Календар медицини

Дроговоз Світлана Мефодіївна (1939) доктор медичних наук (1971), професор (1978), проректор з наукової роботи Харківського фармацевтичного інституту (1976-83). Під її керівництвом було розроблено інформаційно-пошукову автоматизовану систему лікарських препаратів «Фармінфо», що являє собою електронний каталог лікарських засобів (1996).

Народилася в с. Ольгіно Омської обл.; медичну освіту здобула на лікувальному факультеті Тернопільського медичного інституту (1958-1964); працювала на посаді лікаря Тернопільської обласної клінічної лікарні (1964-1965); началася в аспірантурі на кафедрі фармакології Тернопільського медичного інституту (1966-1969), працювала на посадах старшого викладача Київського інституту народного господарства (1969-1970), асистента (1970), старшого викладача (1970-1972), завідувача (1972-2011), професора (з 2011 р.) кафедри фармакології, проректора з наукової роботи (1976-1983) Харківського фармацевтичного інституту (тепер – Національний фармацевтичний університет).

У 1967 р. захистила кандидатську дисертацію «Желчеотделительная функция печени при стафилококковой инфекции и интоксикации», а в 1972 р. – докторську дисертацію «Сравнительное изучение и особенности действия желчегонных препаратов на желчеобразовательную функцию печени в норме и патологии». Професор (1980); керівник Харківського регіонального експертного відділення Державного експертного центру лікарських засобів МОЗ України; заступник голови Проблемної комісії «Фармація» МОЗ та НАМН України; Заслужений працівник освіти України (1991); Почесний професор Національного фармацевтичного університету та Тернопільського державного медичного унівеситету імені І. Я. Горбачевського.

Автор близько 700 наукових публікацій, зокрема 7 монографій, 8 підручників, 250 авторських свідоцтв та 28 патенту на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення механізмів патогенезу захворювань та уражень печінки, розробка засобів, що застосовуються для лікування захворювань печінки, дослідження біологічно активних речовин із потенційною фармакологічною активністю різної спрямованості фармакологічної дії; співавтор понад 20 лікарських препаратів; розробив методику визначення вмісту холестеролу та жовчних кислот у жовчі; під керівництвом С. М. Дроговоз опрацьовано інформаційно-пошукову автоматизовану систему лікарських препаратів «Фармінфо», що являє собою електронний каталог лікарських засобів. Науковий консультант і керівник 13 докторських та 39 кандидатських дисертацій.

Скакун Микола Петрович (1924-2006) професор-фармаколог, завідувач кафедри фармакології Тернопільського медичного інституту (1957-91). Автор праць з профілактики і лікування захворювань печінки. Створив школу фармакологів-гепатологів.

Народився в с. Уяринці Тиврівського району Вінницької обл.; навчався в 1-му Київському медичному інституті (1940-1941), Донецькому медичному інституті (1941-1942), Ленінградській Військово-медичні академії імені С. М. Кірова (1942-1943); з 1943 р. перебував у розпорядженні Ленінградського штабу партизанського руху, виконував обовʼязки старшого лікаря 1-го партизанського полку 5-ї партизанської бригади; після звільнення Ленінградської та Псковської областей виконував обовʼязки старшого лікаря стрілецького полку та командира санітарної роти у складі Ленінградського, 1-го Прибалтійського та 1-го Українського фронтів; у 1945-1946 рр. – завідувач Копистиринського фельдшерсько-акушерського пункту; вищу медичну освіту здобув у Львівському медичному інституті (1946-1950).

Навчався в аспірантурі (1950-1953) та працював (1953-1957) на кафедрі фармакології цього ж інституту; від 1957 до 1991 р. очолював новостворену кафедру фармакології Тернопільського державного медичного інституту імені І. Я. Горбачевського (нині – Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського); у 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «К фармакологии парааминосалициловой кислоты», а в 1961 р. – докторську дисертацію «Основы фармакологии желчеотделительного процесса»; професор; керівник Тернопільського регіонального відділення Державного фармакологічного центру МОЗ України; Заслужений працівник вищої школи України; академік Української академії наук.

Автор понад 450 наукових та навчально-методичних публікацій, зокрема 11 мо-нографій, 12 підручників та навчальних посібників, 10 методичних рекомендацій, 3 довідників.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення фізіології та патології печінки, пошук нових медикаментозних засобів із гепатопротекторною активністю, опрацювання нових методів фармакотерапії Гострих та хронічних уражень печінки хімічними та фізичними чинниками довкілля, фармакологічний аналіз механізмів жовчоутворення та жовчовиділення, вивчення механізмів регуляції зазначених функцій печінки в нормі та патології, дослідження ролі генетичних факторів у дії лікарських засобів на організм, їхньої токсичності та ефективності дії при різних захворюваннях; запропонував низку нових жовчогінних та антиоксидантних засобів, вивчив їхню фармакодинаміку й ефективність при захворюваннях печінки та взаємодію їх з іншими лікарськими препаратами; опрацював клінічну класифікацію жовчогінних засобів (1965) та антиоксидантів (1990).

Науковий консультант і керівник 9 докторських та 41 кандидатської дисертацій; іменем М. П. Скакуна названо Навчально-науковий інститут фармакології, гігієни та медичної біохімії Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського.

Коваленко Володимир Миколайович (1949) терапевт, доктор медичних наук (1982), професор (1983), академік НАМН України (2010), заслужений діяч науки і техніки України (1998). Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1972), де відтоді й працював: від 1983 – завідувач кафедри терапії, від 1985 – декан факультету удосконалення лікарів; від 1989 – в Національній медичній академії післядипломної освіти: від 1990 – завідувач кафедри терапії та ревматології; водночас від 1991 – засновник і директор Українського ревматологічного центру, від 1998 – директор Інституту кардіології НАМНУ (усі – Київ). Президент Асоціації кардіологів та ревматологів України (від 1993). Головний терапевт (1989-1990) і ревматолог (1991-1998) МОЗ України.

Вивчає проблеми профілактики та ранньої діагностики ревматичних і серцево-судинних захворювань, зокрема артеріальної гіпертензії та серцевої недостатності. Одним з перших в Україні впровадив у практику лікувально-профілактичних закладів ультразвукове дослідження серця і суглобів. Обґрунтовує принципи застосування так званої біологічної терапії при ревматичних хворобах – ревматоїдному та псоріатичному артритах, анкілозивному спондиліті. Запропонував низку нових методів протизапальної та ензимної терапії. Удосконалює організаційні форми роботи терапевтичних і ревматологічних служб України.

Наукові праці: “Избранные вопросы ревматологии в клинике внутренних болезней” (1994); “Клиническая фармакология и фармакотерапия в ревматологии” (1995); “Диагностика и лечение ревматических болезней” (1999); “Ревматоидный артрит. Диагностика, лечение” (2001); “Номенклатура, класифікація, критерії діагностики та програми лікування ревматичних хвороб” (2004); “Академік Стражеско та сучасність” (2006); “Нарушения сердечного ритма и проводимости” (2009).

Радзієвський Олексій Григорович (1864-1935) хірург, доктор медицини (1901), професор (1907), приват-доцент кафедри хірургії Київського університету (1902), завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського медичного інституту (1920-32). Одним з перших у Києві почав виконувати операції на центральній та периферичній нервовій системі, на нирках і сечоводі. Запропонував одномоментну простатектомію, розробив оперативний прийом при лікуванні емпієми плеври.

Олексій Григорович народився в м. Василькові Київської губернії, небіж Івана Нечуя-Левицького, у родині якого і виховувався. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1889), після закінчення якого працював на посаді ординатора факультетської хірургічної клініки проф. Рінека (1889-1893).

У 1893-1899 рр. удосконалювався в хірургічних клініках Парижа, Цюріха, Кенігсберга, Бреславля та Берну; одночасно вивчав бактеріологію, патологічну анатомію та гістологію в Пастерівському інституті в I.I. Мечникова та E. Ру, а згодом у Пфейфера та Тавеля. У 1901 р. захистив докторську дисертацію на тему «К учению о bacterium coli»; у 1902-1907 рр. – приват-доцент з курсу урології Університету св. Володимира та з 1903 р. – ординатор Кирилівської губернської земської лікарні; від 1907 до 1919 р. – професор Жіночого медичного інституту по кафедрі загальної хірургії; від 1920 до 1932 р. – завідувач кафедри Госпітальної хірургії Київського медичного інституту; професор (1907).

Автор понад 50 наукових публікацій; наукові праці присвячені різним питанням клінічної та оперативної хірургії.

Одним із перших застосував цистоскопію, запропонував одномоментну простатектомію, виконував пересадку сечоводів у пряму кишку, розробив оперативний спосіб при емпіємі плеври, запропонував операцію з приводу випадіння прямої кишки.

У 1911 р. запропонував найкращий доступ до всіх анатомічних структур, розміщених у глибоких шарах сідничної ділянки; наукові праці: «Закон смертельной инфекции» (1901), «О хирургическом лечении уремии» (1903), «По поводу так называемого хронического аппендицита» (1929).

Горовенко Григорій Гаврилович (1914-1986) хірург, доктор медичних наук (1961), професор (1962), заслужений діяч науки УРСР (1969). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив 1-й Харківський медичний інститут (1939).

Від 1946 працював у Київському НДІ фтизіатрії і пульмонології: від 1966 – заступник директора з наукової роботи, від 1978 – завідувач фтизіохірургічного відділення. Головний хірург МОЗ УРСР (1965-1982), голова проблемної комісії “Патологія органів дихання” при Головному управлінні науково-дослідних робіт МОЗ УРСР (від 1969).

Удосконалював методи хірургічного лікування захворювань органів дихання, зокрема легень із супровідними цукровим діабетом та амілоїдозом. Розробляв методики кавернотомії та кавернопластики, резекцій легенів після колапсохірургічного втручання, хірургічного лікування розповсюджених форм туберкульозу та неспецифічних захворювань легень.

Наукові праці: “Резекция легких после неэффективной коллапсотерапии” (1962); “Хирургические методы лечения туберкулеза легких на Украине за 12 лет” (1963); “Достижения хирургии за 50 лет советской власти на Украине” (1967); “Вероятностно-статистические методы и ЭВМ в медико-биологических исследованиях” (1970); “Хирургическое лечение заболеваний легких у больных пожилого возраста” (1975).

Іванюта Орест Максимович (1929-1992) фтизіатр, доктор медичних наук (1972), професор (1976).

Закінчив Станіславський медичний інститут (нині Івано-Франківськ, 1954). Працював лікарем. Від 1960 – у Київському медичному інституті: 1973-1979 – декан лікувального факультету, 1976-1979 – професор кафедри туберкульозу; від 1979 – в Українському НДІ фтизіатрії і пульмонології (Київ): заступник директора з наукової частини, 1985-1991 – директор, водночас у 1979-1985 – завідувач відділення терапії туберкульозу та неспецифічних захворювань легень, 1985-1992 – диференціальної діагностики туберкульозу з іншими захворюваннями легень. Головний фтизіатр МОЗ України (1987-1992). Заступник голови правління Наукового товариства фтизіатрів СРСР, голова правління Наукового товариства фтизіатрів УРСР.

Наукові дослідження були присвячені інтенсивній етіопатогенетичній терапії хворих на туберкульоз; патогенезу, профілактиці та лікуванню хронічного бронхообструктивного синдрому.

Наукові праці: “Внутривенная химиотерапия больных туберкулезом легких” (1971); “Туберкулемы легких, плевры и средостения” (1974); “Внутривенная антибактериальная терапия больных туберкулезом и нагноительными заболеваниями легких” (1975); “Актуальные вопросы оптимизации организационных форм и методов лечения больных туберкулезом легких” (1983); “Туберкулезный менингоэнцефалит” (1987).