Календар медицини

Карабан Олег Михайлович (1940) – доктор медичних наук (1997), професор, завідувач кафедри епідеміології Харківського державного медичного університету (з 1991). Вивчав проблеми впливу факторів зовнішнього середовища на штучний імунітет у дітей, які були раніше щеплені проти кору, правця, дифтерії.
Олег Михайлович народився в м. Охтирка Сумської обл.; медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1959-1965); працював на посаді головного лікаря санітарно-епідеміологічного відділення Глинської районної лікарні Сумської обл. (1965-1968); навчався в аспірантурі (1968-1971) працював на посадах асистента (1971-1990), доцента (1990-1991),завідувача (1991-2011) кафедри епідеміології Харківського медичного інституту (тепер – Харківський національний медичний університет), завідувача кафедри загальної гігієни та епідеміології Харківської медичної академії післядипломної освіти (з 2012 р.); у 1972 р. захистив кандидатську дисертацію «Состояние иммунобиологической реактивности у животных, иммунизированных живой туляремийной вакциной и получавших антибиотики», а в 1997 р. – докторську дисертацію «Стан імунологічної реактивності у дітей, шеплених проти кору і правця, які перенесли хвороби інфекційного генезу, і напрямки їх імунопрофілатики»; професор (1998); член президії Українського товариства мікробіологів, епідеміологів та паразитологів імені Д. К. Заболотного; консультант ВОО3 з питань боротьби
з віспою.

Автор понад 140 наукових публікацій, зокрема 7 навчально-методичних посібників для лікарів та студентів, 3 патентів на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення особливостей виявів епідемічного процесу та опрацювання імунопрофілактики за окремих нозологічних форм, вивчення впливу чинників довкілля на штучний імунітет у дітей, які були щеплені проти кору, дифтерії та правця; обгрунтована епідеміологічна значимість на стан імунітету дітей, які перехворіли на вірусний гепатит, дизентерію, опікові ушкодження та хворих на цукровий діабет; уперше опрацьовані методологічні передумови до імуноепідеміологічного тестування регіонів України та можливості прогнозування зниження або втрату штучного імунітету в дітей; науковий керівник 2 докторських та 2 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати дисертацій Карабана О. М.:

1. Состояние иммунобиологической реактивности у животных, иммунизированных живой туляремийной вакциной и получавших антибиотики (1972). Шифр зберігання: Р-7848
2. Стан штучного імунітету до кору і правцю у дітей під впливом перенесених хвороб та його епідеміологічне значення (1994). Шифр зберігання: Р-41655

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці О. М. Карабана, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Эпидемиологический надзор за дифтерией: методические указания для студентов, субординаторов, врачей-интернов медицинских факультетов (1992). Шифр зберігання: Б-74480
2. Здоров’язберігаючі технології навчання: психогігієнічні аспекти впровадження у молодшому шкільному віці : навчально-методичний посібник для самостійної роботи студентів університетів і слухачів курсів післядипломної освіти (2014). Шифр зберігання: Б-94287
3. Клиническая дерматовенерология (2015). Шифр зберігання: Б-95361

Мочутковський Йосип Йосипович (1845-1903) – уродженець України. Інфекціоніст, епідеміолог, невропатолог. Вчений-новатор. Доктор медицини (1877). Першим у світі встановив та розкрив інфекційну природу і шляхи розповсюдження паразитарних тифів. Шляхом самозараження довів (разом з Г.Мінхом) заразливість крові хворих на висипний та поворотний тиф. Основоположник наукової невропатології в Одесі.

Йосип Йосипович народився в Херсонській губернії; закінчив 2-гу Київську гімназію; медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1869); працював (1870-1893) на посадах завідувача інфекційного, а згодом – нервового відділення Одеської міської лікарні; сучасник зазначав: «Состоя с 1880 г. гласным Одесской Городской Думы, О. О. участвовал в той или другой степени в большинстве благих начинаний города»; у 1877 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к патологии и терапии возвратного тифа»; з 1893 р. – професор з нервових хвороб Клінічного інституту Великої княгині Олени Павлівни в м. С.- Петербурзі; один із друзів Й. И. Мочутковського доктор Б. С. Грейденберг зазначав (1904): «В среде кружка врачей как больничных, так и частных Мочутковский был «будильником научных стремлений»; організатор та голова (1876-1893) Одеського бальнеологічного товариства; голова Одеського товариства лікарів (1890-1893); засновник та редактор (1892-1895) єдиної на півдні Російської імперії медичної газети – «Южно-русская медицинская газета».

Основні напрями наукової діяльності: питання епідеміології, вивчення нервових хвороб, проблеми бальнеології; у 1876 р. дослідом на самому собі довів, що збудник висипного тифу міститься в крові хворих на цю хворобу; подібний дослід й. й. Мочутковський провів і щодо поворотного тифу; грался потрясающий озноб, и головная боль достигла такой силы, что с трудом дождался конца консультации…»; отримані дані разом із даними Г. М. Мінха показали, що переносниками зазначених інфекційних захворювань можуть бути кровососні комахи; відомий своїми працями з питань бальнеології (про одеські лимани), нервових хвороб та туберкульозу; досліджуючи хворих на сухотку спинного мозку, розрізняв такі періоди перебігу захворювання: преатактичний, дистактичний та власне тактичний; у клініці табесу виділяв: церебральну, цервікальну, цереброспінальну, люмбодорзальну та змішану форми; запропонував метод лікування хворих на сухотку спинного мозку, використовуючи підвішування за допомогою видозміненого ним нашийника Сейєра з метою зменшити стискування спинальних корінців потовщеної твердої мозкової облонки; довів звʼязок аритмій серцевої діяльності з неврастенією та іншими функціональними порушеннями нервової системи; заснував Одеське віллілення товариства взаємодопомоги лікарів.

У 1872 р. за допомогою старшого лікаря Одеської міської лікарні О. О. Авенаріуса організував одне з перших в Російській імперії неврологічне відділення, а в 1873 р. – палату на 5 ліжок для хворих на епілепсію; у 1877 р. за ініціативою Й. Й. Мочутковського був збудований стаціонар для хворих із порушеннями нервової системи – «білий барак».

Основні публікації: «Острый восходящий паралич» (1875), «Паралич движения правой верхней конечности, атрофия ее мышц с замедлениям роста костей» (1875), «Экспериментальное исследование прививаемости тифов» (1876), «Материалы к изучению врачебной стороны одесских лиманов» (1876), «Об эпилепсии» (1876), «Практические наблюдения над действием салицилово-кислого натра и салициловой кислоты» (1877), «О различных типах температурных кривых возвратного тифа» (1878), «Materialen zur Pathologie und Therapie des Rückfastyphus» (1879), «Haблюдения над возвратным тифом» (1880), « влиянии холодной воды на віделение белка мочой» (1881), «О качестве лечебных сортов винограда, произрастающего в окресностях Одессы» (1881), «О причинах эпидемического появления брюшного тифа» (1882-1883), «О возбуждаемости двигательных центров корки мозга при гипнотическом состоянии», «Применение подвешивания больных к лечению некоторых расстройств спинного мозга», «Об истерических формах гипноза» (1888), «О прививаемости сыпного тифа» (1900).

У фонді ННМБУ зберігаються праці Мочутковського Й. Й., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Клинико-статистическое исследование спинной сухотки (1899). Шифр зберігання: 616.8 М-869
2. Свободные тела брюшины. 1. История болезни и протокол вскрытия. 2. Патолого-анатомическое исследование (1876). Шифр зберігання: 616.00 П-44″

Володимир Вікентійович Лукомський (1840-1902) лікар-дерматолог, доктор медицини, науковець, представник київської медичної школи другої половини ХІХ століття.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор медицини (1864)
• У 1861 році закінчив Університет святого Володимира (Київ)
• Після завершення навчання працював військовим лікарем. Перебував у науковому відрядженні в Німеччині, Австрії та Франції, де ознайомлювався з передовими європейськими медичними практиками.
• З 1872 року — приват-доцент кафедри спеціальної патології і терапії Університету святого Володимира.

Одночасно працював:

з 1874 року — у Київському військовому шпиталі

з 1876 року — у Луцькому військовому шпиталі

Був членом Товариства київських лікарів.
В останні роки життя обіймав посаду військово-медичного інспектора Омського військового округу (Росія).

Наукова діяльність

Наукові дослідження Володимира Лукомського стосувалися проблем спеціальної патології та інфекційних захворювань.

Основні напрями його наукової роботи:

• вивчення ролі мікроорганізмів у виникненні та перебігу інфекційних хвороб
• дослідження патології інфекційних процесів
• визначення паразитарної природи бешихи
• встановлення зв’язку між бешихою та мікрококами
• дослідження взаємозв’язку між дифтерією та паразитарними грибками
• питання антисептики
• проблеми лікування внутрішніх і нервових хвороб
• організація військово-медичної служби

Учений запропонував оригінальне трактування патології інфекційних процесів, що відповідало новим бактеріологічним уявленням другої половини ХІХ століття.

Основні наукові праці

«Наблюдение над некоторыми видами злокачественных перемежающихся лихорадок» (1864)

«О современном состоянии дерматологии» (1872)

«Исследование о роже» (1874)

Наукова спадщина Володимира Вікентійовича Лукомського є важливою складовою розвитку дерматології, інфектології та військової медицини.

Олена Миколаївна Гриценко (1940) провізор, доктор фармацевтичних наук, професор, фахівець у галузі фармацевтики, фітохімії та фармацевтичного аналізу.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор фармацевтичних наук (1990)
• Професор (1994)

У 1961 році закінчила Харківський фармацевтичний інститут.

Упродовж 1961–1965 років працювала провізором.

Від 1965 року її професійна діяльність пов’язана з Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика (Київ), де вона обіймала такі посади:

1985–2003 рр. — завідувачка кафедри

Від 2004 р. — професорка кафедри фармацевтичної хімії та фармакогнозії

Наукова діяльність

Основні напрями наукових досліджень:

• фармацевтична хімія
• фітохімія
• фармацевтичний аналіз
• взаємодія біологічно активних сполук у лікарських засобах
• дослідження лікарських засобів рослинного походження

Вчена вивчає процеси взаємодії біологічно активних речовин, зокрема рослинних компонентів, у складі лікарських препаратів, що має важливе значення для підвищення їхньої ефективності та безпеки.

Основні наукові праці

«Справочник провизора-аналитика» (1989)

«Рослинні полісахариди в лікарських засобах та їх взаємодія з низькомолекулярними біологічно активними сполуками» (1989)

«Фізико-хімічні властивості та електронна будова кверцетину» (1999)

«Провізор як провідник принципів біоетики у фармацевтичній практиці» (2003)

Наукова та педагогічна діяльність Олени Миколаївни Гриценко зробила вагомий внесок у розвиток фармацевтичної освіти та наукових досліджень в Україні.

Леонід Кирилович Караванов (1925–2002) лікар, організатор охорони здоров’я, генерал-майор медичної служби, заслужений лікар України.

Освіта та професійна діяльність

У 1950 році закінчив Львівський медичний інститут.

Професійний шлях:

1950–1951 рр. — завідувач лікувального профспілкового сектора міського відділу охорони здоров’я м. Луцька

1951–1952 рр. — виконувач обов’язків завідувача міського відділу охорони здоров’я м. Луцька

1953–1959 рр. — керівник медичної служби КДБ у Волинській області

1959–1960 рр. — керівник медичної служби КДБ у Львівській області

1960–1983 рр. — очолював медичну службу КДБ УРСР

У 1983 році отримав військове звання генерал-майора медичної служби.

• Мав почесне звання Заслужений лікар України.
• Внесок у розвиток медичної служби
• Леонід Кирилович Караванов зробив вагомий внесок у:
• розвиток матеріально-технічної бази медичної служби
• удосконалення лікувально-діагностичного процесу медичної служби КДБ УРСР
• відновлення та створення військово-медичних служб в усіх областях України

Його організаційна діяльність сприяла зміцненню системи медичного забезпечення в структурі державних органів.

Олексій Антонович Кронтовський патолог, доктор медицини, професор, один із фундаторів експериментальної онкопатології в Україні.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор медицини (1917)
• Професор (1921)

У 1911 році закінчив Університет святого Володимира (Київ).

Професійна діяльність ученого була пов’язана з провідними науковими установами Києва:

У Київському санітарно-бактеріологічному інституті — засновник (1924) і завідувач відділу експериментальної медицини

У Київському медичному інституті — професор кафедри бактеріології (1921–1923) та кафедри загальної патології (1923–1924)

Засновник і завідувач відділу експериментальної біології та медицини Київського рентґенорадіологічного інституту (1924–1933), нині — Національний інститут раку

Наукова діяльність

Основні напрями наукових досліджень:

• експериментальна патологія пухлин
• культивування тканин поза організмом
• природа злоякісного росту тканин
• вплив на процеси пухлинного розвитку
• проблеми ендокринології та мікробіології

Олексій Кронтовський розробив новаторські методи культивування тканин in vitro, а також метод вивчення обміну речовин злоякісних пухлин шляхом створення в організмі тварин так званої ізольованої пухлини. Його праці стали важливим кроком у розвитку експериментальної онкології.

Основні наукові праці

«Материалы к сравнительной и экспериментальной патологии опухолей» (1916)

«Метод тканевых культур» (1917)

«Наследственность и конституция» (1925)

«Новая методика изучения внутренней секреции посредством эксплантации» (1927)

«Метод изолирования опухолей в организме и вне организма» (1928)

Наукова спадщина Олексія Антоновича Кронтовського відіграла значну роль у становленні експериментальної патології та онкологічних досліджень в Україні.