Календар медицини

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Щастний Дмитро Сергійович (1903 – 1974) – мікробіолог, епідеміолог та імунолог.

Народився в місті Одеса, 1926 – закінчив Одеський медичний інститут.

Професійна діяльність

Працював у різних медичних і мікробіологічних науково-дослідних установах.

• 1943–1944 – заступник директора з наукової роботи Тамбовського НДІ мікробіології.
• 1944–1949 – завідувач відділу віспи Одеського НДІ мікробіології та епідеміології.
• 1945–1962 – доцент кафедри мікробіології Одеського медичного інституту ім. М. І. Пирогова.
• 1963–1967 – доцент кафедри мікробіології і вірусології Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова.
• 1967–1971 – професор тієї ж кафедри.
• 1965 – захистив докторську дисертацію «Влияние тканевых препаратов В. П. Филатова на защитные функции и устойчивость организма к инфекции».

Наукові праці

Автор понад 70 наукових публікацій.

Основні напрями досліджень:

• медична мікробіологія та імунологія;
• застосування тканинних препаратів для лікування бактеріальних інфекцій;
• історія медицини та медичної мікробіології.

Відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. З 2015 року є державним святом і неробочим днем.

Буйко Петро Михайлович (1895 – 1943) – видатний акушер-гінеколог, доктор медичних наук, Герой Радянського Союзу (посмертно).

Народився в місті Бельськ, Гродненська губернія.

• 1911 – вступив до Військово-фельдшерської школи (Санкт-Петербург).
• 1911–1914 – молодший фельдшер у психіатричному відділенні Миколаївського військово-медичного госпіталю.
• Перша світова війна: служив у 1-му залізничному полку, згодом – у Києві.
• 1918 – учасник повстання проти Центральної Ради.
• 1919–1922 – навчання у Київському медичному інституті.

Професійна діяльність

• 1922–1923 – голова окружного відділу профспілки медпрацівників (Бердичів).
• 1923–1927 – завідувач окружного відділу охорони здоров’я (Біла Церква).
• Займав посади головного лікаря та завідувача акушерсько-гінекологічних відділень (Люботин, Київ).
• 1930 – курси удосконалення в Ленінграді.
• Доцент акушерсько-гінекологічної клініки Київського медінституту.
• Завідувач кафедри акушерства і гінекології Київського стоматологічного інституту.
• 1933–1934 – директор Київського інституту охорони материнства і дитинства.
• 1938 – захистив кандидатську дисертацію «Клиника и профилактика разрывов промежности в родах».
• 1940 – захистив докторську дисертацію «Хирургическое лечение пузырно-влагалищных свищей у женщин с применением плацентарной ткани».

Військові роки

• З початком Другої світової війни – провідний хірург медсанбату.
• Поранений під Уманню, потрапив у полон, утік.
• Працював лікарем у Фастові:
• створював фіктивні діагнози;
• врятував понад 1000 людей від примусового вивезення до Німеччини;
• організовував лікування поранених партизан.
• Липень 1943 – вступив до партизанського загону, очолив санітарну частину.
• 13 жовтня 1943 – потрапив у полон; після катувань спалений живцем у с. Ярошівка разом із трьома партизанами.

Відмовився від утечі, щоб не наражати на небезпеку місцевих жителів.

Наукові праці

• «Клініка і профілактика розривів промежини при пологах» (1940).
• «Хирургическое лечение пузырно-влагалищных свищей у женщин с применением плацентарной ткани» (1954, посмертно).
• Вшанування пам’яті

1950 – постановою Ради Міністрів УРСР ім’я Буйка присвоєно Київському НДІ охорони материнства і дитинства.

Бобровська Галина Дмитрівна (1910 – 1980) – український невропатолог, кандидат медичних наук.

Народився в місті Курськ, 1929 – закінчила медичну профшколу; працювала медсестрою, згодом – помічником лікаря в лікарні Жовтневої залізниці (Ленінград). 1931 – вступила до Першого Ленінградського медичного інституту.

Згодом перевелася до Першого Київського медичного інституту, який закінчила з відзнакою (1936). 1936–1939 – аспірантка кафедри нервових хвороб.

Професійна діяльність

• 1939–1941 – лікар і науковий співробітник Київського психоневрологічного інституту.
• 1941 – мобілізована до армії: помічник начальника евакопункту №27 у Києві, лікар-невропатолог військового шпиталю.
• 1941–1944 – перебувала в евакуації.
• 1944 – захистила кандидатську дисертацію «Епілептичні синдроми при пухлинах головного мозку».
• 1944–1957 – асистент кафедри нервових хвороб Київського медичного інституту.
• 1957–1965 – доцент тієї ж кафедри.
• 1965–1968 – виконувач обов’язків завідувача кафедри.

Науковий керівник неврологічних відділень Київської міської клінічної лікарні №14, консультант багатьох лікарень і поліклінік.

Наукові інтереси та праці

Дослідження: мозковий кровообіг, патологія нервової системи при цукровому діабеті, ревматизмі та інтоксикаціях.

Протопопов Віктор Павлович (1880 – 1957) – український психіатр, фізіолог вищої нервової діяльності, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР (1934).

Народився в селі Юрки, Кобеляцький повіт, Полтавська губернія. 1906 – закінчив Військово-медичну академію (Санкт-Петербург) з відзнакою. 1906–1909 – навчався в ад’юнктурі під керівництвом В. М. Бехтерєва. 1909 – захистив докторську дисертацію «О сочетательной двигательной реакции на звуковые раздражения».

Професійна діяльність

• 1909–1921 – понадштатний асистент, лаборант, асистент та завідувач клініки кафедри психіатрії Військово-медичної академії (Петроград).
• 1919–1921 – керівник рефлексологічної лабораторії Інституту мозку.
• 1921–1923 – професор кафедри психіатрії Пермського університету, директор Пермської обласної психіатричної лікарні.
• 1923–1944 – професор і завідувач кафедри психіатрії Харківського медичного інституту, декан психоневрологічного факультету (з 1931).
• 1926–1929 – директор Українського НДІ клінічної психіатрії і соціальної психогігієни.
• 1932–1941 – завідувач психіатричної клініки №1 Клінічного інституту Всеукраїнської психоневрологічної академії.
• 1944–1957 – завідувач відділу психіатрії та патології вищої нервової діяльності Інституту фізіології АН УРСР; завідувач кафедри психіатрії Київського інституту удосконалення лікарів.
• Головний психіатр МОЗ УРСР, голова Вченої ради МОЗ УРСР.
• Редактор журналу «Советская психоневрология», член редколегій низки видань.

Наукова діяльність

Автор понад 160 наукових праць, у тому числі 5 монографій.

Основні напрями:

• психосоматичні процеси,
• вивчення вищої нервової діяльності,
• патофізіологічні основи психіатрії.

Вніс вклад у розвиток рефлексології, розвинув ідею І. Павлова про рефлекс мети, додавши поняття «перепони», що разом формують основу активності волі.

Запропонував:

• методики дослідження рухових рефлексів і умовних реакцій;
• патофізіологічну концепцію в психіатрії;
• гіпотезу таламо-гіпоталамічної природи маніакально-депресивного психозу;
• метод лікування шизофренії сном;
• принципи профілактики нападів МДП та захисного режиму в психіатричних стаціонарах.

Наукове керівництво

Підготував 11 докторів та 25 кандидатів наук.

Значення

Протопопов поєднав ідеї своїх учителів – В. Бехтерєва та І. Павлова – із власними новаторськими дослідженнями, залишивши значний слід у розвитку психіатрії та фізіології вищої нервової діяльності.