Календар медицини

Мартинюк Влас Захарович
(1896 — 1980) — гігієніст, учений, педагог.

Народився в с. Великі Взводи (нині — Брестська область, Республіка Білорусь) у родині робітника. У 1914 році закінчив Кронштадтську морську військово-фельдшерську школу й до 1918 року служив старшим лікарським помічником на міноносці «Выносливый» Балтійського флоту.

Вищу медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Харківського медичного інституту (1918–1924). Працював санітарним лікарем і керівником районного відділу охорони здоров’я в м. Куп’янську, згодом — санітарним лікарем у м. Харкові. З 1929 року керував секцією гігієнічних досліджень Українського інституту громадських споруд.

У 1932–1941 рр. працював в Українському науково-дослідному інституті комунальної гігієни та на кафедрі загальної і комунальної гігієни Українського інституту удосконалення лікарів. У 1935 році захистив кандидатську дисертацію, у 1938 році отримав звання доцента. Також виконував обов’язки декана санітарно-гігієнічного факультету Українського інституту удосконалення лікарів.

У 1941–1942 рр. — керівник санітарної інспекції в м. Залізноводськ і м. Єсентуки. З 1943 року — старший житлово-комунальний санітарний інспектор УРСР. З 1944 року працював у Київському науково-дослідному інституті комунальної гігієни та Київському інституті удосконалення лікарів.
Після захисту докторської дисертації «Влажностный режим жилых зданий в зависимости от гигроскопичности строительных материалов» (1946) обіймав посади завідувача кафедри загальної гігієни (1946–1970), наукового консультанта (з 1970 р.), декана лікувального факультету (1950–1965) та проректора з наукової роботи Львівського державного медичного інституту.
Заслужений діяч науки УРСР. Голова правління Львівського обласного товариства гігієністів, член Вченої ради МОЗ УРСР. Вважається засновником львівської школи гігієністів.

Автор понад 120 наукових публікацій, зокрема 6 монографій. Наукові праці присвячені проблемам біологічної дії та гігієнічного значення чинників довкілля малої інтенсивності.

Відомі дослідження В. З. Мартинюка і його учнів з гігієни атмосферного повітря населених місць (зокрема оксиду вуглецю та оксикарбонних інтоксикацій), гігієнічної оцінки шуму в м. Львові, пестицидів, проблем стафілококових харчових отруєнь, ролі чинників довкілля та вітамінів в етіології й профілактиці ендемічного зобу.

Велику науково-практичну цінність мали роботи, присвячені поліпшенню умов водопостачання та житлово-побутових умов сільського населення західного регіону України, дослідженню клімату м. Львова та його рекреаційних зон.

Науковий консультант і керівник 8 докторських і 29 кандидатських дисертацій. Співавтор єдиного на той час україномовного підручника «Гігієна» (1963). Присвятив понад 40 років педагогічній діяльності, послідовно утверджуючи ідею пріоритету профілактичної медицини — гігієни — в системі охорони здоров’я та практичній діяльності лікаря.

Комісаров Ігор Васильович
(1931 — 2011) — фахівець у галузі нейрофармакології, професор, член-кореспондент НАН (1991) та АМН (1993) України.

Народився в м. Вологда в родині службовця. Медичну освіту здобув із відзнакою в Мінському медичному інституті (1954). З 1956 року навчався в аспірантурі та працював асистентом кафедри фармакології Мінського медичного інституту (1956–1959), згодом — доцентом (1959–1962).

З 1962 року — завідувач кафедри фармакології Донецького медичного інституту. У 1955 році захистив кандидатську дисертацію «О влиянии натрия акриловой кислоты на организм животных (экспериментальное исследование)», у 1965 році — докторську дисертацію. Професор (1966).

Автор 282 наукових публікацій, зокрема 5 монографій, 6 підручників, 38 авторських свідоцтв і 6 патентів. Основні напрями наукової діяльності — фармакологія синапсів, структура та функції синаптичних рецепторів, лікувальна регуляція синаптичної передачі.

Одним із перших (1966) сформулював принцип алостеричної регуляції властивостей і функцій мембранних рецепторів. Під його керівництвом проведено клінічні випробування місцевоанестезуючого засобу «Індокаїн», препарату з ноотропною активністю «Карбацеметам» та нового антиеметика «Пирикапирон». Визначено і затверджено законодавчо гранично допустимі концентрації майже 20 хімічних речовин, з якими контактують працівники хімічних підприємств України.

Науковий консультант і керівник 4 докторських та 31 кандидатської дисертацій.

Богомолець Олег Олександрович
(1911 — 1991) — патофізіолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР.

Народився в м. Одеса. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1934). Працював асистентом відділення експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології і патології та старшим науковим співробітником Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1940 р.).

У 1937 році захистив кандидатську дисертацію, у 1944 році — докторську дисертацію.

Під час німецько-радянської війни (1941–1943) працював в евакуаційному шпиталі № 1741, згодом — директором Башкирської республіканської станції переливання крові.

Після війни обіймав посади старшого наукового співробітника (1942–1943), завідувача фізико-хімічної лабораторії (1943–1946) та директора (1946–1953) Інституту експериментальної біології та патології МОЗ УРСР. У 1944–1946 рр. одночасно був професором кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.

У 1953–1980 рр. — завідувач лабораторії патофізіології Українського науково-дослідного санітарно-хімічного інституту. З 1980 року — старший науковий співробітник-консультант Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. Професор з 1945 року.

Заслужений діяч науки УРСР (1969), член-кореспондент АН УРСР (1964), лауреат премії імені О. О. Богомольця АН УРСР (1971).

Автор близько 60 наукових публікацій. Основні напрями наукової діяльності: алергія, імунітет, реактивність організму, переливання крові, механізм дії антиретикулярної цитотоксичної сироватки, терапія променевих уражень, токсикологія та детоксикація, пошкодження організму при кумулятивних вибухах, реанімація за допомогою апарата штучного кровообігу.

Науковий консультант і керівник 6 докторських та понад 30 кандидатських дисертацій.