Календар медицини

Валігура Яків Степанович (1920-1997) – хірург, доктор медичних наук (1967), професор (1968), завідувач кафедри факультетської хірургії педіатричного і санітарно-гігієнічного факультетів (1973-85), професор кафедри хірургії (1985-91) Львівського медичного університету імені Данила Галицького. Наукові праці присвячені удосконаленню методів хірургічного лікування стегнових гриж та стискаючих перикардитів.

Яків Степанович народився в с. Бірків Вінницької обл.; медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Львівського державного медичного інституту (1950); навчався в клінічній ординатурі (1950-1952) та працював на кафедрі факультетської хірургії педіатричного та санітарно-гігієнічного факультетів Львівського медичного інституту на посадах асистента (1952-1957), доцента (1957-1967), професора (1968-1973, 1985-1991), завідувача кафедри (1973-1985), декана факультету удосконалення лікарів (1961-1964), декана лікувального факультету (1969-1973) Львівського державного медичного інституту; у 1958-1961 рр. – головний хірург радянського госпіталю Червоного Хреста в Ефіопії; у 1954 р. захистив кандидатську дисертацію «Аутопластический способ операции бедренных грыж», а у 1966 р. – Докторську дисертацію «Хронические сдавливающие пе рикардиты и их хирургическое лечение»; професор (1968); Заслужений працівник вищої школи УРСР (1979).

Автор близько 140 наукових публікацій, зокрема 1 монографії. Основні напрями наукової діяльності: хірургічне лікування стегнових гриж та стискаючих перикардитів, парентеральне живлення в хірургії, порушення метаболізму та його корекції при панкреатиті і після операцій на жовчних шляхах, діагностика та лікування гострого панкреатиту; науковий керівник 4 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати дисертацій Валігури Я. С.

1. Аутопластический способ операции бедренных грыж. ( 1954) Шифр зберігання: 617.4 В-155
2. Хронические сдавливающие перикардиты и их хирургическое лечение. ( 1966) Шифр зберігання: 616.1 В-155

У фонді ННМБУ зберігаються праці Валігури Я. С., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Актуальные вопросы клинической хирургии. Материалы итоговой научной конференции. (8-9 декабря 1969 года). (1969) Шифр зберігання: 1969 А-437
2. Хронические сдавливающие перикардиты (1978) Шифр зберігання: Б-27380

Богомолець Ольга Вадимівна (1966) українська дерматовенерологиня, доктор медичних наук (2003), професор (2007).

У 1989 році закінчила Київський медичний інститут. У 1991–1995 роках працювала старшим науковим співробітником лабораторії радіаційної патології Міністерства охорони здоров’я України. Проходила спеціалізацію у Сполучених Штатах Америки: з екологічної дерматології в Пенсільванському університеті та з гістопатології шкіри в університеті Томаса Джефферсона.

У 1995–2000 роках очолювала відділення гістопатології шкіри Київського обласного шкірно-венерологічного диспансеру. У 2000–2002 роках працювала лікарем-дерматовенерологом Київського міського шкірно-венерологічного диспансеру.

З 2003 року — головний лікар та лікар-дерматовенеролог приватного підприємства «Клініка лазерної медицини доктора Богомолець», яке з 2004 року функціонує як «Інститут дерматокосметології доктора Богомолець».

З 2007 року — професор кафедри шкірних та венеричних хвороб з курсом проблем СНІДу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

З 2014 року — народний депутат України.

Ольга Вадимівна є членом Американської академії дерматології, Нью-Йоркської академії наук та Європейської академії дерматології і венерології. У 1992 році стала лауреаткою Премії імені Василя Стуса.

Основні напрями її наукових досліджень:

• епідеміологія захворювань шкіри;
• діагностика та лікування вад розвитку шкіри;
• діагностика і лікування пухлин шкіри;
• психодерматологія;
• питання медичної етики.

Наукова та практична діяльність Ольги Вадимівни Богомолець спрямована на розвиток сучасної дерматології, впровадження нових методів діагностики та лікування захворювань шкіри.

Іван Тодосійович Шевченко (1905–1993) онколог, доктор медичних наук, професор, один із провідних організаторів онкологічної служби в Україні.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор медичних наук (1950)
• Професор (1952)

У 1930 році закінчив Харківський медичний інститут.

Професійний шлях ученого охоплював клінічну, військово-медичну та організаційну діяльність:

1931–1934 рр. — хірург і головний лікар управління санаторіями та будинками відпочинку України

1934–1937 рр. — завідувач хірургічного відділення та головний лікар Слобідського медкомбінату (Київ)

1938–1941 рр. — начальник лікарсько-санітарної служби Південно-Західної залізниці, завідувач онкологічного відділення Центральної дорожньої лікарні

1941–1943 рр. — провідний хірург евакогоспіталю 6-ї загальновійськової армії, лікар 1-го рангу у фронтових евакогоспіталях

Від 1943 року — провідний хірург госпіталю та всієї госпітальної бази армії

З 1945 року — директор Київського рентгено-радіологічного та онкологічного інституту (нині — Національний інститут раку).

У подальші роки працював у Київський інститут удосконалення лікарів:

1946–1952 рр. — доцент кафедри онкології

1952–1959, 1971–1975 рр. — завідувач кафедри онкології

У 1951–1971 роках — головний онколог МОЗ України.

Наукова діяльність

Наукові праці Івана Тодосійовича були присвячені:

• проблемам передракових станів
• профілактиці злоякісних пухлин
• лікуванню раку стравоходу та інших локалізацій

Учений запропонував низку оригінальних хірургічних методик, зокрема:

• операцію на прямій кишці зі збереженням слизової оболонки сфінктера
• метод накладення шлункової фістули типу «хоботка завитка»
• метод закриття пневмотораксу
• новий підхід до рентгено-радіумхірургії злоякісних пухлин різних локалізацій

Його діяльність суттєво вплинула на розвиток онкологічної хірургії та формування системи онкологічної допомоги в Україні.

Тамара Іванівна Бужієвська (1935) педіатр, генетик, вірусолог, доктор медичних наук, професор, засновниця української школи медичної генетики.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор медичних наук (1984)
• Професор (1988)

У 1958 році закінчила Київський медичний інститут.

Професійний шлях:

1958–1969 рр. — працювала в Інституті інфекційних хвороб АМН СРСР (Москва)

1969–1989 рр. — наукова діяльність в Інституті молекулярної біології і генетики АН УРСР

Від 1989 р. — засновниця та перша завідувачка кафедри медичної генетики Київської медичної академії післядипломної освіти

Наукова діяльність

Основні напрями досліджень:

• віруси як мутагени
• генетичний моніторинг
• клінічна генетика
• вивчення наслідків екологічних та техногенних факторів, зокрема Чорнобильської катастрофи

Тамара Іванівна заснувала наукову школу медичної генетики в Україні, підготувала численних фахівців у галузі молекулярної та клінічної генетики.

Основні наукові праці

«Аденовірусні захворювання» (1964)

«Вирусиндуцированный мутагенез в клетках млекопитающих» (1984)

«Генетические исследования загрязнения окружающей среды» (1989)

«Генетика эндокринных заболеваний» (1993)

«Основи медичної генетики» (1994)

«Генетичні чи екогенетичні наслідки Чорнобильської аварії? Факти та гіпотези» (1996)

Наукова спадщина Тамари Іванівни Бужієвської зробила значний внесок у розвиток медичної генетики, вірусології та клінічної педіатрії в Україні.

Мішалов Володимир Григорович (1955) хірург, доктор медичних наук (1997), професор (2001). Закінчив Київський медичний інститут (1978). Працював лікарем. У 1982-1998 – у Київському НДІ клінічної та експериментальної хірургії (нині Національний інститут хірургії та трансплантології НАМН України): від 1987 – завідувач відділу серцево-судинної хірургії і тромбоемболії легеневої артерії; від 1998 – завідувач кафедри хірургії № 4, водночас у 2000-2005 – проректор з лікувальної роботи Національного медичного університету (Київ).

Наукові дослідження: хірургічне лікування ішемічної хвороби серця, судин нижніх кінцівок, брахіоцефальних судин, атеросклерозу, тромбоемболії легеневої артерії.

Наукові праці: “Руководство по тромболитической терапии” (1998); “Тромбоемболія гілок легеневих артерій та посттромботична легенева гіпертензія: діагностика, лікування та профілактика” (1999); “Діагностика та хірургічне лікування гнійних ускладнень калькульозного холециститу” (2003); “Хірургічні хвороби” (2004); “Хірургічне лікування атеросклеротичних оклюзійно-стенотичних уражень брахіоцефальних артерій у хворих з супутньою ішемічною хворобою серця” (2005); “Профілактика диспозиції катетера TENCKHOFF у черевній порожнині” (2015).

Олексій Петрович Карапата (1920–1987) терапевт, фахівець з професійної патології, доктор медичних наук, професор, відомий дослідник професійних захворювань.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор медичних наук (1963)
• Професор (1967)

Навчався у 2-й Харківський медичний інститут (до 1941), закінчив Київський медичний інститут (1948).

Професійний шлях:

Від 1956 року — завідувач клінічного відділу Криворізького НДІ гігієни праці та професійних захворювань (нині — Український НДІ промислової медицини)

Від 1965 року — завідувач відділу клінічної ревматології Українського інституту клінічної медицини (нині — Інститут кардіології НАМН України)

Від 1970 року — старший науковий співробітник Київського НДІ гігієни праці та професійних захворювань (нині — Інститут медицини праці НАМН України)

Від 1978 року — завідувач кафедри внутрішніх хвороб Полтавського медичного стоматологічного інституту

Від 1980 року — на пенсії

Наукова діяльність

Олексій Петрович досліджував професійні захворювання та патології дихальної системи, зокрема:

• пневмоконіоз
• бронхіт
• вібраційна хвороба
• отоневрит
• гострі професійні отруєння
• сидеросилікоз у працівників залізорудної промисловості

Його роботи сприяли розвитку діагностики та лікування професійних захворювань, а також системи медико-санітарного контролю на промислових підприємствах.

Основні наукові праці

«К распознаванию туберкулеза легких (и его активности) больных сидеросиликозом» (1963)

«Специфическая аллергизация лейкоцитов» (1971)

«Диагностический справочник терапевта» (1976, 1979)

«Профессиональные пылевые болезни легких» (1980)

«Дифференциальная диагностика внутренних болезней» (1984)

Наукова та клінічна діяльність Олексія Петровича Карапати зробила важливий внесок у розвиток професійної медицини та терапії в Україні.