запровадила Генеральна Асамблея ООН у 1992 році. Мета – привернення уваги до проблем інвалідів, захист їхніх прав, гідності та благополуччя, а також інтеграція людей із особливими потребами в життя суспільства.

Більше одного мільярда людей Землі становлять особи, які мають особливі потреби. З метою усунення дискримінації та поліпшення становища людей з інвалідністю у 80-90-х рр. ХХ ст. ООН проводила роботу із розробки заходів для забезпечення належних умов для реалізації соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод таких людей. З метою впровадження світового досвіду в Україні ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, а Указом Президента України від 03 грудня 2015 року № 678/2015 було активізовано роботу із забезпечення прав таких людей.

До початку війни в Україні нараховувалось понад 2,7 млн. осіб з особливими потребами. Після широкомасштабного вторгнення ця цифра збільшується кожного дня. Суспільство повинно усвідомити, що після перемоги людей з інвалідністю в містах і селах буде багато. І це не тільки учасники бойових дій, але й цивільне населення, зокрема діти, які постраждали внаслідок обстрілів і бомбардувань. Інвалідність – не покарання, вона не повинна стати перепоною до повноцінного життя. Часто, такі люди уникають називати себе інвалідами, намагаючись не викликати надмірної уваги чи жалю. Ми повинні поважати їх прагнення стати повноправними членами суспільства, допомагати їм реалізуватись, створюючи відповідні умови. Нагадаємо, що ставлення до інвалідів демонструє рівень цивілізованості суспільства.

Левін Юхим Миронович (1895 – 1961) дерматовенеролог, доктор медичних наук (1947), професор (1947).

Народився в місті Києві. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1922).
Професійну діяльність розпочав як науковий співробітник Київської науково-дослідної кафедри клінічної медицини (1923–1930).

У 1930–1938 роках — завідувач відділів експериментальної дерматовенерології та промислових і професійних захворювань шкіри Київського дерматовенерологічного інституту.
У 1931–1941 рр. — завідувач кафедри шкірних і венеричних хвороб Київського стоматологічного інституту. Паралельно (1937–1941) обіймав аналогічну посаду у 2-му Київському медичному інституті.

Під час евакуації у роки Другої світової війни працював у Київському об’єднаному медичному інституті в м. Челябінськ (1941–1944).

Після повернення в Україну — завідувач кафедри шкірних і венеричних хвороб Одеського медичного інституту удосконалення лікарів (1944–1945).

З 1945 року працював у Вінницькому медичному інституті імені М.І. Пирогова, де у 1952–1961 роках очолював кафедру шкірних та венеричних хвороб.

Був головою Вінницького обласного товариства дерматовенерологів.
У 1929 році захистив докторську дисертацію на тему:
«Нові дані до вчення про токсичну дію арсенобензольних препаратів на печінку».
Автор 74 наукових праць, серед яких — 4 монографії.

Основні напрями наукової діяльності:

• діагностика та лікування сифілісу, гонореї, екземи, псоріазу;
• вивчення професійної захворюваності працівників цукрової промисловості Вінницької області.

Рішення ВООЗ щодо відзначення цього дня було прийнято у 1998 році на Всесвітній нараді по бронхіальній астмі, яка проходила в м. Барселона, Іспанія. Його мета – поліпшення обізнаності населення про бронхіальну астму, привернення уваги громадськості до вирішення проблем пацієнтів, підвищення доступності та якості медичної допомоги.

Бронхіальна астма – хронічне запальне захворювання дихальних шляхів, яке спричиняє гіперреактивність бронхів і проявляється свистячим диханням, скутістю у грудній клітці, кашлем. Це захворювання діагностують приблизно в 5–10% населення світу. Від нього страждають діти і дорослі. Найбільш часто бронхіальна астма маніфестує у дітей шкільного віку. Особливо високий рівень захворюваності припадає на промислові регіони з несприятливою екологією. У мешканців міста бронхіальна астма реєструється частіше, ніж у мешканців сільської місцевості (7,1 % та 5,7 % відповідно). В Україні, за статистичними даними МОЗ України, поширеність захворювання серед дітей коливається в межах від 0,60 % до 0,56 %, що свідчить про проблему своєчасної діагностики.

Бронхіальна астма вважається невиліковною хворобою, але її перебіг та прояв симптомів можна контролювати.

Більшість експертів вважає, що причинами захворювання є генетична схильність в поєднанні з зовнішніми подразниками, якими виступають:

• алергени;
• шкідливі умови праці;
• куріння.

Факторами ризику розвитку бронхіальної астми можуть виступати:

• часті респіраторні захворювання;
• ожиріння;
• низька фізична активність;
• деякі медикаментозні засоби.

Для профілактики захворювання необхідно уникати сирості, холоду, а також намагатись мінімізувати контакт з алергенами у навколишньому середовищі. Велике значення в профілактиці даної патології має санація носоглотки, зміцнення імунітету та здоровий спосіб життя.

Дрюк Микола Федорович (1940)

Микола Федорович народився в місті Охтирка, Сумська область. Медичну освіту з відзнакою здобув на педіатричному факультеті Харківського медичного інституту (1957–1963).

У 1963–1964 рр. працював педіатром та хірургом у дільничій лікарні смт Мізоч Рівненської області, а з 1964 по 1966 рік — хірургом та завідувачем хірургічного відділення Рівненської міської дитячої лікарні.

У 1966–1967 рр. — хірург-ординатор клініки дитячої хірургії м. Харкова.
З 1967 р. навчався в клінічній ординатурі та аспірантурі кафедри дитячої хірургії та ортопедії Київського медичного інституту.

Професійна та наукова діяльність

З 1971 р. — молодший науковий співробітник відділення серцево-судинної хірургії у відділі клінічної та експериментальної хірургії НДІ гематології та переливання крові, який у 1972 р. був реорганізований у Київський НДІ клінічної та експериментальної хірургії (нині — Інститут хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова НАМН України).

Пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до керівника відділу та заступника директора з наукової роботи (1988–1995).
З 1980 р. — завідувач відділу мікросудинної та пластичної хірургії.
У 1975–1988 рр. — асистент, а згодом доцент кафедри торакоабдомінальної хірургії Київського інституту удосконалення лікарів.

Наукові здобутки

Кандидатська дисертація (1972): «Хірургічне лікування тяжких наслідків травм кисті у дітей».

Докторська дисертація (1986): «Мікрохірургічні методи корекції гемолімфодинаміки й аутотрансплантації тканин при захворюваннях периферичних судин і травмах нижніх кінцівок».

Автор понад 420 наукових публікацій, у тому числі 7 монографій і керівництв, а також понад 110 авторських свідоцтв і патентів.

Піонерські хірургічні втручання

Під керівництвом та безпосередньо участі М. Ф. Дрюка в Україні вперше були виконані:

• реплантації кисті, пальців і сегментів кінцівок після травматичних ампутацій;
• мікросудинна пересадка складних тканинних комплексів;
• лімфовенозні мікроанастомози при лімфедемі (слоновості);
• мікрохірургічна аутотрансплантація при дефектах нервів;
• сучасні операції при нейросудинному синдромі грудного виходу.

Відзнаки та членство

Державна премія СРСР (1982) — за розробку методів невідкладної мікрохірургії при травматичних ампутаціях кисті та пальців.

Заслужений діяч науки і техніки України (1992).

Член:

• Асоціації хірургів України,
• Асоціації судинних хірургів України,
• Всеукраїнської асоціації пластичних, реконструктивних і естетичних хірургів,
• Європейської асоціації судинних та ендоваскулярних хірургів,
• Міжнародної конфедерації пластичних і реконструктивних хірургів,
• Асоціації хірургів імені М. І. Пирогова (Росія),
• Правління товариства лімфологів (Росія).

Брав участь у спеціалізованих вчених радах із захисту дисертацій за спеціальностями «Хірургія та трансплантологія» і «Серцево-судинна хірургія».