Календар медицини

Трубніков Віктор Пилипович (1924-1995) доктор медичних наук (1961), професор, завідувач кафедр травматології, ортопедії та військово-польової хірургії Харківського державного медичного університету.

Віктор Пилипович народився в с. Коростильово Мучкапського району Тамбовської обл. Медичну освіту (з відзнакою) здобув у Дніпропетровському медичному інституті (1945-1951). Працював (1951-1962) в Українському НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка, де пройшов шлях від лікаря до керівника клініки дитячої хірургії. Від 1962 до 1989 р. – завідувач кафедри ортопедії, травматології та військово-польової хірургії Харківського медичного інституту.

У 1970-1973 рр. працював на посаді радника Міністерства охорони здоровʼя Кувейту та хірурга ортопедичного шпиталю в Ель-Кувейті, у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Заживление перелома бедра в эксперименте при внутрикостной фиксации отломков металлическим штифтом», а в 1961 р. – докторську дисертацію, присвячену лікуванню вогнепальних переломів; професор; заступник головного редактора журналу «Ортопедія, травматологія та протезування»; член правління Всеукраїнського та Всесоюзного наукових товариств ортопедів-травматологів. Член Міжнародного товариства хірургів ортопедів-травматологів; Заслужений діяч науки УРСР.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 24 монографій. Основні напрями наукової діяльності: кістково-суглобовий-туберкульоз, вогнепальні переломи та травматизм; науковий консультант і керівник 3 докторських та 19 кандидатських дисертацій.

Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934) терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1992), професор (1992). Завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб (1981-95). Професор кафедри госпітальної терапії (1996). Науковий напрям – удосконалення методів діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Зоя Костянтинівна народилася в  місті Дніпропетровську (нині – м. Дніпро); медичну освіту (з відзнакою) здобула на лікувальному факультеті Дніпропетровського державного медичного інституту (1957); працювала на посадах лікаря-терапевта Запорізької міської лікарні (1957-1958), лікаря-терапевта лікарні Придніпровської залізниці (1958-1962, 1965-1966), клінічного ординатора (1962-1964), асистента (1966-1973), доцента (1973-1975), професора (1975-1981) кафедри шпитальної терапії N° 2, завідувача (1981-1995) кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб, професора кафедри шпитальної терапії N° 2 (з 1996 р.) Дніпропетровського державного медичного інституту (нині – Дніпропетровська державна медична академія).

У 1965 р. захистила кандидатську дисертацію «Диспансерное наблюдение за лицами, страдающими коронарной недостаточностью», а в 1992 р. – докторську дисертацію «Особенности клинического течения и диагностики ишемической болезни сердца на фоне обструктивных заболеваний легких»;
професор (1992).

Автор близько 230 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: удосконалення діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Луценко Іван Митрофанович (1869-1919) військовий лікар, один з організаторів військової медицини в УНР. Доктор медицини (1892). Вважається одним із засновником такого напряму у вітчизняній медицині, як гомеопатія. Громадський діяч. Член Центральної Ради. Відомий літературознавець, критик, публіцист.

Іван Митрофанович народився в с. Кейбалівка Пирятинського повіту Полтавської губернії; вищу освіту
здобув на математичному (1882-1883) та природничому (1883-1887) відділеннях фізико-математичного факультету С.Петербурзького університету.

Автор кандидатської дисертації «Табачная культура в Малороссии и табачный кризис 1883-1884 годов»; медичну освіту «лекарь с отличием» здобув у Військово-медичній академії (м. С.- Петербург 1891). У 1891-1893 рр. служив на посадах військового лікаря – молодший лікар 55 піхотного Подільського полку (1891), лікар 54 піхотного Мінского полку (1892-1893); у 1892 р. був відряджений у Кубанську область для боротьби з холерою; брав участь у боротьбі з курячою сліпотою в таборах росій сарабії, у 1893 р. захистив докторську дисертацію «К ученню о куриной слепоте. (История одной эпидемия куриной слепоты и очерк учения об этой болезны».

З 1893 р. мешкав в Одесі, де практикував як приватний лікар; читав лекції з популярної медицини в Одеській лікаовній семінарї та на Жіночих медичних курсак, член Товариства Одеських лікарів; член правліния Одеського товариства послідовників гомеопат (8 1894 р.); був одним із секретарів Всеросійського зʼїзду послідовників гомсопатії. Під час Першої світової війни служив військовим лікарем; один із організаторів та перший голова правління одеського товариства «Просвіта»; засновник першої в Одесі української газети «Народное дело» (1906).

Один із засновників «Братства Тарасівців»: у 1917 р. обраний головою Української військової ради, яка діяла в Одеському військовому окрузі, на Чорноморському флоті та Румунському фронті; на 1-му Всеукраїнському військовому зʼїзді (18-20 травня 1917 р.) обраний членом Українського генерального військового комітету; член Центральної ради (1917); керівник одеського відділення Національного союзу (1918); генеральний хорунжий Вільного козацтва; брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського; у грудні керував військовими формуваннями Директорії, які вступили в Одесу після висадки французького та добровольчого десантів; організував одеський студентський загін та Подільський кіш Діючої армії УНР; загинув у бою з червоною кіннотою; основні праці: «Краткое руководство к анализу мочи, молока и масла» (1888), «Корь и ее лечение» (1899), «Геморой и его лечение» (1900, 1904, 1910), «Дифтерит и его лечение» (1900), «Брюшной тиф» (1903), «Холера, ее сущность и способы борьбы с нею» (1908); у 1910 р. опублікував свій переклад книги «Клиническая фармакология. Курс лекций, читанных в Ганемановской медицинской коллегии в Филадельфии профессором Э. А. Фаррингтоном», яка була перевидана в Москві в 1936 р. та в Киеві в 1992 р. у жовтні 2003 р. Асоціація гомеопатів України провеле в м. Києві IV Міжнародний гомеопатичний конгрес-присвячений памʼяті І. М. Луценка.

Попов Євген Олексійович (1899-1961) психіатр, академік АМН СРСР (1957), доктор медичних наук (y 1940), професор (1933). Керівник клініки Українського психоневрологічного інституту (1932-41), завідувач кафедри психіатрії Харківського мед. інституту (1934-38, 1943-51) та Харківського інституту удосконалення лікарів (1938-41). Фізіологічно обгрунтував різноманітні клінічні особливості психічних захворювань. Сформулював нову теорію галюцинацій, запропонував оригінальну «біологічну» концепцію патогенезу шизофренії. Брав участь у формуванні другого випуску «Большой медицинской энциклопедии».

Євген Олексійович народився в м. Путивлі (тепер – Сумська обл.) в родині службовця. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1924). Навчвся в аспірантурі (1924-1927) та працював на посаді наукового співпрацівника (з 1927 р.) на науково-дослідній кафедрі психіатрії Харківського медичного інституту.

Від 1932 р. – завідувач психіатричної клініки No 5 Bceукраїнської психоневрологічної академії; у 1934-1938 і 1943-1951 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Харківського медичного інституту; одночасно працював в Українському інституті клінічної психіатрії та соціальної психогігієни на посадах ординатора, доцента (1930-1933), завідувача клініки (1932-1941); у 1929 р. удосконалювався з психіатрії в Німеччині; у 1940 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций»; у 1941-1943 рр. – консультант Ташкентської республіканської лікарні та евакошпиталів; з 1943 до 1951 р. – заступник директора з наукової роботи Харківського психоневрологічного інституту та завідувач психоневрологічної клініки (м.Харків); у 1951-1960 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Московського медичного інституту; з 1960 р. – заступник директора з наукової частини Інституту психіатрії АМН СРСР; академік АМН СРСР (1957).

Автор понад 130 наукових публікацій; наукові праці присвячені проблемі шизофренії, деліріозних станів, вивченню патофізіологічних основ і терапії неврозів;

Попов довів, що галюциноїди є лише стадією в розвитку справжніх галюцинацій, в які вони можуть переходити. Запропонував фазногальмівну теорію галюцинації, відповідно до якої фізіологічною основою цих розладів сприйняття є зрівняльна і парадоксальна фази в корі головного мозку.

Першим встановив, що тривале вимушене безсоння може викликати своєрідний психічний розлад з явищами делірію і галюцинозу; висвітлив патофізіологічні основи низку симптомів і показав можливість їх усунення за допомогою фармакологічних агентів, які стимулюють подразнювальний процес; основні публікації: «К вопросу об одной особенной форме экзогенного типа реакции» (1931), «Делирий и бессонница» (1934), «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций» (1941), «Неврастения, астенические состояния и неврозы истощения» (1949), «Навязчивые состояния и психастения» (1949), «К проблеме патогенеза шизофрении» (1957), «О патофизиологической природе некоторых судорожных и родственных им явлений, наблюдаемых при «активной» терапии шизофрении» (1960).

Кестнер Олександр Георгійович (1889-1957) патологоанатом, кандидат медичних наук, завідувач і засновник кафедри патологічной анатомії медичного факультету Ужгородського державного університету (1948). Є піонером у вивченні патоморфології кліщового енцефаліту і геморагічного нефрозонефриту. Разом із завідувачем кафедри терапії університету професором В.М. Слишком вперше на Закарпатті поставив діагноз геморагічного нефрозонефриту. В медичну літературу це ввійшло під назвою «Закарпатська геморагічна лихоманка».

Олександр Георгійович закінчив Московську гімназію (1910-1918); досконало оволодів німецькою та французькою мовами; вищу медичну освіту здобув на медичному факультеті І-го Московського університету (1924); у студентські роки працював на посаді фельдшера у висипно-тифозних бараках Павловської лікарні в Москві; після закінчення університету був залишений в аспірантурі на кафедрі патологічної анатомії (завідувач кафедри – професор О. І. Абрикосов); після закінчення аспірантури працював на посаді прозектора пологового будинку, а з 1930 р. – у прозектурі лікарні імені Медсан-праці, яку очолював професор І. В. Давидовський.

З 1930 по 1939 р. послідовно асистент, доцент кафедри патологічної анатомії II-го Московського медичного інституту; кандидат медичних наук (1935); доцент (1941); у 1939-1947 рр. – завідувач кафедри патологічної анатомії Хабаровського медичного інституту; з 1948 р. завідувач лабораторії патологічної анатомії Львівського інституту переливання крові та доцент кафедри патологічної анатомії Львівського медичного інституту; з 1948 по 1958 р. – завідувач кафедри патологічної анатомії медичного факультету Ужгородського університету.

Автор 30 наукових публікацій. Наукові дослідження присвячені вивченню патологічної анатомії пологової травми, питань токсичної аліментарної алейкії, інфекційних захворювань (кліщовий енцефаліт і так званий геморагічний нефрозо-нефрит). Підготував докторську дисертацію «Патологічна анатомія і патогенез так званого геморагічного нефрозо-нефриту»; нагороджений значком «Отличнику здравоохранения» і медаллю «За доблесный труд в Великой Отечественной войне».

Трінус Федір Петрович (1924-2013) фармаколог, доктор медичних наук (1965), професор (1969), член-кореспондент Академії медичних наук України (1993), член-кореспондент HAH України (1992). Завідувач відділу фармакології протизапальних та анестезуючих засобів Інституту фармакології та токсикології АМН України. Відомий багатосторонніми дослідженнями в галузі механізмів дії нестероїдних антифлогістиків, неопіоїдних аналгетиків, протипухлинних засобів та антидотів. Виходячи із залежності хімічна структура – фармакологічна активність ним вивчено та впроваджено у клінічну і ветеринарну практику  нові лікувальні препарати (амізон, піримідант) та антидоти (антиціан, алоксим).

Федір Петрович народився 25 лютого 1924 року в с. Старий Любар на Житомирщині. Батьки, Петро Васильович та Анастасія Павлівна виростили і виховали 7 дітей. В 1941 р. закінчив з відзнакою Житомирську фармацевтичну школу, почав працювати в сільській аптеці, а згодом став начальником аптеки в м. Романів.

Був учасником Німецько-радянської війни (по 9 березня 1944 року), брав участь у партизанському рухові, неодноразово відзначився при виконанні складних завдань, під час одного з них був тяжко поранений.

У 1952 році закінчив Київський медичний інститут з червоним дипломом. У стінах цього ж інституту, на кафедрі фармакології, пройшов шлях від аспіранта (1952) до доктора (1965) під керівництвом академіка О. І. Черкеса.

Від 1965 року керував лабораторією фармакології Науково-дослідного інституту фармакології і токсикології, а в 1968–1987 роках — директор цього інституту.

З 1987 року завідував відділом Інституту фармакології і токсикології Академії медичних наук України. У різні роки очолював Українське наукове товариство фармакологів, Республіканську проблемну комісію «Фармакологія», Міжвідомчу секцію Академії наук і МОЗ України із лікарських препаратів, був головним токсикологом України, головним науковим співробітником Державного фармакологічного центру, заступником голови та членом президії вченої медичної ради МОЗ України, член-кореспондент трьох академій наук, член редакційної ради 2 журналів, член Спеціалізованої ради при Інституті фармакології та токсикології Академії медичних наук України.