Свідомий громадянин Іван Огієнко

14 січня виконується 140 років з дня народження відомого політичного, громадського і церковного діяча Івана Огієнка (1882–1972)

Походячи з родини незаможних селян, молодий Іван завжди прагнув до знань. Отримавши у рідному Брусилові початкову освіту, він пішки здолав шлях до Києва задля вступу у військово-фельдшерську школу. А по її закінченні працював у психіатричному відділенні Київського військового шпиталю. Згодом Іван Огієнко зміг закінчити Острозьку гімназію і вступити на медичний факультет Університету Св. Володимира у Києві. Але справжнім його захопленням все ж таки була історія і мова. Тож цілеспрямована молода людина переводиться на історико-філологічний факультет, а, отримавши звання магістра, стає приват-доцентом Київського університету. Він є активним учасником Українського наукового товариства, долучається до київського осередку «Просвіти» та історичного товариства Нестора-літописця.

Огієнко – активний учасник національно-визвольної боротьби. Після Лютневої революції 1917 року він виступив з ініціативою заснування Українського народного університету, розробив новий курс «Українська культура» та працював над проектом правопису української мови. У день свого народження у 1918 р. Огієнко виступає з доповіддю на Всеукраїнському Церковному Соборі, де вперше поставив питання про право української церкви на самостійне існування. Він закликав проводити церковні служби українською мовою. В уряді УНР Огієнко очолює Міністерство освіти, а згодом і Міністерства культів (ісповідань).

Поразка у визвольній боротьбі змушує до еміграції, де основною для нього стає наукова діяльність. Але смерть дружини і початок Другої світової війни докорінно змінюють життя Івана Огієнка. Він вступає в духовний сан під іменем єпископа Іларіона. Завдяки його діяльності у 1940-1941 рр. на Холмщині (Польща) до православної церкви повертаються 60 храмів, які раніше були перетворені на католицькі, відновлюють роботу 117 парафій. У 1943 р. його посвячено у сан митрополита Української автокефальної православної церкви. Але з наступом радянських військ Огієнко змушений покинути Польщу. Згодом він переїхав до Канади, де з 1951 р. і до кінця свого життя був митрополитом.

Іван Іванович Огієнко – автор багатьох наукових праць з історії, культури, мовознавства. Він відомий перекладач на українську мову Святого Письма та іншої духовної літератури. Найвищим досягненням його подвижницької діяльності вважається підписання у 1960 р. акту духовного єднання автокефальних православних митрополій за межами України.

Актуальним до наших часів залишаються сформульовані Іваном Огієнко «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина»:

  • • Мова – то серце народу: гине мова – гине народ.
  • • Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
  • • Літературна мова – то головний двигун культури народу.
  • • Уживання в літературі говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.
  • • Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися нацією.
  • • Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
  • • Головний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
  • • Стан літературної мови – ступінь розвитку народу.
  • • Як про зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
  • • Кожний свідомий громадянин має дбати, щоб навіть у найменшій оселі працював «Гурток плекання рідної мови».

Публікації на цю тему

14 січня виконується 140 років з дня народження відомого політичного, громадського і церковного діяча Івана Огієнка (1882–1972) Походячи з родини незаможних селян, молодий Іван завжди прагнув до знань. Отримавши у рідному Брусилові початкову освіту, він пішки здолав шлях до Києва задля вступу у військово-фельдшерську школу. А по її закінченні працював у психіатричному відділенні Київського військового шпиталю. Згодом Іван Огієнко зміг закінчити Острозьку гімназію і вступити на медичний факультет Університету Св. Володимира у Києві. Але справжнім його захопленням все ж таки була історія і мова. Тож цілеспрямована молода людина переводиться на історико-філологічний факультет, а, отримавши звання магістра, стає приват-доцентом Київського університету. Він є активним учасником Українського наукового товариства, долучається до київського осередку «Просвіти» та історичного товариства Нестора-літописця. Огієнко – активний учасник національно-визвольної боротьби. Після Лютневої революції 1917 року він виступив з ініціативою заснування Українського народного університету, розробив новий курс «Українська культура» та працював над проектом правопису української мови. У день свого народження у 1918 р. Огієнко виступає з доповіддю на Всеукраїнському Церковному Соборі, де вперше поставив питання про право української церкви на самостійне існування. Він закликав проводити церковні служби українською мовою. В уряді УНР Огієнко очолює Міністерство освіти, а згодом і Міністерства культів (ісповідань). Поразка у визвольній боротьбі змушує до еміграції, де основною для нього стає наукова діяльність. Але смерть дружини і початок Другої світової війни докорінно змінюють життя Івана Огієнка. Він вступає в духовний сан під іменем єпископа Іларіона. Завдяки його діяльності у 1940-1941 рр. на Холмщині (Польща) до православної церкви повертаються 60 храмів, які раніше були перетворені на католицькі, відновлюють роботу 117 парафій. У 1943 р. його посвячено у сан митрополита Української автокефальної православної церкви. Але з наступом радянських військ Огієнко змушений покинути Польщу. Згодом він переїхав до Канади, де з 1951 р. і до кінця свого життя був митрополитом. Іван Іванович Огієнко – автор багатьох наукових праць з історії, культури, мовознавства. Він відомий перекладач на українську мову Святого Письма та іншої духовної літератури. Найвищим досягненням його подвижницької діяльності вважається підписання у 1960 р. акту духовного єднання автокефальних православних митрополій за межами України. Актуальним до наших часів залишаються сформульовані Іваном Огієнко «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина»:
  • • Мова – то серце народу: гине мова – гине народ.
  • • Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
  • • Літературна мова – то головний двигун культури народу.
  • • Уживання в літературі говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.
  • • Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися нацією.
  • • Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
  • • Головний обов’язок кожного свідомого громадянина – працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
  • • Стан літературної мови – ступінь розвитку народу.
  • • Як про зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
  • • Кожний свідомий громадянин має дбати, щоб навіть у найменшій оселі працював «Гурток плекання рідної мови».