Календар медицини

Бітчук Денис Дмитрович (1935) — український ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор, один із провідних фахівців у галузі відновлювальної та військово-польової хірургії.

Народився у селі Рожнів, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.. У 1959 році закінчив Чернівецький медичний інститут. Перші роки професійної діяльності (1959–1964) працював лікарем-хірургом у Киргизії, де набув цінного практичного досвіду.

У 1964–1967 рр. навчався в аспірантурі Українського НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка. У 1967 році захистив кандидатську дисертацію (за закритою тематикою).

Академічна кар’єра

З 1967 року пов’язав свою діяльність з Харківським медичним інститутом (нині — Харківський національний медичний університет). Працював на кафедрі травматології, ортопедії та військово-польової хірургії:

• асистент (1967–1984),
• доцент (1984–1989),
• завідувач кафедри (1989–2008).
• У 1988 році захистив докторську дисертацію на тему: «Хирургическое лечение многооскольчатых, двойных диафизарных переломов длинных трубчатых костей и их дефектов».

Наукові здобутки

Є автором близько 250 наукових публікацій, зокрема 3 монографій, 2 навчальних посібників, 8 авторських свідоцтв та 6 патентів на винаходи.

Основні напрями його наукових розробок:

• технології консервації та трансплантації кісткової тканини;
• лікування вогнепальних переломів та дефектів кісток;
• операції на сухожилках при лікуванні звичних вивихів плеча;
• спосіб ахілопластики при застарілих пошкодженнях;
• малотравматична технологія лікування внутрішньосуглобових переломів шийки стегнової кістки;
• методики статичного, динамічного та комбінованого внутрішньокістковомозкового металоостеосинтезу блокуючим стержнем при складних діафізарних переломах довгих кісток.

Педагогічна діяльність

Під його науковим керівництвом виконано 1 докторську та 4 кандидатські дисертації. Він був відомим наставником для молодих лікарів і науковців, приділяв значну увагу практичній підготовці студентів.

Значення
Денис Дмитрович Бітчук — представник покоління українських хірургів-науковців, які розвивали вітчизняну школу ортопедії та травматології. Його внесок у впровадження сучасних методів остеосинтезу та реконструктивної хірургії забезпечив новий рівень лікування складних переломів і поєднаних травм.

Бродський Юрій Степанович (1925 — 2003) — український нейрохірург, доктор медичних наук, професор, лауреат Премії імені М. Н. Бурденка, один із провідних вітчизняних фахівців у галузі дитячої нейрохірургії.

У роки Другої світової війни навчався в Челябінському військово-авіаційному училищі штурманів авіації далекої дії (1943–1944), після чого у складі 362-го Ризького авіаційного полку брав участь у бойових діях (1944–1945). У 1945–1946 рр. служив у штабі військово-повітряних сил Київського військового округу.
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1946–1952).

Професійна діяльність
Від 1952 до 2000 р. працював у Київському НДІ нейрохірургії (нині — Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України), де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до провідних керівних посад:

• завідувач відділу дитячої нейрохірургії (1980–1989),
• вчений секретар інституту (1990–2000).

У 1960 р. захистив кандидатську дисертацію «Клиника и хирургия первичных опухолей области конского хвоста», а в 1976 р. — докторську дисертацію «Родовая черепно-мозговая травма у новорожденных». У 1991 р. отримав вчене звання професора.

Наукові здобутки
Юрій Бродський є автором близько 120 наукових публікацій, серед яких 2 монографії.

Основними напрямами його наукової діяльності були:

• дослідження патогенезу, клініки та методів хірургічного лікування черепно-мозкової травми у дітей;
• вивчення пухлин головного та спинного мозку в дитячому віці;
• удосконалення нейрохірургічних методик у педіатрії.

Під його керівництвом захищено 5 кандидатських дисертацій.

Юрій Степанович Бродський належить до покоління вчених, які сформували українську школу дитячої нейрохірургії. Його праці внесли вагомий внесок у розвиток діагностики та лікування вроджених і набутих уражень центральної нервової системи у дітей.

Пушкар Михайло Степанович (1940) — український морфолог, патоморфолог, доктор медичних наук, професор, один із засновників напряму екологічної морфології у вітчизняній медицині.

Михайло Степанович народився в с. Хирів Старосамбірського р-ну Львівської обл. Медичну освіту здобув у Вінницькому медичному інституті імені М. І. Пирогова (1966). Після закінчення навчання розпочав роботу в цьому ж закладі: працював на посадах асистента та доцента кафедри патологічної анатомії.

У 1992 р. очолив кафедру гістології, цитології та ембріології Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова (нині — Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова).

Наукова діяльність

У 1992 р. захистив докторську дисертацію «Морфофункциональные закономерности хронической интоксикации дозами пестицидов и ее коррекция цитомединами», у якій вперше було комплексно досліджено вплив тривалого впливу малих доз пестицидів на організм та можливості їх корекції.

У 1993 р. отримав вчене звання професора. Є автором понад 100 наукових публікацій, серед яких 5 винаходів. Основний напрям його наукових досліджень — екологічна морфологія, зокрема патоморфологічні зміни органів і тканин під впливом екологічних чинників.

Підготовка кадрів

Під його науковим керівництвом виконано 6 кандидатських дисертацій, що сприяло розвитку нового покоління морфологів та патоморфологів в Україні.

Михайло Степанович Пушкар зробив вагомий внесок у вивчення патогенетичних механізмів хронічної інтоксикації та розвиток нових підходів до її корекції. Його наукові роботи поєднали морфологію з проблемами медицини довкілля, заклавши основи сучасних досліджень в галузі екологічної морфології.

Марціняк Тадеуш (1895 — 1966) — польський анатом, фахівець у галузі нормальної анатомії, морфогенезу та біомеханіки, педагог, організатор вищої медичної освіти.

Марціняк Тадеуш медичну освіту здобув на медичному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1922 р. Ще під час навчання (з 1919 р.) працював на кафедрі нормальної анатомії: асистент (1919–1929), доцент (1929–1938), професор (1938–1941).

У 1944 р. очолив кафедру нормальної анатомії та був обраний деканом медичного факультету Львівського університету (Львівського медичного інституту, Медико-природничих фахових курсів).

Діяльність у Вроцлаві

Після Другої світової війни з 1946 р. працював у Вроцлавському університеті: керівник кафедри нормальної анатомії (1946–1960), згодом професор кафедри біомеханіки (1960–1966). Був активним організатором наукового та освітнього життя: проректор (1960–1962), ректор (1962–1965) Вроцлавської вищої школи фізичного виховання.

Наукова спадщина

Автор близько 40 наукових публікацій, серед яких 2 монографії та підручник. Його основні наукові інтереси зосереджувались на:

• вивченні нормального і патологічного морфогенезу;
• проблемах тератології;
• питаннях біомеханіки;
• удосконаленні анатомічної термінології.

Тадеуш Марціняк належить до представників львівської школи анатомів, які зробили вагомий внесок у розвиток морфологічних наук у Центрально-Східній Європі. Його діяльність у Львові та Вроцлаві поєднала традиції двох наукових центрів, а наукові праці заклали підґрунтя для подальших досліджень з морфогенезу та біомеханіки.

Ситенко Михайло Іванович (1885 – 1940) — видатний український ортопед-травматолог, засновник вітчизняної школи ортопедії.

Михайло Іванович народився в селі Рябушки (нині — Лебединський район Сумської області). Середню освіту здобув у Сумській гімназії (1904), а вищу медичну — на медичному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою (1910). Після університету залишений при кафедрі оперативної хірургії для підготовки до професорського звання, одночасно працював у хірургічних клініках професорів Л. В. Орлова та Ф. Ю. Розе.

З 1911 року викладав у Жіночому медичному інституті на кафедрі оперативної хірургії. У роки Першої світової війни служив лікарем піхотного полку та травматологічного шпиталю (1914–1918). У 1918–1920 рр. працював прозектором кафедри оперативної хірургії й топографічної анатомії Харківської медичної академії.

У 1920–1926 рр. — головний лікар Медико-механічного інституту. За його ініціативою в 1926 р. інститут був реорганізований в Український НДІ ортопедії і травматології, яким він керував до кінця життя. Того ж року Ситенко організував і очолив першу в Україні кафедру ортопедії та травматології Українського інституту удосконалення лікарів.
Докторську дисертацію «О свободной костной пластике при псевдоартрозах» захистив у 1924 р., професор — з 1930 р. У 1926–1928 рр. стажувався в провідних ортопедичних клініках Німеччини, Італії та Австрії у професорів Ланге, Шанца, Лоренца, Путті, Лексера, Паєра, Зауербруха, Пертеса, Штофеля та Людлофа.
Заснував журнал «Ортопедия и травматология» (1926), редактором якого був до кінця життя. Був активним організатором професійних спільнот: голова Українського товариства ортопедів-травматологів, учасник першого Всеукраїнського з’їзду ортопедів-травматологів, член правління Всесоюзного товариства хірургів, член президії ЦК Українського Червоного Хреста.

Визнаний науковець: член-кореспондент АН УРСР (1935), Заслужений діяч науки УРСР (1936). Автор 54 наукових праць, під його керівництвом учнями опубліковано понад 450 робіт.

Наукові здобутки:

• розробка проблем вроджених деформацій опорно-рухового апарату, кісткової пластики, військово-польової хірургії;
• автор 15 оригінальних операцій (при вроджених вивихах стегна, звичних вивихах плеча, псевдоартрозах);
• ініціатор сучасної організації травматологічної допомоги у промисловості, особливо вугільній;
• створив систему периферійних науково-опорних пунктів інституту на заводах і рудниках Лівобережної України;
• розробив методику лікування вогнепальних переломів, конструкції тимчасових протезів та шин, апаратуру для витягання та транспортування поранених.

М. І. Ситенко залишив помітний слід у розвитку вітчизняної та світової ортопедії й травматології, а його ім’я стало символом становлення цієї галузі в Україні.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.