Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
Ліпкан Микола Федорович (1909-1990) радіобіолог, доктор біологічних наук (1957), професор (1961). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив Київський університет (1938), де відтоді й працював. У 1953-1960 – старший науковий співробітник Інституту фізіології АН УРСР (Київ); завідувач кафедри медичної радіології (1960-1966), радіаційної гігієни (1966-1975), декан санітарно-гігієнічного факультету (1962-1967) Київського інституту удосконалення лікарів.
Наукові дослідження в галузях радіаційної біології та радіаційної біохімії.
Наукові праці: “Очерки по радиобиологии” (1961); “Основы радиационной биологии и биохимии” (1968).
Вебер Євген Фердинандович (1875-1947) рентгенолог, доктор медицини (1909). Закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира. У 1913 разом з В.Г. Бергманом відкрив рентгенівський кабінет, який згодом став Рентгенологічним інститутом.
Євген Фердинандович у 1908-1914 неодноразово удосконалювався за кордоном у Відні та Берліні. З 1917 керував курсом рентгенології для студентів 8-го семестру; засновник і перший завідувач кафедри рентгенології Київського медичного інституту (1920-1921); ординарний професор (1920); у 1921 емігрував до Австрії; у Відні створив Віденське відділення Наукового рентгенологічного інституту “Siemens-Halske”; у 1927 запрошений до Латвійського університету для організації кафедри рентгенології, очолив доцентський курс з рентгенології цього ж університету; у 1928 доцентський курс був реорганізований у Рентгенологічний інститут (кафедру) медичного факультету Латвійського університету. Член-кореспондент Німецького товариства рентгенологів.
Основні напрями наукової діяльності: рентгенодіагностика, дозиметрія, викладання рентгенології.
Наукові праці: “Значение лейкоцитов при заживлении раны и образования рубца” (1898); “О регенерации оксигемоглобина из метгемоглобина при первой форме острой метгемоглобинемии” (1908); “Клиническая рентгенодиагностика заболеваний желудочно-кишечного тракта” (1910).
Вовк Алла Дмитрівна (1935-2007) інфекціоніст, доктор медичних наук (1991), професор (2000). Закінчила Київський медичний інститут (1958).
У 1958-1961 працювала лікарем у м. Леніногорськ (Казахстан); від 1963 – в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб АМНУ (Київ): 1983-1990 – заступник директора з наукової роботи, від 1990 – завідувач відділу вірусного гепатиту та СНІДу.
Вивчала клініко-імуногенетичні особливості та несприятливі наслідки вірусних гепатитів, зокрема гепатиту С. Досліджувала проблеми ВІЛ-інфекції (СНІДу): клінічні особливості в Україні, лікування.
Наукові праці: “Сывороточный гепатит” (1975); “Лептоспирозы” (1989); “ВИЧ-инфекция: Актуальные вопросы клиники, диагностики, лечения, эпидемиологии и профилактики” (1998); “Оппортунистические инфекции при ВИЧ/СПИДе” (2001); “Пегилированые интерфероны – новое слово в лечении вирусного гепатита” (2003).
65 років від дня народження кардіохірурга, академіка НАМН України, члена-кореспондента НАН України, доктора медичних наук, професора Анатолія Вікторовича Руденка
(1955)
Кардіохірург, академік НАМН України (2017), доктор медичних наук (1996), професор (2006), член-кореспондент НАН України (2009), завідувач відділення хірургічного лікування ішемічної хвороби серця (1997-2016), заслужений діяч науки і техніки України (2008), заступник директора з наукової роботи Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова НАМН України (з 2016).
Зробив значний внесок у розробку проблем хірургічного лікування інфекційного ендокардиту, ішемічної хвороби серця, поєднаних форм набутих вад серця й ішемічної хвороби серця, ускладнених форм ішемічної хвороби серця. Основні напрями наукової діяльності: розробка методики коронарного шунтування на працюючому серці без використання штучного кровообігу, ускладнені форми ішемічної хвороби серця, хірургічне лікування хворих на ішемічну хворобу серця із супутнім цукровим діабетом, розробка методик лікування хворих з постінфарктною аневризмою лівого шлуночка, постінфарктний розрив міжшлуночкової перегородки серця, інфекційний ендокардит, хірургічне лікування хворих при гострому інфаркті міокарда, організація кардіохірургічної допомоги в Україні, підготовка кадрів.
Наукові праці: “Пороки сердца, вызванные инфекционным эндокардитом” (1997), “Инфекционный эндокардит” (2004), “Ішемічна хвороба серця у пацієнтів із цукровим діабетом” (2016).
Тодуров Борис Михайлович (1965) кардіохірург, член-кореспондент НАМН України (2010), доктор медичних наук (2006), доцент кафедри кардіології та функціональної діагностики Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика (2007), професор (2015), заслужений лікар України (2004), завідувач відділення трансплантації та хірургії серця з групою екстракорпоральних технологій та біоматеріалів Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова (2000-2003), заступник директора Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова з трансплантології (2003-2006), директор Київської міської клінічної лікарні “Київський міський центр серця” (2006-2013), генеральний директор ДУ “Інститут серця МОЗ України” (з 2013).
Відомий в Україні та за її межами як висококваліфікований спеціаліст і вчений у галузі кардіохірургії та трансплантації серця. У 2001 вперше здійснив пересадку серця людині, що дозволило Україні увійти до реєстру країн, де виконуються подібні операції. У 2015 вперше в Україні виконав ультразвукову декальцинацію аортального клапана. У 2016 вперше в Україні виконав операції з імплантації механічного серця (2 операції). За останні 10 років створив самостійну школу кардіохірургії, в якій рівень і результати операцій відповідають найкращим світовим стандартам.
Ним розроблена власна ефективна методика хірургічного лікування тромбоемболії легеневої артерії та низка хірургічних втручань, альтернативних до трансплантації серця (зокрема модифікації операції Батисти), тромбектомія з нижньої порожнистої вени в комплексі з нефректомією в умовах штучного кровообігу, торакоскопічна операція дитині з вродженою вадою серця. Пріоритетні позиції в його дослідженнях посідають хірургічні методики лікування серцево-судинної патології в дітей і дорослих, особлива увага приділяється проблемам серцевої недостатності та тромбоемболії легеневої артерії. Наукове, теоретичне та практичне значення досліджень полягає в розробці та впровадженні нових діагностичних, терапевтичних і хірургічних підходів до різноманітної серцево-судинної патології в дітей і дорослих.
Наукові праці: “Формування стовбура легеневої артерії з аутоперикарду при операціях Роса” (2005); “Трансплантація серця. Перший досвід” (2006); “Чи існує альтернатива трансплантації серця для хворих на серцеву недостатність в термінальній стадії” (2006); “Surgical treatment of Chronic Thromboembolic Pulmonary Hypertension – Alternative for Transplantation of Heart-Lungs Complex” (2006); “Batista procedure – an alternative to heart transplantation?” (2007); “Безпосередні результати подвійного протезування клапанів серця у поєднанні з коронарним шунтуванням” (2010); “Рассасывающиеся стенты: новая эра в итервенционной кардиологии” (2013); “Клинический случай лечения острой сердечной недостаточности с использованием экстракорпоральной мембранной оксигенации у пациентов с острым идиопатическим гигантоклеточным миокардитом” (2016); “Досвід застосування механічної підтримки лівого шлуночка в лікуванні термінальної серцевої недостатності”(2017).
Гончарук Євген Гнатович (1930-2004) гігієніст, доктор медичних наук (1968), професор (1969), академік НАН України (1992), АПН України (1992), НАМН України (1993), Польської академії медицини (1997), Всесвітньої академії медицини ім. А. Швейцера (1999), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990).
Євген Гнатович закінчив Київський медичний інститут (1954), де й працював від 1961 (нині Національний медичний університет): від 1968 – завідувач кафедри комунальної гігієни та екології людини, водночас у 1969-1979 – декан санітарно-гігієнічного факультету, 1984-2004 – ректор; у 1957-1961 – в Тернопільському медичному інституті, де взяв участь у створенні кафедри гігієни. Член Президій АМН України та АПН України.
Вивчав питання санітарної охорони ґрунту, підземних джерел господарсько-питного водопостачання, малих річок від побутових і промислових стічних вод; очистки та знезаражування стічних вод; впливу факторів довкілля на здоров’я населення. Розробив теоретичні основи й описав закономірності біологічної очистки стічних вод у глибоких шарах ґрунту на спорудах підземної фільтрації, обґрунтував зони санітарної охорони підземних джерел господарсько-питного водопостачання населення. Автор теорії та методології гігієнічного нормування екзогенних хімічних речовин у ґрунті. Дослідив механізм гострого отруєння людини пестицидами на сільсько-господарських полях і запропонував профілактичні заходи його попередження.
Наукові праці: “Сооружения подземной фильтрации бытовых сточных вод (гигиеническое обоснование их параметров)” (1967); “Очистка и обеззараживание сточных вод лечебных учреждений” (1973); “Малогабаритные очистные сооружения канализации” (1974); “Санитарная охрана почвы от загрязнения химическими веществами” (1977); “Гигиеническое нормирование химических веществ в почве” (1986); “Изучение влияния факторов окружающей среды на здоровье населения” (1989); “Загальна гігієна: Пропедевтика гігієни” (1995); “Комунальна гігієна” (2003).