Календар медицини

Богданов Іван Лук’янович (1903-1984) лікар-інфекціоніст, доктор медичних наук (1947), професор (1948), член-кореспондент АМН СРСР (1953).

Іван Лук’янович закінчив Смоленський університет (1927). Працював лікарем; клінічним ординатором (від 1928), асистентом (від 1930) і доцентом (від 1940) клініки інфекційних хвороб медичного факультету Смоленського університету; 1941-1951 – завідувачем кафедри інфекційних хвороб Свердловського медичного інституту й одночасно 1941-1947 – головним епідеміологом Уральського військового округу; директором (1951-1972), завідувачем клінічного відділу дизентерії та сальмонельозу (від 1973) Інституту інфекційних хвороб АМН СРСР (Київ); від 1981 – завідувачем відділу кишкових і паразитарних хвороб, від 1983 – старшим науковим співробітником консультативного відділу кишкових інфекцій Інституту епідеміології та інфекційних хвороб (Київ).

Основні напрями наукових досліджень: діагностика та лікування дизентерії, висипного тифу, бруцельозу, дифтерії, поліомієліту, скарлатини тощо; профілактика та терапія внутрішньо-лікарняних інфекцій; лікування, профілактика інфекційних хвороб гамма-глобуліном; кортикостероїдна терапія. Вивчав гострі кишкові інфекції, зокрема ешерихіози, можливість лікування хворих на дизентерію без застосування антибіотиків.

Наукові праці: “Противоэпидемический и лечебный режим в стационарах для больных полиомиелитом” (1959); “Скарлатина как стрептококковая инфекция” (1962); “Внутрибольничные инфекции и их профилактика” (1963); “Иммунные гамма-глобулины в терапии и профилактике инфекционных болезней” (1965); “Кортикостероиды в комплексной терапии инфекционных болезней” (1967); “Аллергия в патогенезе, клинике и лечении инфекционных болезней” (1974); “Вирусные менингиты” (1976); “Справочник по дифференциальной диагностике инфекционных болезней” (1980).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці І.Л. Богданова, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Аллергия в патогенезе, клинике и терапии инфекционных болезней (1974)
2. Вирусные менингиты (1976)
3. Вирусологическая и клиническая ликвородиагностика инфекционных заболеваний нервной системы (1967)
4. Внебольничная помощь больным инфекционными заболеваниями. Менингококковая

   инфекция (1974)

5. Внутрибольничные инфекции и их профилактика (1963)
6. Диагностика и лечение эшерихиозов у взрослых и детей (1980)
7. Иммунные гаммаглобулины в терапии и профилактике инфекционных болезней (1965)
8. Инфекционный гепатит (1964)
9. Клиника, диагностика и лечение дизентерии Зонне у взрослых (1969)
10. Кортикостероиды в комплексной терапии инфекционных болезней (1967)
11. Методические рекомендации по диагностике и лечению острых кишечных заболеваний, вызванных условно-патогенной бактериальной микрофлорой (1985)
12. Методы диагностики и лечения острой дизентерии (1978)
13. Организация медицинского обслуживания и лечение больных (взрослых и детей) легкими формами дизентерии на дому (1979)
14. Перечень обязательных лабораторных инструментальных и функциональных исследований для диагностики основных инфекционных заболеваний (1968)
15. Противоэпидемический и лечебный нарах для больных полиомиелитом (1959)
16. Скарлатина как стрептококковая инфекция (1962)
17. Современные методы диагностики и лечения дизентерии (1974)

Сергієнко Тарас Михайлович (1918-2001) нейрохірург, доктор медичних наук (1968), професор (1974), один із засновників експериментальної нейрохірургії.

Тарас Михайлович закінчив Перший Московський медичний інститут (1941) і був залишений на кафедрі хірургії (до жовтня 1941). Начальник хірургічного відділення евакогоспіталю № 5015 (до 1944). Брав участь у військових діях у Польщі та Німеччині.

Хірург Гостомельської лікарні Києво-Святошинського району (1946-1948). У 1948 обрав своєю спеціальністю нейрохірургію та закінчив курси спеціалізації під керівництвом професора О.І. Арутюнова. У тому ж році прийшов до Інституту нейрохірургії, де працював на посадах аспіранта, старшого наукового співробітника, завідувача відділу експериментальної нейрохірургії та біохімії, провідного наукового співробітника-консультанта. У 1968 захистив докторську дисертацію, в 1974 йому було присвоєно звання професора зі спеціальності “нейрохірургія”. У 1956-1986 очолював відділ експериментальної нейрохірургії.

Створив низку таких моделей патологічних процесів, що спостерігаються в нейрохірургічній клініці, як повільнозростаюча внутрішньочерепна гіпертензія, модель експериментального геморагічного інсульту та патології екстракраніальних судин, модель локального удару мозку та дозованої черепно-мозкової травми.

Комісаренко Сергій Васильович (1943) біохімік, лікар-імунолог, дипломат, доктор біологічних наук (1989), професор (1990), академік НАНУ (1991) та НАМНУ (1993). Надзвичний і Пов­новажний Посол України (1992). Заслужений діяч науки і техніки України (2008).

Сергій Васильович закінчив Київський медичний інститут (1966). Від 1969 працює в Інституті біохімії НАНУ (Київ): від 1975 – завідувач лабораторії імунохімії, від 1982 – відділу молекулярної імунології, 1988-1992 та від 1998 – директор. Заступник голови РМ України, Прем’єр-міністра України з гуманітарних питань (1990-1992). Над­звичайний і Повноважний Посол України у Великій Британії (1992-1998) та Ірландії (1995-1998). Академік-секретар Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАНУ (від 2004). Президент Українського біохімічного товариства (від 1999). Перший заступник голови Української ради миру (від 1999). У 1995 відіграв вирішальну роль у передачі Україні британської антарктичної станції “Фарадей” (нині “Академік Вернадський”).

Наукові дослідження в галузі біохімії імунітету. Вивчає молекулярні механізми активації лімфоцитів, здій­снює імунохімічний аналіз білків, пеп­тидів і клітинних антигенів. Під його керівництвом проведено дослідження імунітету ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС та обґрунтовано вплив малих доз радіації на систему природного імунітету; опи­­сано біологічну дію фосфорорганічних комплексонів-бісфосфонатів і протипухлинну й імуномодулюючу активність метиленбіс­фос­фонової кислоти; розроб­лено методи дослідження білків і пептидів крові та антигенів лімфоцитів за допомогою моноклональних антитіл; створено низку імунодіагностикумів для виявлення туберкульозу, дифтерії та моніторингу стану системи зсідання крові.

Наукові праці: “Радиация и иммунитет человека: Влияние малых доз излучения, возникших в результате аварии на ЧАЭС, на клетки кроветворной и иммунной систем человека” (1994); “Functional role of Bb-chain N-terminal fragment in the fibrin polymerization process” (2007); “A neo­antigenic determinant in coiled coil re­­gion of human fibrin β-chain” (2009); “Рекомбінантний химерний протеїн MPB63-MPB83 – перспективний антиген для діагностики туберкульозу” (2010); “Calix[4]arene methylenebisphosphonic acids as inhi­bitors of fibrin polymerization” (2011).

Перемежко Петра Івановича  (1833-1893) закінчив медичний факультет Університету св. Володимира (1859). Захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора медицини “О развитии поперечнополосатых мышечных волокон из мышечных ядер (у лягушки)” (1863). Засновник і перший керівник кафедри гістології, ембріології і порівняльної анатомії (1868-1890), декан медичного факультету Університету св. Володимира (1872-1875).

Наукові праці були присвячені гістологічній будові щитоподібної залози та гіпофізу, розвитку та будові селезінки, утворенню зародкових листків у курячому яйці. Описав поділ тваринних клітин, а також нервові утворення, згодом названі І.М. Сеченовим пропріоцепторами.

Наукові праці: “Основания к изучению микроскопической анатомии человека и животных” (1887; 1888).

Богданович Сергій Миколайович (1893-1976) – дерматовенеролог, кандидат медичних наук, доцент, в. о. завідувача кафедри шкірних і венеричних хвороб Київського медичного інституту (1943-45, 1953-54, 1959-60).

Сергій Миколайович народився в м. Прилуки Полтавської губернії; у 1912 р. закінчив навчання в Прилуцькій гімназії; медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1917); під час Першої світової війни – полковий лікар в діючій армії (1917-1918); у 1918-1919 рр. – лікар-дерматовенеролог Київського клінічного інституту.

У 1919-1922 рр. – служба в Червоній армії, зокрема на посаді лікаря дерматовенеролога військового госпіталю
(1920-1922); у подальшому працював на посадах екстерна (1922-1923), позаштатного ординатора (1923-1924), молодшого асистента (1923-1925), старшого асистента (1925-1933), приват-доцента (1933-1934), доцента (1934-1941) кафедри дерматовенерології Київського медичного інституту; у 1936 р. надано вчений ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації та вчене звання доцента; під час німецько-радянської війни працював в окупованому Києві в медичному інституті «Полімедікум»; від 1943 р. працював на посаді доцента кафедри шкірних та венеричних хвороб Київського медичного інституту, зокрема у 1943-1945, 1953-1954 та 1959-1960 рр. виконував обовʼязки завідувача кафедри; член правління Київського наукового дерматовенерологічного товариства (1929-1972).

Основні напрями наукових досліджень: опрацювання діагностики та лікування хвороб шкіри, злоякісних пухлин шкіри та сифілісу;

Розробив експургаторний метод лікування алергійних захворювань. Разом з І. І. Потоцьким розробив метод одночасного застосування препаратів пеніциліну та вісмуту для лікування хворих на сифіліс.

Пелещук Анатолій Петрович (1913-2010) терапевт, доктор медичних наук, професор (1964), заслужений діяч науки і техніки УРСР.

Анатолій Петрович у 1944 під керівництвом професора В.М. Іванова захистив кандидатську дисертацію. Того ж року зарахований асистентом кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту. У 1952 йому присвоєно вчене звання доцента. У 1962 захистив докторську дисертацію “Вплив сну на секреторну і моторну функцію шлунка”. У тому ж році очолив кафедру терапії стоматологічного факультету Київського медичного інституту та міське товариство терапевтів. У 1964 йому присвоєне вчене звання професора.

Протягом 1965-1973 паралельно з кафедрою терапії завідував відділом терапевтичної нефрології Київського науково-дослідного інституту урології та нефрології АМН УРСР. У 1971 очолив кафедру госпітальної терапії № 2 Київського медичного університету. Створив на базі Київської центральної басейнової клінічної лікарні МОЗ України терапевтичну клініку ім. академіка В.М. Іванова. У 1983 почав завідувати кафедрою внутрішньої медицини № 3, а з 1987 був професором цієї кафедри, у 1989 був на рік призначений виконувати обов’язки завідувача кафедри госпітальної терапії №2.

Розвинув традиційні для київської терапевтичної школи напрями медичної науки (клінічна фізіологія та фармакологія травної системи, клінічна симптоматика та лікування найпоширеніших хвороб органів травлення, алергологічних, онкологічних, ревматологічних патологій).

Сформував концепцію функціональних захворювань травної системи, був одним з тих, хто вперше почав вивчати вік-залежну патологію захворювань органів травлення та нирок у пацієнтів похилого та старечого віку. Вивчав етіопатогенез, клінічні прояви та лікування, різні варіанти дієти при найбільш поширених захворюваннях нирок. У клініці його кафедри були створені перші в Україні відділення нефрології та гострої ниркової недостатності, започатковане лікування гемодіалізом, перитонеальним діалізом, трансплантацією нирки тощо. Зробив великий внесок у розробку курортного лікування хвороб травної системи.

Наукові праці:”Основы геронтологии” (1969);”Основы нефрологии” (1972); “Практическая нефрология” (1973, 1983); “Семиотика и диагностика болезней почек” (1976); “Внутренние болезни” (1977, 1981, 1987); “Клиническая гастроэнтерология” (1978); “Хроническая почечная недостаточность” (1978); “Санаторное лечение хронического гастрита и язвенной болезни” (1979); “Редкие и атипичные синдромы и заболевания в клинике внутренних болезней” (1983); “Функциональные заболевания пищеварительной системы” (1985); “Справочник по клинической фармакологии и фармакотерапии” (1987); “Состояние систем организма при заболеваниях почек” (1988); “Етика спілкування лікаря і хворого” (1993); “Фізичні методи дослідження в клініці внутрішніх хвороб” (1993); “Гастроентерологія” (1995); “Нефрологія” (1995); “Энциклопедия семейного врача” (1995); “Внутрішня медицина” (2008); “Внутренняя медицина” (2008).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферат дисертацій А.П. Пелещука “Влияние сна на секреторную и моторную функции желудка” (1962)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Пелещук А.П., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Гастроентерологія (1995)
2. Гомерупонефрит (1973)
3. Дифференциальная диагностика острых и неотложных симптомов, синдромов и заболеваний в клинике внутренних болезней (1984)
4. Дифференцированное лечение острой левожелудочковой недостаточности (1992)
5. Етика взаємовідносин лікаря та хворого (1993)
6. Использование фармакологических проб в гастроэнтерологической клинике (1993)
7. Классификация, клиника, диагностика и лечение гломерулонефрита (1975)
8. Клиническое значение определения продуктов расщепления фибриногена и фибрина в моче и крови при заболеваниях почек и печени (1979)
9. Легенди і бувальщина київської медицини (люди, факти, документи) (1981)
10. Лечение хронического гастрита и язвенной болезни на курортах Украины (1974)
11. Спогади київського професора медицини (2003)
12. Функциональные, заболевания пищеварительной системы (1985)