Календар медицини

Гіршман Леонард Леопольдович (1839-1921) – офтальмолог, доктор медицини (1864), заслужений професор (1893). Засновник першої в Україні самостійної очної клініки (1870), організатор і професор кафедри очних хвороб Харківського університету. Ініціатор створення училища для сліпих дітей (1886). Його ім’я присвоєно Українському НДІ очних хвороб, очній клініці. Працював над доцільністю лікування відшарування сітківки шляхом проколу склери, ембріології судин сітківки, лікуванню трахоми.

Леонард Леопольдович народився в м. Тукумі Курляндської губернії (Латвія); середню освіту (з золотою медаллю) здобув у 1-й Харківській гімназії (1849-1855); медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Харківського університету (1860); з 1861 р. удосконалювався за кордоном з анатомії, пістології, патологічної анатомії, фізіології та внутрішніх хвороб – відвідував лекції професорів Дю-Буа-Раймона, Р. Вірхова, Розенталя, Людвіга, Роллета, Опольцера.

Працював у лабораторіях Кюне в Берліні та Брюкке у Відні, а також у клініках А. Грефе та Е. Егера; завдяки лекціям та заняттям у клініці Грефе вирішив посвятити свою діяльність офтальмології (1862); з 1863 р. працював у Гейдельберзі в клініці Кнаппа, в лабораторії Гельмгольца та вивчав математику під керівництвом Кантора; у 1864-1866 рр. – асистент очної лікарні професора Пагенштейхера; з 1866 р. працював у клініці Кнаппа та лабораторії Гельмгольца в Гейдельберзі. У 1868 р. захистив докторську дисертацію «Материалы для физиологии цветоощущения», виконану під керівництвом Гельмгольца, і отримав звання приват-доцента очних хвороб у Харківському університеті; у 1870 р. за представленням професора Зарубіна був обраний та затверджений на посаді штатного доцента; у 1871 р. організував самостійну очну клініку на 10 ліжок, яка до 1880 р. розширилась до 20 ліжок; з 1875 р. – екстраординарний професор кафедри теоретичної хірургії, а з 1885 р. – ординарний професор по кафедрі офтальмології Харківського університету.

у 1893 р. отримав звання заслуженого професора, а в 1895 р., після вислуги 30 років, був безтерміново залишений на кафедрі офтальмології зі збереженням звання директора офтальмологічної клініки; у 1905 р. на знак протесту проти репресій, застосованих царським урядом проти студентів, покинув кафедру; почесний громадянин м. Харкова (1914); у 1914 р. із чле-нів Харківського медичного товариства організував офтальмологічний гурток; голова офтальмологічної секції Харківського наукового медичного товариства
(1915-1921); у 1886 р. Харківське медичне товариство обрало Л. Л. Гіршмана почесним головою; член Гейдельберзького офтальмологічного товариства (1865); почесний голова Першого зʼїзду російських очних лікарів (1913).

Автор 14 наукових праць, які присвячені питанням фізіології сприймання кольорів, вивченню найменшого кута зору, вивихів кришталика, емболії судин сітківки, лікуванню трахоми тощо. У своїх роботах про кольоровий зір намагався довести правильність теорії Юнга-Гельмгольца про троїстість кольорочутливих елементів. Дослідження він робив на собі, викликаючи тимчасове притуплення сприйняття одного якого небудь кольору тривалим розгляданням зафарбованого цим кольором поля; вказував на користь окулярів при сильній міопії поєднаної з амбліопією, які засновані на принципі Галілеєвої труби.

Усупереч думці багатьох вчених, які вважали відшарування сітківки невиліковною хворобою і тому відмовлялися її лікувати, Л. Л. Гіршан вказував на можливість лікування відшарування шляхом проколу склери; описуючи випадки вивиху кришталика, наполягав на необхідності вилучення рухливих зміщених кришталиків навіть при ще задовільному зорі, через небезпеку безповоротної його втрати. Дійшов висновку, що місцеве застосування хініну показане при конʼюнктивітах, при нагноєннях після травм ока та оперативних втручань, при епісклеритах, іридоциклітах, після екстракції катаракти і при некрозі рогівки. Л. Л. Гіршман користувався великою популярністю серед населення, мешканці Харкова організували спеціальну очну лікарню, в якій він, залишивши університет, продовжував лікарську діяльність.

За ініціативи Л. Л. Гіршмана в Харкові було створено училище для сліпих, головою Попечительської ради якого він був; основні праці: «Zur Lehre von der durch Arzneimittel herforgerufenen Myosis und Mydriasis» (1863), «Материалы физиологии цветоощущения» (1868), «К лечению трахомы» (1873), «Трахома как народное бедствие» (1900).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Гіршмана Л. Л. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

617.7
Р 897
Къ ученію о заживленіи раны роговой оболочки. – 1870

618.1
Ф-681
Краткий исторический очерк развития хирургии. – 1893

Процюк Раду Георгійович (1939) фтизіатр, пульмонолог, доктор медичних наук (1989), професор кафедри фтизіатрії з курсом пульмонології (з 2001 р.) Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Уперше розкрив раніше невідомі механізми, як лікуючої, так і пошкоджуючої дії інгаляцій аерозолів лікарських засобів на аерогематичний бар’єр легень.

Раду Георгійович народився в с. Верхні Синівці Глибоцького району Чернівецької обл.; медичну освіту здобув у Чернівецькому медичному інституті (1963), після закінчення якого працював на посаді головного фтизіатра у Млинівській ЦРЛ Рівненської обл.; у 1965-1968 рр. навчався в аспірантурі, а з 1968 р. працює на кафедрі фтизіатрії з курсом пульмонології Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця (тепер – Національний медичний університет імені О. О. Богомольця) на посадах асистента (1968-1976), доцента (1976-2001), професора кафедри (з 2001 р.); у 1968 р. захистив кандидатську дисертацію «Остаточные плевральные полости у больных туберкулезом», а в 1987 р. – докторську дисертацію «Аэрозольтерапия больных туберкулезом и ее влияние на сурфактант легких и гемодинамику малого
круга кровообращения»; заступник декана факультету підвищення кваліфікації викладачів.

Заслужений діяч науки і техніки України (2006); дійсний член, академік-секретар Відділення медицини та член президи АН вищої школи України; член редакційних колегій низки фахових журналів.

Автор понад 330 наукових публікацій, зокрема 2 монографій, 7 навчальних посібників, 13 авторських свідоцтв та патентів України на винаходи й корисну модель. Основні напрямки наукової діяльності: удосконалення методів діагностики, лікування і профілактики туберкульозу та неспецифічних захворювань органів дихання, екологічні проблеми фтизіатрії і пульмонології, вплив забруднення довкілля радіонуклідами на епідеміологогічні показники туберкульозу і неспецифічні захворювання легень.

У процесі наукових досліджень розкрив механізми, як лікуючої так і пошкоджуючої дії інгаляцій аерозолів лікарських засобів на аерогематичний барʼєр, запропонував нові підходи у використанні інгаляцій аерозолів протитуберкульозних препаратів, що сприяло збереженню функціонального стану аерогематичного барʼєру у хворих на туберкульоз легень, обгрунтував методику застосування аерозольтератії, розробив нові методи діагностики та лікування.

Нещадименко Марко Петрович (1869-1942) мікробіолог, епідеміолог, доктор медицини (1910), професор, член-кореспондент ВУАН по відділу мікробіології (1929). Засновник і керівник першої в Україні кафедри мікробіології (1919-41), кафедри епідеміології (1933-39) Київського медичного інституту. Одним з перших вивчав дію дифтерійного токсину на організм, застосував анатоксин для профілактики дифтерії (1926), специфічної профілактики туберкульозу за допомогою вакцини БЦЖ.

Марко Петрович народився в с. Сердегівці (тепер – Шполянського району Черкаської обл.) у селянській родині; медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (1896). Слухав навчальний курс патологічної анатомії і опановував автопсію у Г. М. Мінха; після завершення навчання обійняв посаду асистента Сироваткового відділу Київського бактеріологічного інституту. Працював в інституті з 1896 по 1941 р. (з 1919 по 1931 р. – директор інституту, з 1931 по 1941 р. – заступник директора з наукової частини та завідувач мікробіологічного відділу); у 1898-1900 рр. на базі інституту
вів практичні заняття на Курсах удосконалення з бактеріології; двічі бував за кордоном з метою
влосконалення: 1902 р. – в Австрії (м. Відень) у Серотерапевтичному інституті професора
Paltauf a; 1908 р. – бактеріологічних інститутах Німеччини (міста: Берлін, Дрезден, Франк-фурт-на-Майні); Австрії (м. Ві-день); Франції (м. Париж); там опрацював низку питань з бактеріології і написав та опублікував сім праць.

З 1906 по 1912 р. – завідувач « … Заразного відділення Київського військового клінічного госпіталю, з 1912 по 1921 рік був прозектором-консультантом цього ж госпіталю»; у 1910 р. захистив докторську дисертацію – монографію «Экспериментальные исследования расстройств кро-вообращения при отравлении дифтерийным токсином».

У 1911-1912 роках читав лекції студентам 3-го і 4-20 курсів і вів практичні заняття з бактеріології із ученням про пошесні хвороби у Київському військовому клінічному госпіталі»; у 1912-1917 рр. лекційний курс бактеріології з вченням про інфекційні хвороби М. П. Нещадименко читав у приміщенні Київського бактеріологічного інституту; до програми входили: предмет бактеріології та її завдання, методика, загальна морфологія та фізіологія мікробів, розповсюдження мікробів у природі, вчення про патогенні мікроби, сутність інфекції, імунітет, анафілаксія, способи збирання матеріалу для бактеріологічних досліджень, дезінфекція, найважливіші патогенні мікроби, аероби й анаероби, патогенні коки, бацили, вібріони та спірохети, дріжджі, пліснява та protozoa, реакції імунітету, аглютинація, бактеріолізини, опсоніни, реакція звʼязування комплементу, вакцинація й серотерапія, обрані розділи з вчення про інфекційні хвороби.

У 1914 р. здобув звання приват-доцента кафедри патологічної анатомії (Лабораторія бактеріології); 1918 р. – професор; в 1919-1941 рр. – завідувач (організатор) кафедри епідеміології та мікробіології в Київському університеті (з 1921 р. – Київський медичний інститут). За часів УНР став одним із організаторів першого українського медичного факультету, очолив кафедру загальної патологічної анатомії з бактеріологією; голова Київського слиного медичного товариства (1928-1930); володів німецькою і французькою мовами (читав, писав, розмовляв), англійською (читав).

Автор 46 наукових публікацій. Наукові праці присвячені різним проблемам мікробіології та імунології, М. П. Нещадименко одним із перших вивчив вплив дифперійного токсину на організм, застосував анатоксин для профілактики дифтерії, специфічної профілактики туберкульозу за допомогою вакцини БЦЖ.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Нещадименко М.П., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Одновременная и однократная иммунизация оспенной вакциной и дифтерийным анатоксином, (1936) Шифр документа: 616.093.1 Н-598
2. Цереброспінальний менінгіт, (1935) Шифр документа:616.92 Н-598
3. Коллекция Экспериментальное исследование расстройств кровообращения при отравлении дифтерийным токсином. Из отделения экспериментальной медицины киевского бактериологического института, (1909) Шифр документа: 616.092 А-465
4. Экспериментальное исследование расстройств кровообращения при отравлении дифтерийным токсином, (1909) Шифр документа: 616.093. Н-598

Дуда Олександр Костянтинович (1959) інфекціоніст, доктор медичних наук (2007), професор (2011), завідувач кафедри інфекційних хвороб Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика (з 2010). Закінчив Київський медичний інститут імені О.О. Богомольця (1982). З 2009 експерт МОЗ з материнської смерті, спричиненої інфекційними ускладненнями. Заступник проректора з лікувальної роботи Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Заступник проректора з лікувальної роботи.

Основні напрями наукової та практичної діяльності: гострі та хронічні вірусні гепатити: діагностика та лікування; грип та інші гострі респіраторні вірусні інфекції: діагностика та лікування; лихоманки нез’ясованої етіології; антибіотик асоційовані діареї: діагностика, лікування та профілактика; міокардити різної етіології.

Наукові праці: “Особенности клинического течения и функционального состояния миокарда у больных дифтерийным миокардитом” (1997); “Клінічний перебіг і стан кардіогемодина-міки у хворих з різними варіантами дифтерійного міокардиту” (1998); “Критерии диагностики дифтерийного миокардита” (1999); “Особенности изменений сис-толической и диастолической функций левого желудочка у больных дифтерийным миокардитом по данным допплер-эхокардиографического исследования” (1999); “Особенности течения дифтерии у лиц пожилого и старческого возраста” (2002); “ВИЧ-инфекция — актуальность и реальность” (2003); “Острый респираторный дистресс синдром в инфектологии” (2010); “Церебральная форма малярии. Актуальность. Клиника” (2010); “Хронічний вірусний гепатит С у вагітних: клініко-епідеміологічні особливості” (2011); “Мікоплазмова респіраторна інфекція (лекція)” (2010);”Болезнь Вильсона и беременность (клиническая лекция)” (2012); “Герпетична та герпесвірусна інфекція” (2015) та ін.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Кавецький Ростислав Євгенович (1899-1978) патофізіолог, онколог, доктор медичних наук, професор, академік АН УРСР (1951), завідувач відділу експериментальної онкології Інституту експериментальної біології і патології  (1931-53), директор Інституту експериментальної та клінічної онкології МОЗ України (з 1960). Праці присвячені питанням онкології, проблемам реактивності організму, питанням методології та історії медицини.

Ростислав Євгенович народився в м. Самарі в сімʼї лікаря; медичну освіту здобув на медичному факультеті Самарського університету (1920-1925). З 1925 по 1929 р. навчався в аспірантурі на кафедрі патологічної фізіології (завідувач кафедри – О. О. Богомолець); працював на посадах асистента кафедри патологічної фізіології (1929-1931), завідувача кафедри Інституту експериментальної біології та патології (м. Київ, 1931-1941), у 1931-1953 рр. – завідувач відділу експериментальної онкології Інституту експериментальної біології і патології (м. Київ).

Одночасно завідувач кафедри патологічної фізіології Київського інституту удосконалення лікарів (1938-1941); у 1933 р. йому надано вчений ступінь кандидата медичних наук; у 1937 р. захистив докторську дисертацію «Роль активной мезенхимы в диспозиции органов к злокачественным новообразованиям»; професор (1939); під час німецько радянської війни – старший інспектор фронтового евакопункту Південно-3ахідного та Сталінградського фронтів (1942-1944); з 1944 по 1946 р. – заступник директора, а з 1946 по 1952 р.-
директор Інституту клінічної фізіології АН УРСР; з 1953 р. – завідувач лабораторії компенсаторних та захисних функцій організму Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. У 1960-1978 рр. – директор Українського НДІ експериментальної та клінічної онкології (з 1971 р. – Інститут проблем онкології АН УРСР); завідувач кафедри патологічної фізіології Київського інституту удосконалення лікарів (1944-1954); академік АН УРСР (1951); член Президії АН УРСР (1952); голова Бюро Відділення біологічних наук АН УРСР; Заслужений діяч науки УРСР (1960); лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1972,
1981); лауреат Премії імені О. О. Богомольця (1964).

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення суті та причин виникнення пухлинного росту, дослідження механізмів бластомогенезу, проблеми реактивності організму, питання методології та історії медицини; пріоритетним є створення концепцій про взаємодію пухлини і організму та чинників антиканцерогенезу; науковий консультант і керівник 34 докторських та 71 кандидатської дисертації.