Календар медицини

Бродський Юрій Степанович (1925 — 2003) — український нейрохірург, доктор медичних наук, професор, лауреат Премії імені М. Н. Бурденка, один із провідних вітчизняних фахівців у галузі дитячої нейрохірургії.

У роки Другої світової війни навчався в Челябінському військово-авіаційному училищі штурманів авіації далекої дії (1943–1944), після чого у складі 362-го Ризького авіаційного полку брав участь у бойових діях (1944–1945). У 1945–1946 рр. служив у штабі військово-повітряних сил Київського військового округу.
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1946–1952).

Професійна діяльність
Від 1952 до 2000 р. працював у Київському НДІ нейрохірургії (нині — Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України), де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до провідних керівних посад:

• завідувач відділу дитячої нейрохірургії (1980–1989),
• вчений секретар інституту (1990–2000).

У 1960 р. захистив кандидатську дисертацію «Клиника и хирургия первичных опухолей области конского хвоста», а в 1976 р. — докторську дисертацію «Родовая черепно-мозговая травма у новорожденных». У 1991 р. отримав вчене звання професора.

Наукові здобутки
Юрій Бродський є автором близько 120 наукових публікацій, серед яких 2 монографії.

Основними напрямами його наукової діяльності були:

• дослідження патогенезу, клініки та методів хірургічного лікування черепно-мозкової травми у дітей;
• вивчення пухлин головного та спинного мозку в дитячому віці;
• удосконалення нейрохірургічних методик у педіатрії.

Під його керівництвом захищено 5 кандидатських дисертацій.

Юрій Степанович Бродський належить до покоління вчених, які сформували українську школу дитячої нейрохірургії. Його праці внесли вагомий внесок у розвиток діагностики та лікування вроджених і набутих уражень центральної нервової системи у дітей.

Пушкар Михайло Степанович (1940) — український морфолог, патоморфолог, доктор медичних наук, професор, один із засновників напряму екологічної морфології у вітчизняній медицині.

Михайло Степанович народився в с. Хирів Старосамбірського р-ну Львівської обл. Медичну освіту здобув у Вінницькому медичному інституті імені М. І. Пирогова (1966). Після закінчення навчання розпочав роботу в цьому ж закладі: працював на посадах асистента та доцента кафедри патологічної анатомії.

У 1992 р. очолив кафедру гістології, цитології та ембріології Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова (нині — Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова).

Наукова діяльність

У 1992 р. захистив докторську дисертацію «Морфофункциональные закономерности хронической интоксикации дозами пестицидов и ее коррекция цитомединами», у якій вперше було комплексно досліджено вплив тривалого впливу малих доз пестицидів на організм та можливості їх корекції.

У 1993 р. отримав вчене звання професора. Є автором понад 100 наукових публікацій, серед яких 5 винаходів. Основний напрям його наукових досліджень — екологічна морфологія, зокрема патоморфологічні зміни органів і тканин під впливом екологічних чинників.

Підготовка кадрів

Під його науковим керівництвом виконано 6 кандидатських дисертацій, що сприяло розвитку нового покоління морфологів та патоморфологів в Україні.

Михайло Степанович Пушкар зробив вагомий внесок у вивчення патогенетичних механізмів хронічної інтоксикації та розвиток нових підходів до її корекції. Його наукові роботи поєднали морфологію з проблемами медицини довкілля, заклавши основи сучасних досліджень в галузі екологічної морфології.

Марціняк Тадеуш (1895 — 1966) — польський анатом, фахівець у галузі нормальної анатомії, морфогенезу та біомеханіки, педагог, організатор вищої медичної освіти.

Марціняк Тадеуш медичну освіту здобув на медичному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1922 р. Ще під час навчання (з 1919 р.) працював на кафедрі нормальної анатомії: асистент (1919–1929), доцент (1929–1938), професор (1938–1941).

У 1944 р. очолив кафедру нормальної анатомії та був обраний деканом медичного факультету Львівського університету (Львівського медичного інституту, Медико-природничих фахових курсів).

Діяльність у Вроцлаві

Після Другої світової війни з 1946 р. працював у Вроцлавському університеті: керівник кафедри нормальної анатомії (1946–1960), згодом професор кафедри біомеханіки (1960–1966). Був активним організатором наукового та освітнього життя: проректор (1960–1962), ректор (1962–1965) Вроцлавської вищої школи фізичного виховання.

Наукова спадщина

Автор близько 40 наукових публікацій, серед яких 2 монографії та підручник. Його основні наукові інтереси зосереджувались на:

• вивченні нормального і патологічного морфогенезу;
• проблемах тератології;
• питаннях біомеханіки;
• удосконаленні анатомічної термінології.

Тадеуш Марціняк належить до представників львівської школи анатомів, які зробили вагомий внесок у розвиток морфологічних наук у Центрально-Східній Європі. Його діяльність у Львові та Вроцлаві поєднала традиції двох наукових центрів, а наукові праці заклали підґрунтя для подальших досліджень з морфогенезу та біомеханіки.

Ситенко Михайло Іванович (1885 – 1940) — видатний український ортопед-травматолог, засновник вітчизняної школи ортопедії.

Михайло Іванович народився в селі Рябушки (нині — Лебединський район Сумської області). Середню освіту здобув у Сумській гімназії (1904), а вищу медичну — на медичному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою (1910). Після університету залишений при кафедрі оперативної хірургії для підготовки до професорського звання, одночасно працював у хірургічних клініках професорів Л. В. Орлова та Ф. Ю. Розе.

З 1911 року викладав у Жіночому медичному інституті на кафедрі оперативної хірургії. У роки Першої світової війни служив лікарем піхотного полку та травматологічного шпиталю (1914–1918). У 1918–1920 рр. працював прозектором кафедри оперативної хірургії й топографічної анатомії Харківської медичної академії.

У 1920–1926 рр. — головний лікар Медико-механічного інституту. За його ініціативою в 1926 р. інститут був реорганізований в Український НДІ ортопедії і травматології, яким він керував до кінця життя. Того ж року Ситенко організував і очолив першу в Україні кафедру ортопедії та травматології Українського інституту удосконалення лікарів.
Докторську дисертацію «О свободной костной пластике при псевдоартрозах» захистив у 1924 р., професор — з 1930 р. У 1926–1928 рр. стажувався в провідних ортопедичних клініках Німеччини, Італії та Австрії у професорів Ланге, Шанца, Лоренца, Путті, Лексера, Паєра, Зауербруха, Пертеса, Штофеля та Людлофа.
Заснував журнал «Ортопедия и травматология» (1926), редактором якого був до кінця життя. Був активним організатором професійних спільнот: голова Українського товариства ортопедів-травматологів, учасник першого Всеукраїнського з’їзду ортопедів-травматологів, член правління Всесоюзного товариства хірургів, член президії ЦК Українського Червоного Хреста.

Визнаний науковець: член-кореспондент АН УРСР (1935), Заслужений діяч науки УРСР (1936). Автор 54 наукових праць, під його керівництвом учнями опубліковано понад 450 робіт.

Наукові здобутки:

• розробка проблем вроджених деформацій опорно-рухового апарату, кісткової пластики, військово-польової хірургії;
• автор 15 оригінальних операцій (при вроджених вивихах стегна, звичних вивихах плеча, псевдоартрозах);
• ініціатор сучасної організації травматологічної допомоги у промисловості, особливо вугільній;
• створив систему периферійних науково-опорних пунктів інституту на заводах і рудниках Лівобережної України;
• розробив методику лікування вогнепальних переломів, конструкції тимчасових протезів та шин, апаратуру для витягання та транспортування поранених.

М. І. Ситенко залишив помітний слід у розвитку вітчизняної та світової ортопедії й травматології, а його ім’я стало символом становлення цієї галузі в Україні.

Шварцберг Яків Олександрович (1885 – 1969) — український оториноларинголог, організатор науки та медичної освіти, один із провідних фахівців у галузі ЛОР-хірургії середини ХХ ст.

Яків Олександрович народився в м. Старий Оскол. Медичний факультет Харківського університету (1914). Був військовим лікарем та отоларингологом у лікувальних закладах під час першої світової війни.

1923: очолив ЛОР-відділення Київського військового клінічного госпіталю, головний отоларинголог Київського особливого військового округу.

1932: приват-доцент Київського інституту удосконалення лікарів (туберкульоз, патологія верхніх дихальних шляхів).

1935–1941: завідувач кафедри хвороб вуха, горла, носа 2-го Київського медичного інституту, керівник ЛОР-відділення військового госпіталю.

Друга світова війна: консультант фронтових шпиталів, організатор першого в країні з’їзду з травматизму ЛОР-органів; полковник медичної служби.

1944–1963: завідувач кафедри оториноларингології Київського медичного інституту ім. акад. О. О. Богомольця.

1963–1969: професор-консультант цієї ж кафедри.

1918–1949: паралельно працював у Київському військовому госпіталі.

1950–1955: головний оториноларинголог МОЗ України.

Науково-організаційна діяльність

• Член правління (1927–1969) і голова (1939–1963) Київського наукового товариства оториноларингологів.
• Голова Українського товариства оториноларингологів (1948–1955).
• Член президії Всесоюзного товариства отоларингологів.
• Співредактор «Великої медичної енциклопедії» (розділ «Оториноларингологія»).
• Член редколегії «Журнала ушных, носовых и горловых болезней».
• Ініціатор ІІ з’їзду оториноларингологів України (післявоєнний розвиток галузі).

Звання та нагороди

Заслужений діяч науки УРСР (1941).

Наукова діяльність

Автор понад 100 наукових публікацій.

Основні напрями:

• бойові травми та їх експертиза;
• тонзилярна проблема (зв’язок хронічного тонзиліту з патологією серця, абсцес-тонзилектомія);
• лікування склероми стрептоміцином;
• трахеобронхоезофагоскопія при чужорідних тілах;
• діагностика та лікування патології ЛОР-органів;
• історія оториноларингології в Україні.

Внесок:

• Запропонував класифікацію поранень приносових пазух і методику їх лікування.
• Створив набір розширювачів гортані з універсальною ручкою.
• Науковий керівник і консультант 4 докторських та 14 кандидатських дисертацій.
• Значення

Я. О. Шварцберг залишив помітний слід у розвитку української та радянської оториноларингології як учений, організатор і педагог.

Брауде Ілля Рафаїлович (1890 – 1958) — український інфекціоніст, науковець і педагог, один із провідних фахівців у вивченні та лікуванні інфекційних хвороб у першій половині ХХ ст.

Ілля Рафаїлович народився в Оршанський повіт Могилівської губернії (нині — Білорусь). Закінчив Харківський університет — природниче відділення фізико-математичного факультету (1911), медичний факультет (1914).

1914–1918: військовий лікар.

Після війни: працював у клініках Катеринослава (Дніпро) — завідувач лабораторії, старший асистент інфекційної клініки.

1923–1947: організатор і завідувач кафедри інфекційних хвороб Українського інституту удосконалення лікарів.

1932–1958: завідувач кафедри інфекційних хвороб Харківського медичного інституту.

1940: захистив докторську дисертацію «Патология и клиника брюшного тифа с иммунобиологической точки зрения (Прогностика брюшного тифа)», здобув звання професора.

Громадська та організаційна діяльність

• Член Центрального комітету Медсанпраці.
• Голова лікарської секції УРСР.
• Член Вченої ради МОЗ УРСР.
• Головний інфекціоніст Харківського облздороввідділу.
• Голова секції мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів Харківського медичного товариства (1946–1948).
• Член правління Українського та Всесоюзного товариств мікробіологів, інфекціоністів і епідеміологів.

Наукова діяльність

Автор 65 наукових публікацій.

Фундаментальне керівництво для лікарів: «Диагностика и дифференциальная диагностика инфекционных болезней» (1949).

Наукові інтереси: етіологія, патогенез, клініка та лікування інфекційних хвороб (черевний тиф, дизентерія, висипний тиф, малярія, поворотний тиф, грип).

Наукові досягнення:

• першим описав симптом покашлювання (бронхіту) при черевному тифі;
• обґрунтував патогенетичну класифікацію інфекційних пневмоній;
• розробив сучасні підходи до діагностики та прогнозування перебігу черевного тифу.
• Педагогічна діяльність

Під його керівництвом підготовлено 1 докторську та 14 кандидатських дисертацій.

І. Р. Брауде зробив вагомий внесок у розвиток інфекційної медицини в Україні, заклавши основи сучасних підходів до діагностики та лікування інфекційних захворювань.