Календар медицини

Азлецький Володимир Олександрович (1880 – ????) курортолог, доцент (1926), доктор медичних наук (1938), завідувач кафедри факультетської терапії (1944-50) і кафедри госпітальної терапії (1944-45) Вінницького медичного інституту. Один з організаторів Вінницького обласного медичного товариства та його голова (1945-46). Напрям наукової діяльності: бальнеологія, діагностика і терапія внутрішніх захворювань.
Володимир Олександрович медичну освіту (з відзнакою) здобув у Військово медичній академі (м. С. Петербург, 1903); служив на посалі військового лікаря (1904-1907), працював на посадах завідувача лікарні на Уралі (1907-1911), лікаря в м. Пятигорську (1911-1914); під час Першої світової війни служив в армії на лікарських посадах; у 1919-1920 рр. – начальник санітарної частини народно-революційної армії; після демобілізації із армії працював на посадах директора сибірського куроргу Усольє (1920-1927) та одночасно на посадах старшого асистента (1921-1926) й доцента (1926-1927) кафедри спеціальної патології в госпітальній терапевтичній клініці Іркутського університету; у подальшому працював на посадах директора курорту Єйськ, директора клініки та заступника директора з наукової роботи Державного центрального бальнеологічного інституту (м. Пʼятигорськ), головного лікаря м. Пʼятигорська (1942-1943), завідувача кафедри госпітальної терапії (1944 1945), завідувача кафедри факультетської терапії (1944-1950) Вінницького медичного інституту, доцент (1926); доктор медичних наук (1938); голова Вінницького обласного медичного товариства (1945-1946); основні напрями наукової діяльності: бальнеологія, опрацювання діагностики та лікування внутрішніх хвороб.

У фонді бібліотеки зберігаються праці Азлецького В. О. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Железноводск. Научно-популярное описание курорта. (1937). Шифр зберігання: А-531
2. Радиоактивные (радоновые) источники Пятигорска, их влияние на организм и лечебное применение. (1938). Шифр зберігання: 615.839 А-355.

Безруков Владислав Вікторович (1940-2023) фізіолог і геронтолог, академік НАМН України (2011), доктор медичних наук (1983), професор (1998), заслужений діяч науки і техніки України (1998), директор Інституту геронтології НАМН України (з 1988), завідувач лабораторії соціальної геронтології (1989-2004), завідувач лабораторії фізіології цього ж інституту (з 1999).

Основні напрями науково-дослідної роботи: фізіологія старіння (вивчення змін у нейрогуморальній регуляції кровообігу, систем антиоксидантного захисту й оксиду азоту, ендотеліальної дисфункції, гіпоталамічних механізмів старіння організму, вікових особливостей гіпоталамічної регуляції вегетативних та ендокринних функцій, ролі гіпоталамічних порушень у розвитку віково-залежної патології, гіпоталамічних впливів на тривалість життя, нових підходів до подовження життя в експерименті, соціальна геронтологія (вивчення феномену довголіття, прискореного старіння населення України, соціально-гігієнічних факторів ризику розвитку віково-залежних захворювань, оцінка стану здоров’я та потреб у різних видах медико-соціальної допомоги людям похилого віку).

Наукові праці: “Aging of the Central Nervous System” (1979); “Кровообращение и старение” (1984); “Services for the Elderly in Former USSR” (1994); “The Aging Cardiovascular System: Physiology and Pathology” (1996); “Здоровье пожилых в Украине” (2002); “Гериатрическая помощь населению Украины: состояние проблемы и концепция развития” (2004); “Фундаментальні механізми дії оксиду азоту на серцево-судинну систему як основи патогенетичного лікування її захворювань” (2004); “Фармако-епідеміологічні дослідження в геріатрїї” (2004); “Longevidad centenaria en Europa” (2005); “Передчасна смертність в Україні: чинники формування і шляхи подолання” (2007); “Комплексная оценка влияния социальных и экологических факторов на состояние здоровья человека” (2008); “Роль эмоциогенных зон гипоталамуса в геронтогенезе” (2008); “Искусственная атмосфера и продление жизни: реалии и перспективы” (2009) та ін.

Міхньов Володимир Анатолійович (1940) патофізіолог і педагог, член-кореспондент НАМН України (2000), доктор медичних наук (1985), професор (1991), заслужений діяч науки і техніки України (2004), професор кафедри патологічної фізіології Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця МОЗ України (з 1989), Головний учений секретар НАМН України (з 1996).

Відомий учений у галузі патофізіології. Його наукова діяльність обіймає широке коло наукових інтересів, серед яких найбільш значними є вивчення загальнобіологічних і медичних проблем нервової трофіки та неврогенних дистрофій. Ним створена низка експериментальних моделей і вивчений патогенез нейродистрофічного процесу в різних органах і тканинах при порушенні нервових впливів. Досліджена роль соматичних і автономних нервів у регуляції трофічних процесів. Вперше проведені фундаментальні дослідження з порівняльного вивчення енергетичного обміну в скелетних м’язах і м’язах внутрішніх органів на різних стадіях ембріонального та постембріонального розвитку. Здійснив глибоке вивчення функціональних і метаболічних порушень у тканинах денервованого шлунку після ваготомії, м’язах товстої кишки при порушенні їхньої інервації в дітей з хворобою Гіршпрунга. Як педагог зробив вагомий внесок в удосконалення методології та методики викладання патофізіології у вищій школі.

Наукові праці: “Изучение энергетического обмена в гладких мышцах желудочно-кишечного тракта при нарушении их нервной регуляции в эксперименте” (1984); “Роль нарушения нервной регуляции в патогенезе нейродистрофического процесса в мышцах различного типа” (1994); “Посібник до практичних занять з патологічної фізіології” (2001); “Медична наука та інноваційні технології” (2003); “Герої-освітяни і науковці України” (2005); “Патологическая физиология” (2006).

Карабан Олег Михайлович (1940) – доктор медичних наук (1997), професор, завідувач кафедри епідеміології Харківського державного медичного університету (з 1991). Вивчав проблеми впливу факторів зовнішнього середовища на штучний імунітет у дітей, які були раніше щеплені проти кору, правця, дифтерії.
Олег Михайлович народився в м. Охтирка Сумської обл.; медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1959-1965); працював на посаді головного лікаря санітарно-епідеміологічного відділення Глинської районної лікарні Сумської обл. (1965-1968); навчався в аспірантурі (1968-1971) працював на посадах асистента (1971-1990), доцента (1990-1991),завідувача (1991-2011) кафедри епідеміології Харківського медичного інституту (тепер – Харківський національний медичний університет), завідувача кафедри загальної гігієни та епідеміології Харківської медичної академії післядипломної освіти (з 2012 р.); у 1972 р. захистив кандидатську дисертацію «Состояние иммунобиологической реактивности у животных, иммунизированных живой туляремийной вакциной и получавших антибиотики», а в 1997 р. – докторську дисертацію «Стан імунологічної реактивності у дітей, шеплених проти кору і правця, які перенесли хвороби інфекційного генезу, і напрямки їх імунопрофілатики»; професор (1998); член президії Українського товариства мікробіологів, епідеміологів та паразитологів імені Д. К. Заболотного; консультант ВОО3 з питань боротьби
з віспою.

Автор понад 140 наукових публікацій, зокрема 7 навчально-методичних посібників для лікарів та студентів, 3 патентів на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення особливостей виявів епідемічного процесу та опрацювання імунопрофілактики за окремих нозологічних форм, вивчення впливу чинників довкілля на штучний імунітет у дітей, які були щеплені проти кору, дифтерії та правця; обгрунтована епідеміологічна значимість на стан імунітету дітей, які перехворіли на вірусний гепатит, дизентерію, опікові ушкодження та хворих на цукровий діабет; уперше опрацьовані методологічні передумови до імуноепідеміологічного тестування регіонів України та можливості прогнозування зниження або втрату штучного імунітету в дітей; науковий керівник 2 докторських та 2 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати дисертацій Карабана О. М.:

1. Состояние иммунобиологической реактивности у животных, иммунизированных живой туляремийной вакциной и получавших антибиотики (1972). Шифр зберігання: Р-7848
2. Стан штучного імунітету до кору і правцю у дітей під впливом перенесених хвороб та його епідеміологічне значення (1994). Шифр зберігання: Р-41655

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці О. М. Карабана, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Эпидемиологический надзор за дифтерией: методические указания для студентов, субординаторов, врачей-интернов медицинских факультетов (1992). Шифр зберігання: Б-74480
2. Здоров’язберігаючі технології навчання: психогігієнічні аспекти впровадження у молодшому шкільному віці : навчально-методичний посібник для самостійної роботи студентів університетів і слухачів курсів післядипломної освіти (2014). Шифр зберігання: Б-94287
3. Клиническая дерматовенерология (2015). Шифр зберігання: Б-95361

Мочутковський Йосип Йосипович (1845-1903) – уродженець України. Інфекціоніст, епідеміолог, невропатолог. Вчений-новатор. Доктор медицини (1877). Першим у світі встановив та розкрив інфекційну природу і шляхи розповсюдження паразитарних тифів. Шляхом самозараження довів (разом з Г.Мінхом) заразливість крові хворих на висипний та поворотний тиф. Основоположник наукової невропатології в Одесі.

Йосип Йосипович народився в Херсонській губернії; закінчив 2-гу Київську гімназію; медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1869); працював (1870-1893) на посадах завідувача інфекційного, а згодом – нервового відділення Одеської міської лікарні; сучасник зазначав: «Состоя с 1880 г. гласным Одесской Городской Думы, О. О. участвовал в той или другой степени в большинстве благих начинаний города»; у 1877 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к патологии и терапии возвратного тифа»; з 1893 р. – професор з нервових хвороб Клінічного інституту Великої княгині Олени Павлівни в м. С.- Петербурзі; один із друзів Й. И. Мочутковського доктор Б. С. Грейденберг зазначав (1904): «В среде кружка врачей как больничных, так и частных Мочутковский был «будильником научных стремлений»; організатор та голова (1876-1893) Одеського бальнеологічного товариства; голова Одеського товариства лікарів (1890-1893); засновник та редактор (1892-1895) єдиної на півдні Російської імперії медичної газети – «Южно-русская медицинская газета».

Основні напрями наукової діяльності: питання епідеміології, вивчення нервових хвороб, проблеми бальнеології; у 1876 р. дослідом на самому собі довів, що збудник висипного тифу міститься в крові хворих на цю хворобу; подібний дослід й. й. Мочутковський провів і щодо поворотного тифу; грался потрясающий озноб, и головная боль достигла такой силы, что с трудом дождался конца консультации…»; отримані дані разом із даними Г. М. Мінха показали, що переносниками зазначених інфекційних захворювань можуть бути кровососні комахи; відомий своїми працями з питань бальнеології (про одеські лимани), нервових хвороб та туберкульозу; досліджуючи хворих на сухотку спинного мозку, розрізняв такі періоди перебігу захворювання: преатактичний, дистактичний та власне тактичний; у клініці табесу виділяв: церебральну, цервікальну, цереброспінальну, люмбодорзальну та змішану форми; запропонував метод лікування хворих на сухотку спинного мозку, використовуючи підвішування за допомогою видозміненого ним нашийника Сейєра з метою зменшити стискування спинальних корінців потовщеної твердої мозкової облонки; довів звʼязок аритмій серцевої діяльності з неврастенією та іншими функціональними порушеннями нервової системи; заснував Одеське віллілення товариства взаємодопомоги лікарів.

У 1872 р. за допомогою старшого лікаря Одеської міської лікарні О. О. Авенаріуса організував одне з перших в Російській імперії неврологічне відділення, а в 1873 р. – палату на 5 ліжок для хворих на епілепсію; у 1877 р. за ініціативою Й. Й. Мочутковського був збудований стаціонар для хворих із порушеннями нервової системи – «білий барак».

Основні публікації: «Острый восходящий паралич» (1875), «Паралич движения правой верхней конечности, атрофия ее мышц с замедлениям роста костей» (1875), «Экспериментальное исследование прививаемости тифов» (1876), «Материалы к изучению врачебной стороны одесских лиманов» (1876), «Об эпилепсии» (1876), «Практические наблюдения над действием салицилово-кислого натра и салициловой кислоты» (1877), «О различных типах температурных кривых возвратного тифа» (1878), «Materialen zur Pathologie und Therapie des Rückfastyphus» (1879), «Haблюдения над возвратным тифом» (1880), « влиянии холодной воды на віделение белка мочой» (1881), «О качестве лечебных сортов винограда, произрастающего в окресностях Одессы» (1881), «О причинах эпидемического появления брюшного тифа» (1882-1883), «О возбуждаемости двигательных центров корки мозга при гипнотическом состоянии», «Применение подвешивания больных к лечению некоторых расстройств спинного мозга», «Об истерических формах гипноза» (1888), «О прививаемости сыпного тифа» (1900).

У фонді ННМБУ зберігаються праці Мочутковського Й. Й., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Клинико-статистическое исследование спинной сухотки (1899). Шифр зберігання: 616.8 М-869
2. Свободные тела брюшины. 1. История болезни и протокол вскрытия. 2. Патолого-анатомическое исследование (1876). Шифр зберігання: 616.00 П-44″

Жученко Сергій Павлович (1940-2007) – хірург, доктор медичних наук (1990), професор кафедри хірургії Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова (з 1992). За період роботи в університеті отримав 22 свідоцтва СРСР та 7 патентів України на винаходи, які були присвячені способам створення біологічної моделі патологічних станів шлунково-кишкового тракту, нових варіантів кишкових швів та реконструктивних операцій.

Сергій Павлович народився в м. Вінниці; медичну освіту здобув у Вінницькому державному медичному інституті імені М. І. Пирогова (1968); з 1971 р. працював у Вінницькому державному медичному інституті імені М. I. Пирогова (нині – Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова), зокрема на посадах професора кафедри загальної хірургії, проректора з навчальної роботи (з 1988 р.); у 1979 р. захистив кандидатську дисертацію «Морфофункциональная характеристика корригирующих операций при субтотальной резекции тонкой кишки в эксперименте», а у 1990 р. – докторську дисертацію «Морфо-функциональные особенности и математическое моделирование новых хирургических конструкций илеоцекального отдела»; професор (1992); основні напрями наукової діяльності: морфофункціональні, експериментальні та математичні дослідження патології органів шлунковокишкового тракту.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати дисертацій С. П. Жученка:

1. Морфо-функциональная характеристика корригирующих операций при субтотальной резекции тонкой кишки в эксперименте (1979). Шифр зберігання: Р-24827.
2. Морфофункциональные особенности и математическое моделирование новых хирургических конструкций илеоцекального отдела (1990). Шифр зберігання: Р-36500.
3. Також у фонді бібліотеки зберігаються праці, підготовлені С. П. Жученком одноосібно або у співавторстві:
   Загальна хірургія (1999). Шифр зберігання: Б-77608.
4. Математическое моделирование процессов перемещения кишечного содержимого (1988). Шифр зберігання: Б-66398.