Календар медицини

Даценко Макар Федорович (1898-1968) стоматолог, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургічної стоматології Харківського медичного стоматологічного інституту.

Макар Федорови народився в станиці Батуринській Азово-Чорноморського краю.

Середню медичну освіту здобув у Катеринодарській фельдшерській школі (1914). Під час Першої світової війни – фельдшер у діючій армії (1914-1917); y 1917-1918 pp. та 1920-1921 рр. працював на посаді фельдшера в Уманській лікарні; вищу медичну освіту здобув у Кубанському медичному інституті (1926).

Працював на посадах ординатора факультетської хірургічної клініки (1926—1927), асистента (1927) та завідувача (1931- 1932) кафедри стоматології Кубанського медичного інституту та за сумісництвом – завідувача Центральної стоматологічної поліклініки м. Краснодара, старшого наукового співпрацівника Московського державного НДІ стоматології і одонтології (1932–1936); завідувача кафедри хірургічної стоматології Новосибірського інституту удосконалення лікарів (1936—1937), завідувача кафедри хірургічної стоматології (1937–1941), заступника директора з навчальної частини (1937-1941), Директора (1940) Смоленського стоматологічного інституту; під час німецько-радянської війни працював на посаді доцента з щелепно-лицевої хірургії та курсу стоматології кафедри госпітальної хірургії (1941—1943), очолював відділення щелепно-лицевої хірургії при кафедрі госпітальної хірургії (1943-1948) Саратовського медичного інституту, працював на посадах консультанта в евакошпиталях № 3287 та № 1304;

Після війни працював на посадах консультанта в Міжобласному шпиталі інвалідів війни, поліклініках Саратовського обласного відділу охорони здоров’я та головного стоматолога Саратовської області (1945–1949);

У 1949–1950 pp. працював в Українському НДІ стоматології на посаді заступника директора з наукової роботи; завідувач кафедри хірургічної стоматології (1950-1968) та декан стоматологічного факультету (1951—1954) Харківського медичного стоматологічного інституту;

У 1936 р. захистив кандидатську дисертацію, а в 1962 р. – докторську дисертацію “Патология и терапия заболеваний и повреждений челюстно-лицевой области”; професор; голова Харківського обласного товариства стоматологів (1952-1968); член правлінь Українського республіканського та Всесоюзного товариств стоматологів.

Запропонував використовувати масляні розчини новокаїну при різних захворюваннях і травмах щелепно-лицьової ділянки.

Автор близько 50 наукових публікацій, зокрема 3 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: хірургічна санація, організація профілактики після пошкоджень лиця та щелеп, профілактика та лікування білякореневих кіст, питання анатомії щелепно-лицевої ділянки та морфології тілець Малассе, слинокам’яної хвороби, лікування одонтогенного остеомієліту, переломів щелеп, вивчення одонтогенної інфекції та інтоксикації; опрацював новий метод пластики м’яких тканин; запропонував (1958) застосовувати масляні розчини новокаїну під час різних хвороб і травмах щелепно-лицевої ділянки; науковий керівник 6 кандидатських дисертацій.

Черняхівський Євген Григорович (1873-1938) хірург, доктор медицини, професор, перший ректор Київського медичного інституту, завідувач кафедри загальної та факультетської хірургії. Був секретарем першого в Україні Київського хірургічного товариства, заступником голови Медичної секції при ВУАН. Засновник української наукової школи хірургії, здійснив першу в Києві операцію зашивання рани серця (1904).

Євген Григорович народився в с. Мазепинці Васильківського повіту Київської губернії в родині священика.

Медичну освіту здобув на Медичному факультеті Університету св. Володимир а (м. Київ,1898); працював інтерном у хірургічній Олександрівській лікарні м. Києва; з 1901 р. – позаштатний ординатор і завідуувач хірургічним інфекційним відділенням цієї ж лікарні.

У 1910 р. захистив докторську дисертацію “К вопросу о дуоденальном диабете (экспериментальное исследование из лаборатории общей патологии Университета св. Владимира)”.

У часи Першої світової війни з 1914 р. служив у Київському військовому госпіталі, а в другій половині 1916 р. – в одному із польових лазаретів, що дислокувалися поблизу лінії фронту; у серпні 1918 р. один із організаторів Медичного факультету Українського народного університету – професор і завідувач кафедри клінічної хірургії.

У 1920-1921 рр. – перший директор Київського медичного інституту. З 1923 до 1929 р. – завідувач кафедри факультетської хірургії цього ж інституту; був заступником голови медичної секції Всеукраїнської академії наук.

У 1904 р. вперше в Києві успішно зашив рану серця; запропоновано перев’язку стегнової артерії для лікування самовільної ґанґрени кінцівок.

Одним із напрямів наукового пошуку вченого була трансплантація нирки в експерименті на собаках із застосуванням розробленого ним судинного шва.

Один із перших застосував трепанацію черепа при гнійному церебральному менінгіті.

Уперше в історії України почав викладати хірургію українською мовою.

Основні публікації: “Случай зашивання раны сердца” (1905), “Случай церебро-спинального менингита, из- леченного трепанацией черепа” (1910), “К казуистике поддиафрагмальных нарывов” (1912), “Современное состояние хирургии кровеносных сосудов” (1914), “Про питання про операцію при ангіосклеротичній гангрені ніг” (1918), “Хірургічна патологія і терапія”, “Ще до питання про патогенезу круглої виразки шлунково-кишкового тракту” (1930), “Практичний словник медичної термінології” (1931).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Є. Г. Черняхівський підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. До питання про операцию Wieting, a при ангіосклеротични гангрені ніг (1918)
2. К вопросу о дуоденальном диабете (1910)
3. К казуистике поддиафрагмальных нарывов (1912)
4. Модіфікація радікальної операціі пахівної кили та її обгрунтовання (1929)
5. Про питання про операцію при ангіосклеретичні й гангрені ніг (1916)
6. Современное состояние хирургии кровеносных сосудов (1913)
7. Zur Frage von der Anwendung der Gefa snaht bei der Behandlung der Aneurys men (1913)

Кащенко Микола Феофанович (1853-1935) видатний вчений, доктор медицини, дійсний член Української академії наук, професор кафедри гістології та ембріології Харківського університету. Організатор і директор зоологічного музею АН УРСР (1919-26), акліматизаційного саду АН УРСР. Основоположник досліджень з гістоструктури ембріонів людини в нормі та патології.

Микола Феофанович народився в с. Московка (тепер – Вільнянського району Запорізької обл.). Закінчив (зі срібною медаллю) Катеринославську гімназію. Медичну освіту “удостоен степени лекаря и звания уездного врача” здобув на медичних факультетах Московського та Харківського університетів (1880); з 1881 р. працював на посаді асистента в ембріологічному кабінеті, читав курси анатомії, гістології, ембріології, вів акушерську практику в Харківському університеті, а також був помічником директора в земській повивальній школі.

У 1884 р. захистив докторську дисертацію “Эпителий человеческого хориона и его роль у гистогенезе последа”; у 1886-1888 рр. удосконалювався в Німеччині та Італії – працював у лабораторіях ембріолога Вільгельма Гіса, анатома Вільгельма Вальдейєра, біологів Ернста Геккеля, Оскара Гертвіга; після поверненя до Харкова читав лекції на медичному та фізико-математичному факультетах університету.

З 1888 р. – екстраординарний професор по кафедрі зоології, порівняльної анатомії та фізіології Томського університету; також викладав зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910-1912).

У 1901 р. Рада Московського університету надала його ступінь доктора зоології; кілька місяців (у 1906 та 1912 pp.) виконував обов’язки декана медичного факультету та ректора Томського університету. У 1912 р. за станом здоров’я переїжджає до Києва, де працює в Київському політехнічному інституті, виступає з публічними лекціями в Київському товаристві сприяння початковій освіті з проблеми “Смерть та довголіття. Сучасна розробка питання про смерть”.

Разом із В. О. Караваєвим у 1919 р. створюють зоологічний музей, директором якого М. Ф. Кащенко був по 1927 р.

Створив Акліматизаційний сад АН України (1919); займаючись акліматизацією рослин, також вирощував і лікарські i рослини; вивчав вплив деяких народних засобів на організм людини під час різних хвороб та методи застосування і дозування різних лікарських трав; у кінці 1918 р. призначений академіком Української Академії наук.

У 30-х рр. практично безкоштовно лікував хворих травами пояснював дію трав, встановлював діагноз та дарував лікарські рослини людям, які здебільшого були неспроможні платити. Був звинувачений у знахарстві, з чого надавав пояснення президентові Академії наук В.І. Вернадському; написав доповідну записку про користь лікування лікарськими рослинами як перспективної галузі медицини майбутнього.

Наукові праці: “Краткое руководство по зоологии, преимущественно для студентов медицины” (1892), “Сибирские высшие женские курсы, их положение, нужды, надежды” (1912), “Смерть и долголетие с биологической точки зрения” (1914), “На допомогу Київському акліматизаційному садові” (1925), “Перетворення живої природи” (1928).

Ільченко Петро Якович (1873-1941) фізіолог, доктор медичних наук, професор Київського університету імені О. О. Богомольця, завідувач кафедри фізіології в Першому і Другому медичних інститутах у Києві.

Петро Якович народився в м. Костянтиноград Полтавської губернії (тепер — м. Красноград Харківської обл.).

Медичну освіту здобув на медичному факультеті Казанського університету (1926); працював на посадах лікаря та у вищих навчальних закладах; у 1939– 1940 рр.- професор кафедри шпитальної хірургії Воронезького медичного інституту, а в 1941 р. – завідувач кафедри факультетської хірургії Дагестанського медичного інституту.

Під час німецько-радянської війни — військовий лікар; у подальшому працював на посадах завідувача кафедри загальної хірургії Станіславського медичного інституту (тепер – м. Івано-Франківськ, 1946—1954), завідувача кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Дніпропетровського медичного інституту (1954–1958).

У 1939 р. захистив докторську дисертацію “Анатомические распространения острых гнойных процессов в мягких тканях стопы, голени и их лечение”; професор (1939).

Розробив і впровадив у практику електрогастрографію – метод реєстрації електричних потенціалів шлунку, запропонував метод тоноелектроцеребрографії.

Автор близько 40 наукових публікацій.

Основні напрями наукової діяльності: лікування вроджених та набутих захворювань опорно-рухового апарату, лікування інфікованих ран, вивчення впливу антибіотиків під час гнійних процесів різної етіології, дослідження клітковинних просторів кінцівок та шляхів розповсюдження запальних процесів; опрацьовано способи ампутації гомілки та стегна; запропоновано іммобілізаційний пристрій для транспортування потерпілих на шахті.

Богданович Сергій Миколайович (1893-1976) – дерматовенеролог, кандидат медичних наук, доцент, в. о. завідувача кафедри шкірних і венеричних хвороб Київського медичного інституту (1943-45, 1953-54, 1959-60).

Сергій Миколайович народився в м. Прилуки Полтавської губернії; у 1912 р. закінчив навчання в Прилуцькій гімназії; медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1917); під час Першої світової війни – полковий лікар в діючій армії (1917-1918); у 1918-1919 рр. – лікар-дерматовенеролог Київського клінічного інституту.

У 1919-1922 рр. – служба в Червоній армії, зокрема на посаді лікаря дерматовенеролога військового госпіталю
(1920-1922); у подальшому працював на посадах екстерна (1922-1923), позаштатного ординатора (1923-1924), молодшого асистента (1923-1925), старшого асистента (1925-1933), приват-доцента (1933-1934), доцента (1934-1941) кафедри дерматовенерології Київського медичного інституту; у 1936 р. надано вчений ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації та вчене звання доцента; під час німецько-радянської війни працював в окупованому Києві в медичному інституті «Полімедікум»; від 1943 р. працював на посаді доцента кафедри шкірних та венеричних хвороб Київського медичного інституту, зокрема у 1943-1945, 1953-1954 та 1959-1960 рр. виконував обовʼязки завідувача кафедри; член правління Київського наукового дерматовенерологічного товариства (1929-1972).

Основні напрями наукових досліджень: опрацювання діагностики та лікування хвороб шкіри, злоякісних пухлин шкіри та сифілісу;

Розробив експургаторний метод лікування алергійних захворювань. Разом з І. І. Потоцьким розробив метод одночасного застосування препаратів пеніциліну та вісмуту для лікування хворих на сифіліс.

Кравченко Володимир Григорович (1938) – дерматовенеролог, доктор медичних наук (1986), профессор (1987), завідувач кафедри шкірних та венеричних хвороб Української медичної стоматологічної академії (1989-2002). Наукові дослідження присвячені профілактиці хвороб, які передаються статевим шляхом. Автор всесвітньо відомого антисептичного препарату “Цидіпол”, високоефективного лікарського препарату для індивідуальної профілактики сифіліса, гонореї і трихомоніазу.

Народився в смт. Золочеві Харківської обл.; медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Харківського медичного інституту (1961); працював на посаді районного дерматовенеролога (1961-1963); навчався в аспіратурі; 1963 – працював на посадах молодшого та старшого наукового співпрацівника (1966-1975) Українського НДІ дерматології та венерології (м. Харків), асистента (1975-1979), доцента (1979-1987), професора (1987-1989) та завідувача (1989-2001) кафедри шкірних та венеричних хвороб Полтавського медичного стоматологічного інституту.

У 1970 р. захистив кандидатську дисертацію «Первично-торпидная гонорея у мужчин и ее эпидемиологическое значение», а в 1985 р. – докторську дисертацію «Разработка средств усовершенствования методов индивидуальной профилактики венерических болезней»; професор (1987); голова Полтавської обласної асоціації дерматовенерологів (з 1989 р.); голова Полтавського осередку та член правління Всеукраїнського лікарського товариства; голова Полтавської обласної організації Міжнародного товариства прав людини; дійсний член Української академії наук (1992);

Заслужений діяч науки і техніки України (2007); автор понад 350 наукових публікацій, зокрема першого неперекладного українськомовного підручника для студентів вищих медичних навчальних закладів «Шкірні та венеричні хвороби» (1995); розробив лікарський препарат для індивідуальної профілактики венеричних хвороб (сифілісу, гонореї, трихомоніазу) – «Цидіпол», який запатентований у низьці країн.