Календар медицини

Петрунь Микола Михайлович (1924-2013) доктор біологічних наук (1959), завідувач лабораторії біохімії Інституту медицини праці (1949-65). Наукові дослідження присвячені питанням вивчення фізіології шкірного дихання та його ролі для організму людини. У 1968 році переходить працювати до Інституту урології та нефрології АМН України (1968). Він розробляє нові методи ензимодіагностики хвороб нирок і сечовивідних шляхів. Саме йому належить розробка способу ранньої діагностики відторгнення пересадженої нирки.

Народився в селищі Ладижин Тростянецького району Вінницької обл.. У часи німецько-радянської війни брав участь у бойових діях на Ленінградському, Карельському, 1-му та 4-му Українських фронтах (1941-1945). Вищу освіту здобув у Київському ветеринарному інституті (1939-1941) та на біологічному факультеті Київського університету імені Т. Г. Шевченка (1945-1949).

Навчався в аспірантурі за спеціальністю «фізіологія» (1949-1952), працював на посадах завідувача лабораторії виробничого мікроклімату (1952-1953), завідувача лабораторії біохімії (1953-1968) та за сумісництвом – завідувача фізіологічного відділу (з 1960 р.) Київського НДІ гігієни праці та професійних захворювань, завідувача лабораторії біохімії (від 1968 р.) Київського НДІ урології та нефрології.

У 1952 р. захистив кандидатську дисертацію «Выделение углекислоты через кожу человека при высокой температуре воздуха», а в 1959 р. – докторську дисертацію «Дыхание через кожу и его значение для организма человека». Професор (1965); лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки
(1987); Заслужений діяч науки і техніки України.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 7 монографій, 10 винаходів.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення ролі дихання через шкіру для організму людини, опрацювання ензимодіагностики захворювань нирок та сечовивідних шляхів; уперше встановив значне збільшення поступлення кисню через шкіру в організм людини при підвищеній його концентрації в повітрі та при високій температурі навколишнього середовища; опрацював методику насичення киснем шкірного аутотрансплантата та зони пересадки шкіри при опіках шкіри з метою пришвидшеного його приживлення; встановив оптимально допустимі терміни первинної теплової ішемії донорської нирки; опрацював спосіб ранньої діагностики відторгнення пересадженої нирки. Удосконалив склад консервуючого розчину; науковий консультант і керівник 6 докторських та 24 кандидатських дисертацій.

Дроговоз Світлана Мефодіївна (1939) доктор медичних наук (1971), професор (1978), проректор з наукової роботи Харківського фармацевтичного інституту (1976-83). Під її керівництвом було розроблено інформаційно-пошукову автоматизовану систему лікарських препаратів «Фармінфо», що являє собою електронний каталог лікарських засобів (1996).

Народилася в с. Ольгіно Омської обл.; медичну освіту здобула на лікувальному факультеті Тернопільського медичного інституту (1958-1964); працювала на посаді лікаря Тернопільської обласної клінічної лікарні (1964-1965); началася в аспірантурі на кафедрі фармакології Тернопільського медичного інституту (1966-1969), працювала на посадах старшого викладача Київського інституту народного господарства (1969-1970), асистента (1970), старшого викладача (1970-1972), завідувача (1972-2011), професора (з 2011 р.) кафедри фармакології, проректора з наукової роботи (1976-1983) Харківського фармацевтичного інституту (тепер – Національний фармацевтичний університет).

У 1967 р. захистила кандидатську дисертацію «Желчеотделительная функция печени при стафилококковой инфекции и интоксикации», а в 1972 р. – докторську дисертацію «Сравнительное изучение и особенности действия желчегонных препаратов на желчеобразовательную функцию печени в норме и патологии». Професор (1980); керівник Харківського регіонального експертного відділення Державного експертного центру лікарських засобів МОЗ України; заступник голови Проблемної комісії «Фармація» МОЗ та НАМН України; Заслужений працівник освіти України (1991); Почесний професор Національного фармацевтичного університету та Тернопільського державного медичного унівеситету імені І. Я. Горбачевського.

Автор близько 700 наукових публікацій, зокрема 7 монографій, 8 підручників, 250 авторських свідоцтв та 28 патенту на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення механізмів патогенезу захворювань та уражень печінки, розробка засобів, що застосовуються для лікування захворювань печінки, дослідження біологічно активних речовин із потенційною фармакологічною активністю різної спрямованості фармакологічної дії; співавтор понад 20 лікарських препаратів; розробив методику визначення вмісту холестеролу та жовчних кислот у жовчі; під керівництвом С. М. Дроговоз опрацьовано інформаційно-пошукову автоматизовану систему лікарських препаратів «Фармінфо», що являє собою електронний каталог лікарських засобів. Науковий консультант і керівник 13 докторських та 39 кандидатських дисертацій.

Скакун Микола Петрович (1924-2006) професор-фармаколог, завідувач кафедри фармакології Тернопільського медичного інституту (1957-91). Автор праць з профілактики і лікування захворювань печінки. Створив школу фармакологів-гепатологів.

Народився в с. Уяринці Тиврівського району Вінницької обл.; навчався в 1-му Київському медичному інституті (1940-1941), Донецькому медичному інституті (1941-1942), Ленінградській Військово-медичні академії імені С. М. Кірова (1942-1943); з 1943 р. перебував у розпорядженні Ленінградського штабу партизанського руху, виконував обовʼязки старшого лікаря 1-го партизанського полку 5-ї партизанської бригади; після звільнення Ленінградської та Псковської областей виконував обовʼязки старшого лікаря стрілецького полку та командира санітарної роти у складі Ленінградського, 1-го Прибалтійського та 1-го Українського фронтів; у 1945-1946 рр. – завідувач Копистиринського фельдшерсько-акушерського пункту; вищу медичну освіту здобув у Львівському медичному інституті (1946-1950).

Навчався в аспірантурі (1950-1953) та працював (1953-1957) на кафедрі фармакології цього ж інституту; від 1957 до 1991 р. очолював новостворену кафедру фармакології Тернопільського державного медичного інституту імені І. Я. Горбачевського (нині – Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського); у 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «К фармакологии парааминосалициловой кислоты», а в 1961 р. – докторську дисертацію «Основы фармакологии желчеотделительного процесса»; професор; керівник Тернопільського регіонального відділення Державного фармакологічного центру МОЗ України; Заслужений працівник вищої школи України; академік Української академії наук.

Автор понад 450 наукових та навчально-методичних публікацій, зокрема 11 мо-нографій, 12 підручників та навчальних посібників, 10 методичних рекомендацій, 3 довідників.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення фізіології та патології печінки, пошук нових медикаментозних засобів із гепатопротекторною активністю, опрацювання нових методів фармакотерапії Гострих та хронічних уражень печінки хімічними та фізичними чинниками довкілля, фармакологічний аналіз механізмів жовчоутворення та жовчовиділення, вивчення механізмів регуляції зазначених функцій печінки в нормі та патології, дослідження ролі генетичних факторів у дії лікарських засобів на організм, їхньої токсичності та ефективності дії при різних захворюваннях; запропонував низку нових жовчогінних та антиоксидантних засобів, вивчив їхню фармакодинаміку й ефективність при захворюваннях печінки та взаємодію їх з іншими лікарськими препаратами; опрацював клінічну класифікацію жовчогінних засобів (1965) та антиоксидантів (1990).

Науковий консультант і керівник 9 докторських та 41 кандидатської дисертацій; іменем М. П. Скакуна названо Навчально-науковий інститут фармакології, гігієни та медичної біохімії Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського.

Радзієвський Олексій Григорович (1864-1935) хірург, доктор медицини (1901), професор (1907), приват-доцент кафедри хірургії Київського університету (1902), завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського медичного інституту (1920-32). Одним з перших у Києві почав виконувати операції на центральній та периферичній нервовій системі, на нирках і сечоводі. Запропонував одномоментну простатектомію, розробив оперативний прийом при лікуванні емпієми плеври.

Олексій Григорович народився в м. Василькові Київської губернії, небіж Івана Нечуя-Левицького, у родині якого і виховувався. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1889), після закінчення якого працював на посаді ординатора факультетської хірургічної клініки проф. Рінека (1889-1893).

У 1893-1899 рр. удосконалювався в хірургічних клініках Парижа, Цюріха, Кенігсберга, Бреславля та Берну; одночасно вивчав бактеріологію, патологічну анатомію та гістологію в Пастерівському інституті в I.I. Мечникова та E. Ру, а згодом у Пфейфера та Тавеля. У 1901 р. захистив докторську дисертацію на тему «К учению о bacterium coli»; у 1902-1907 рр. – приват-доцент з курсу урології Університету св. Володимира та з 1903 р. – ординатор Кирилівської губернської земської лікарні; від 1907 до 1919 р. – професор Жіночого медичного інституту по кафедрі загальної хірургії; від 1920 до 1932 р. – завідувач кафедри Госпітальної хірургії Київського медичного інституту; професор (1907).

Автор понад 50 наукових публікацій; наукові праці присвячені різним питанням клінічної та оперативної хірургії.

Одним із перших застосував цистоскопію, запропонував одномоментну простатектомію, виконував пересадку сечоводів у пряму кишку, розробив оперативний спосіб при емпіємі плеври, запропонував операцію з приводу випадіння прямої кишки.

У 1911 р. запропонував найкращий доступ до всіх анатомічних структур, розміщених у глибоких шарах сідничної ділянки; наукові праці: «Закон смертельной инфекции» (1901), «О хирургическом лечении уремии» (1903), «По поводу так называемого хронического аппендицита» (1929).

Трубніков Віктор Пилипович (1924-1995) доктор медичних наук (1961), професор, завідувач кафедр травматології, ортопедії та військово-польової хірургії Харківського державного медичного університету.

Віктор Пилипович народився в с. Коростильово Мучкапського району Тамбовської обл. Медичну освіту (з відзнакою) здобув у Дніпропетровському медичному інституті (1945-1951). Працював (1951-1962) в Українському НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка, де пройшов шлях від лікаря до керівника клініки дитячої хірургії. Від 1962 до 1989 р. – завідувач кафедри ортопедії, травматології та військово-польової хірургії Харківського медичного інституту.

У 1970-1973 рр. працював на посаді радника Міністерства охорони здоровʼя Кувейту та хірурга ортопедичного шпиталю в Ель-Кувейті, у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Заживление перелома бедра в эксперименте при внутрикостной фиксации отломков металлическим штифтом», а в 1961 р. – докторську дисертацію, присвячену лікуванню вогнепальних переломів; професор; заступник головного редактора журналу «Ортопедія, травматологія та протезування»; член правління Всеукраїнського та Всесоюзного наукових товариств ортопедів-травматологів. Член Міжнародного товариства хірургів ортопедів-травматологів; Заслужений діяч науки УРСР.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 24 монографій. Основні напрями наукової діяльності: кістково-суглобовий-туберкульоз, вогнепальні переломи та травматизм; науковий консультант і керівник 3 докторських та 19 кандидатських дисертацій.

Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934) терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1992), професор (1992). Завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб (1981-95). Професор кафедри госпітальної терапії (1996). Науковий напрям – удосконалення методів діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Зоя Костянтинівна народилася в  місті Дніпропетровську (нині – м. Дніпро); медичну освіту (з відзнакою) здобула на лікувальному факультеті Дніпропетровського державного медичного інституту (1957); працювала на посадах лікаря-терапевта Запорізької міської лікарні (1957-1958), лікаря-терапевта лікарні Придніпровської залізниці (1958-1962, 1965-1966), клінічного ординатора (1962-1964), асистента (1966-1973), доцента (1973-1975), професора (1975-1981) кафедри шпитальної терапії N° 2, завідувача (1981-1995) кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб, професора кафедри шпитальної терапії N° 2 (з 1996 р.) Дніпропетровського державного медичного інституту (нині – Дніпропетровська державна медична академія).

У 1965 р. захистила кандидатську дисертацію «Диспансерное наблюдение за лицами, страдающими коронарной недостаточностью», а в 1992 р. – докторську дисертацію «Особенности клинического течения и диагностики ишемической болезни сердца на фоне обструктивных заболеваний легких»;
професор (1992).

Автор близько 230 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: удосконалення діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.