Календар медицини

Киричинський Олексій Романович (1888-1970) фізіотерапевт, професор (1959), засновник фізіотерапевтичної служби України та перший завідувач кафедри фізіотерапії Київського інституту удосконалення лікарів (1944-61). Засновник вчення про вегетативні реакції організму на вплив фізичних факторів, фізіотерапевтичної школи в Україні.

Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1912); у 1912-1914 рр. – ординатор при кафедрі нервових хвороб під керівництвом проф. М. М. Лапинського.

Як військовий лікар брав участь у Першій світовій війні, після демобілізації працював в Одеському курортному управлінні на посаді консультанта-невропатолога (1920-1921) та очолював (1921-1923) фізіотерапевтичний санаторії імені Свердтова.

З 1924 р. працював у Київському інституті удо-сконалення лікарів на посадах викладача циклу лекцій із клінічної фізіотерапії на кафедрі нервових хвороб (1924-1930) та доцента з фізіотерації зазначеної кафедри
(1930-1941), також працював на посадах завідувача фізіотерапевтичного відділення «4-ї Радянської санаторії» (з 1924 р.), завідувача фізіотерапевтичного відділу Психоневрологічного інституту. Під час німецько-радянської війни – учасник руху Опору, введений до списків «Праведники Бабиного яру».

У 1944-1961 рр.- завідувач (організатор) кафедри фізіотерапії Київського інституту удосконалення лікарів. У 1949 р. за монографію «Вегетативно сегментарная физиотерапия» йому присвоєно вчений ступінь доктора медичних наук; професор (1950); головний фізіотерапевт МОЗ УРСР; голова Київського наукового товариства фізіотерапевтів та курортологів; голова Українського республіканського наукового товариства фізіотерапевтів та курортологів
(1944-1970); почесний голова Всесоюзного наукового медичного товариства фізіотерапевтів та курортологів.

Автор понад 100 наукових публікацій, зокрема 6 монографій. Основні напрями наукової діяльності: фізіотерапія, неврологія. Засновник вчення про вегетативні реакції організму на вплив фізичних чинників. Засновник фізіотерапевтичної школи в Україні. Розробив низку методик рефлекторно-вегетативної сегментарної фізіотерапії. Уперше в СРСР розробив та впровадив у клінічну практику метод парафінотерапії, дав наукове обгрунтування застосування цього методу за вогнепальних уражень головного мозку; впровадив метод азотно-газових ванн типу Цхалтубо у некурортних умовах, розробив методики застосування УВЧ під час різних захворювань.

Кириченко Дмитро Федорович (1929-2020) доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячих інфекційних хвороб, проректор Вінницького медичного інституту. Розробив діагностику та лікування холери, черевного тифу, вірусного гепатиту, грипу та інших інфекційних хвороб.

Дмитро Федорович народився в с. Ометинці Немирівського району Вінницької обл. Медичну освіту (з відзнакою) здобув у Вінницькому медичному інституті імені М. І. Пирогова (1949-1955); працював на посаді лікаря Ситковецької ра-йонної лікарні; навчався в клінічній ординатурі (1955-1957) та аспірантурі (1957-1961),
працював на посадах асистента та доцента (1961-1971) кафедри інфекційних хвороб, заві-дувача кафедри дитячих інфекційних хвороб (1971-1983), завідувача (1971-2004), професора (з 2004 р.) кафедри інфекційних хвороб, про-ректора з лікувальної роботи (1984-2003) Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова (нині – Biницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова);

У 1964-1966 р. працював на посаді консультанта холерного шпиталю в м. Гераті (Афганістан), а в 1976-1979 рр. – консультанта військового шпиталю в м. Кабулі та радника міністра охорони здоровʼя Афганістану; у 1962 р. захистив кандидатську дисертацію «Изменения нервной системы при брюшном
тифе, болезни Боткина и гриппе и их клиническое
значение», а в 1970 р. – докторську дисертацію «Клинические и эпидемиологические наблюдения над холерой в Афганистане»; професор (1974); голова Biнницького обласного наукового медичного товариства
лікарів-епідеміологів; голова проблемної комісії з інфекційних та паразитарних хвороб МО3 та АМН України.

Автор понад 150 наукових публікацій, зокрема 12 винаходів.

Основні напрями наукової діяльності: оп-рацювання діагностики та лікування вірусних гепатитів, ротавірусних інфекцій, кишкових інфекцій та інтоксикацій, вивчення клініки та розробка інтенсивної терапії ботулізму, дослідження епідеміології, розробка діагностики й лікування холери в умовах України, науковий керівник 5 кандидатських дисертацій.

Руданський Степан Васильович (1833-1873) лікар, український письменник, перекладач. Автор балад, ліричних віршів, «співомовок». Завідувач лікарняною та госпітальною частинами Ялтинського лікарського відділення.

Степан Васильович народився в с. Хомутинцях (нині – Жмеринського району Вінницької обл.) у родині священика; навчався в Шаргородській духовній шко-лі (бурсі); у 1849 р. вступив до Камʼянець-Подільської духовної семінарії, у 1855 р. закін-чив семінарію і як «перший учень» рекомендований на навчання в С.-Петербурзькій духовній академії, але вступив до Медико-хірургічної академії, під
час навчання був позбавлений батьківської допомоги, дуже бідував, часто голодував, захворів на туберкульоз. Після закінчення академії (1861) працював лікарем в Ялті; з 1863 р. мав додаткову лікарську роботу в маєтках князя Воронцова; у 1872 р. вів боротьбу з епідемією холери в Криму; залишив добру памʼять як лікар; фольклорист М. Комаров зазначав: чий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись, карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою ознакою його душі.

Під час перебування в Ялті лікував М. Щепкіна, близько зійшовся з славнозвісним артистом; працюючи лікарем, займався громадською, літературною, краєзнавчою роботою; у 1863 р. його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи.

Автор популярного романсу «Повій вітре на Вкраїну»; переклав українською мовою «Іліаду»  Гомера (1872), окремі пісні з «Енеїди» Вергілія; зробив віршований переклад «Слова о полку Ігоревім» відомі його «Співомовки» – народні легенди, приказки, пісні, які ввійшли в народ і переказуються, співаються ним без згадки автора; помер від туберкульозу, в бідності; поховано його коштом міста.

Єршова Анастасія Степанівна (1919-?) доктор медичних наук, професор, завідувачка кафедри акушерства і гінекології Дніпропетровського медичного інституту (з 1980). Вивчала захворювання вагітних жінок на лістеріоз.

Анастасія Степанівна медичну освіту здобула в 2-му Московському медичному інституті (1941); під час німецько-радянської війни – лікар-хірург у діючій армії; у 1946-1949 рр. працювала в МОЗ СРСР; навчалася в аспірантурі в 1-го Московського медичного інституту (1949-1952).

Від 1952 р. працювала у Львівському НДІ педіатрії, акушерства та гінекології, зокрема на посаді старшого наукового співпрацівника (1960-1973); з 1974 р. працювала у Дніпропетровському медичному інституті, зокрема на посаді завідувача кафедри аку-шерства та гінекології факультету удосконалення лікарів (м. Кривий Ріг, 1980-1990); у 1952 р. захистила кандидатську дисертацію «Лечение сном рвоты беременных», а в 1970 р. – докторську дисертацію «Хронический листериоз у беременных женщин»; професор (1981).

Автор близько 40 наукових публікацій.

Основні напрями наукової діяльності: дослідження етіології й патогенезу, опрацювання діагностики та лікування ускладнень вагітності.

Сміян Олександр Іванович (1929) педіатр, доктор медичних наук (1968), член – кореспондент АМН України (1994), професор (1973), завідувач кафедри педіатрії Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського (1970-2003), ректор Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського (1981-1997).

Його дослідження охоплюють широке коло проблем: розробка питань етіології, патогенезу, клініки і лікування захворювань гепатобіліарної, бронхолегеневої, сечової систем, гіпотрофії, патології періоду новонародженості. Олександр Іванович медичну освіту здобув у Тернопільському державному медичному інституті (1981); у 1981-1984 рр. навчався в клінічній ординатурі на кафедрі педіатрії післядипломної освіти Тернопільського медичного інституту; працював на посадах асистента та доцента кафедри педіатрії Запорізького медичного інституту, завідувача (з 1999 р.) кафедри педіатрії післядипломної освіти з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій Медичного інституту Сумського державного університету.

Керівник клініки Сумської міської дитячої лікарні; у 1984 р. захистив кандидатську дисертацію «Состояние плазматических и внутриклеточных мембран лимфоцитов при различных клинических формах сахарного диабета у детей», а в 1996 р. – докторську

дисертацію «Ендокринні і морфофункціональні механізми адаптації недоношених новонароджених з внутрішньоутробною затримкою росту в ранньому неонатальному періоді»; професор; голова Асоціації педіатрів Сумської області. Головний редактор журналу Сумського державного університету «Журнал клінічних та експериментальних медичних досліджень»; академік Української академії наук; Заслужений лікар України (2018).

Автор понад 500 наукових публікацій; науковий керівник 9 кандидатських дисертацій.

Петрунь Микола Михайлович (1924-2013) доктор біологічних наук (1959), завідувач лабораторії біохімії Інституту медицини праці (1949-65). Наукові дослідження присвячені питанням вивчення фізіології шкірного дихання та його ролі для організму людини. У 1968 році переходить працювати до Інституту урології та нефрології АМН України (1968). Він розробляє нові методи ензимодіагностики хвороб нирок і сечовивідних шляхів. Саме йому належить розробка способу ранньої діагностики відторгнення пересадженої нирки.

Народився в селищі Ладижин Тростянецького району Вінницької обл.. У часи німецько-радянської війни брав участь у бойових діях на Ленінградському, Карельському, 1-му та 4-му Українських фронтах (1941-1945). Вищу освіту здобув у Київському ветеринарному інституті (1939-1941) та на біологічному факультеті Київського університету імені Т. Г. Шевченка (1945-1949).

Навчався в аспірантурі за спеціальністю «фізіологія» (1949-1952), працював на посадах завідувача лабораторії виробничого мікроклімату (1952-1953), завідувача лабораторії біохімії (1953-1968) та за сумісництвом – завідувача фізіологічного відділу (з 1960 р.) Київського НДІ гігієни праці та професійних захворювань, завідувача лабораторії біохімії (від 1968 р.) Київського НДІ урології та нефрології.

У 1952 р. захистив кандидатську дисертацію «Выделение углекислоты через кожу человека при высокой температуре воздуха», а в 1959 р. – докторську дисертацію «Дыхание через кожу и его значение для организма человека». Професор (1965); лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки
(1987); Заслужений діяч науки і техніки України.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 7 монографій, 10 винаходів.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення ролі дихання через шкіру для організму людини, опрацювання ензимодіагностики захворювань нирок та сечовивідних шляхів; уперше встановив значне збільшення поступлення кисню через шкіру в організм людини при підвищеній його концентрації в повітрі та при високій температурі навколишнього середовища; опрацював методику насичення киснем шкірного аутотрансплантата та зони пересадки шкіри при опіках шкіри з метою пришвидшеного його приживлення; встановив оптимально допустимі терміни первинної теплової ішемії донорської нирки; опрацював спосіб ранньої діагностики відторгнення пересадженої нирки. Удосконалив склад консервуючого розчину; науковий консультант і керівник 6 докторських та 24 кандидатських дисертацій.