Календар медицини

Бухтіаров Олег Олександрович (1926–1993) український ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1965), професор (1968), один із організаторів протезно-ортопедичної допомоги інвалідам в Україні. Учасник Другої світової війни.

У 1950 році закінчив Львівський медичний інститут. Після завершення навчання працював завідувачем Олицького районного відділу охорони здоров’я Волинської області (1950–1952).

У 1952–1956 роках був клінічним ординатором, науковим співробітником і завідувачем відділу Українського науково-дослідного інституту протезування в Харкові. Надалі працював завідувачем гіпсово-протезного кабінету Харківської лікарні (1956–1957) та завідувачем протезно-ортопедичного відділення Харківського обласного шпиталю для інвалідів війни (1957–1958).

У 1958–1967 роках був науковим співробітником і керівником клініки протезування Науково-дослідного інституту ортопедії та травматології в Харкові. З 1967 до 1992 року очолював клініку відновного лікування та складного протезування Українського науково-дослідного інституту травматології та ортопедії в Києві.

Наукова діяльність Олега Олександровича була присвячена проблемам ампутації кінцівок, кістково-пластичних операцій на куксах, протезуванню хворих із дефектами кінцівок, а також розробленню нових методів відновного лікування. Він створював нові конструкції протезів та хірургічних інструментів, спрямовані на покращення функціональної реабілітації пацієнтів.

Серед його наукових праць:

«О перспективах восстановительного лечения и протезирования на Украине» (1960);

«Этапы совершенствования ампутации голени по Биру. Реконструктивная операция с пластикой собственной связки надколенника при коротких культях голени» (1966);

«Усовершенствованный способ миофасцио-пластической ампутации и реампутации культей голени» (1966);

«Особенности оперативной техники при выполнении костнопластических операций на культях нижних конечностей» (1968);

«Реконструктивные костнопластические операции на культях конечностей инвалидов с применением гомо- и гетеротрансплантатов для удлинения костных культей и увеличения их опорной поверхности» (1973).

Наукова і практична діяльність Олега Олександровича Бухтіарова зробила значний внесок у розвиток ортопедії, травматології та протезно-ортопедичної допомоги в Україні.

Богомолець Ольга Вадимівна (1966) українська дерматовенерологиня, доктор медичних наук (2003), професор (2007).

У 1989 році закінчила Київський медичний інститут. У 1991–1995 роках працювала старшим науковим співробітником лабораторії радіаційної патології Міністерства охорони здоров’я України. Проходила спеціалізацію у Сполучених Штатах Америки: з екологічної дерматології в Пенсільванському університеті та з гістопатології шкіри в університеті Томаса Джефферсона.

У 1995–2000 роках очолювала відділення гістопатології шкіри Київського обласного шкірно-венерологічного диспансеру. У 2000–2002 роках працювала лікарем-дерматовенерологом Київського міського шкірно-венерологічного диспансеру.

З 2003 року — головний лікар та лікар-дерматовенеролог приватного підприємства «Клініка лазерної медицини доктора Богомолець», яке з 2004 року функціонує як «Інститут дерматокосметології доктора Богомолець».

З 2007 року — професор кафедри шкірних та венеричних хвороб з курсом проблем СНІДу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

З 2014 року — народний депутат України.

Ольга Вадимівна є членом Американської академії дерматології, Нью-Йоркської академії наук та Європейської академії дерматології і венерології. У 1992 році стала лауреаткою Премії імені Василя Стуса.

Основні напрями її наукових досліджень:

• епідеміологія захворювань шкіри;
• діагностика та лікування вад розвитку шкіри;
• діагностика і лікування пухлин шкіри;
• психодерматологія;
• питання медичної етики.

Наукова та практична діяльність Ольги Вадимівни Богомолець спрямована на розвиток сучасної дерматології, впровадження нових методів діагностики та лікування захворювань шкіри.

Горовенко Наталія Григорівна (1951) відома українська вчена-генетик, доктор медичних наук (2000), професор (2002), член-кореспондент НАМН України (2003), заслужений діяч науки і техніки України (2003).

У 1975 році закінчила Київський медичний інститут. Після завершення навчання працювала в цьому закладі до 1989 року. Згодом продовжила науково-педагогічну діяльність у Національній медичній академії післядипломної освіти (Київ), де з 2000 року очолює кафедру медичної генетики.

З 2003 року — головний медичний генетик Міністерства охорони здоров’я України.

Наукові дослідження Наталії Григорівни присвячені проблемам медичної генетики, зокрема:

• генетиці вроджених вад розвитку та мультифакторіальних захворювань;
• молекулярній діагностиці спадкових хвороб;
• фармакогеноміці;
• генетичним аспектам алергічних захворювань;
• генетиці, діагностиці та лікуванню хронічного обструктивного бронхіту;
• молекулярно-генетичним дослідженням муковісцидозу та інших спадкових патологій.

Серед основних наукових праць:

«Стандартизація методів діагностики і лікування хворих різного віку на муковісцидоз» (1999);

«Хронические обструктивные заболевания легких» (2001);

«Novel mutations in arylsulfatase A gene in three Ukrainian families with metachromatic leucodystrophy» (2003);

«Обґрунтування клінічної класифікації кропив’янки» (2003);

«Врожденные несращения верхней губы и неба» (2003);

«Генетические исследования в области профессиональной патологии» (2005);

«Genetic polymorphisms of Glutathione-S-transferase (GST) M1 and bronchial asthma susceptibility in Ukrainian population» (2005);

«The contribution of genetic polymorphisms of xenobiotic-metabolizing enzymes in the risk of breast cancer development in women» (2013);

«Роль межгенных взаимодействий генов, кодирующих ферменты биотрансформации непрямых антикоагулянтов, и генов системы гемостаза в подборе дозы варфарина» (2014);

«Характеристика генетичної структури населення України за поліморфними варіантами генів системи детоксикації ксенобіотиків» (2014);

«Identification and characterization of six new mutations in GLB1 gene in Ukrainian patients with GM1 gangliosidosis and Morquio B disease» (2016);

«Efficiency of application of different DNA probes in identifying marker chromosomes» (2016);

«Молекулярно-генетичні та біохімічні фактори формування фенотипу пацієнтів з хворобою Гоше І типу» (2017).

Наукова діяльність Наталії Григорівни Горовенко сприяла розвитку медичної генетики в Україні, впровадженню сучасних молекулярно-генетичних методів діагностики та розширенню можливостей персоналізованої медицини.

Скліфосовський Микола Васильович (1836–1904) видатний хірург, доктор медицини (1863), екстраординарний професор (1870), один із засновників сучасної черевної (порожнинної) хірургії, а також піонер впровадження антисептики й асептики в медичну практику.

У 1859 році закінчив медичний факультет Московського університету. Розпочав професійну діяльність ординатором хірургічного відділення Одеської міської лікарні.

У 1866–1868 роках удосконалював професійну майстерність за кордоном, працюючи в клініках провідних європейських учених — професорів Бернгарда фон Лангенбека, Рудольфа Вірхова, Огюста Нелатона та Джеймса Сімпсона. Після повернення очолив хірургічне відділення Одеської міської лікарні.

У 1870–1871 роках за рекомендацією Миколи Пирогова працював на посаді екстраординарного професора Університету Святого Володимира в Києві. Упродовж 1871–1880 років був професором Медико-хірургічної академії в Санкт-Петербурзі.

З 1880 року — ординарний професор факультетської хірургічної клініки Московського університету, де також протягом шести років обіймав посаду декана медичного факультету. У 1893–1900 роках очолював Клінічний інститут великої княгині Олени Павлівни в Санкт-Петербурзі.

Микола Скліфосовський зробив значний внесок у розвиток черевної хірургії, воєнно-польової хірургії та організацію хірургічної допомоги. Він активно впроваджував принципи антисептики й асептики, що суттєво зменшило післяопераційні ускладнення. Також розробив оригінальні методики з’єднання кісток та удосконалив низку хірургічних операцій.

Його наукова та практична діяльність мала великий вплив на розвиток хірургії та медичної освіти. Ім’я Миколи Васильовича Скліфосовського назавжди залишилося в історії світової медицини.

Ципковський Василь Пантелеймонович (1906–1976) відомий судовий медик, доктор медичних наук (1942), професор (1944).

У 1936 році закінчив 1-й Харківський медичний інститут. Після завершення навчання працював асистентом (1936–1939), а згодом доцентом (1939–1940) кафедри судової медицини 2-го Харківського медичного інституту. Одночасно був судово-медичним експертом Харківського бюро судово-медичної експертизи (1936–1939).

У 1938 році був заарештований органами НКВС. Попри складні обставини, продовжив наукову та педагогічну діяльність. У різні роки обіймав відповідальні посади в закладах вищої освіти та системі судово-медичної експертизи.

Працював завідувачем кафедри судової медицини та криміналістики Львівського університету і водночас Львівським обласним судово-медичним експертом (1940–1941), завідувачем кафедри судової медицини та криміналістики Харківського юридичного інституту (1941).

У 1941–1944 роках був завідувачем кафедри судової медицини та заступником ректора Іжевського медичного інституту, а також за сумісництвом народним комісаром охорони здоров’я Удмуртської АРСР (1942–1944).

У повоєнні роки очолював кафедру судової медицини Київського інституту удосконалення лікарів (1945). У 1945–1950 роках був завідувачем кафедри судової медицини Львівського медичного інституту та за сумісництвом завідувачем кафедри криміналістики і судової медицини Львівського університету (1945–1947).

З 1950 до 1972 року очолював кафедру судової медицини Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова. Також виконував обов’язки головного судово-медичного експерта Вінницької області.

Основні напрями наукової діяльності Василя Пантелеймоновича Ципковського охоплювали:

• застосування криміналістики в судовій медицині;
• судово-медичну експертизу раптової смерті;
• експертизу отруєнь та механічної асфіксії;
• дослідження самоушкоджень;
• судово-медичну оцінку авіаційних і залізничних травм;
• експертизу ушкоджень, заподіяних різними видами зброї;
• дослідження одягу в судово-медичній експертизі;
• вивчення ушкоджень від освітлювальних і запалювальних ракет, вибухів мін та пострілів з обрізу;
• визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень;
• казуїстику судової медицини.

Наукова та педагогічна діяльність Василя Пантелеймоновича Ципковського зробила вагомий внесок у розвиток судової медицини та підготовку фахівців цієї галузі в Україні.

Шамаєв Михайло Іванович (1926–2013) видатний український патологоанатом, доктор медичних наук (1983), професор (1992), заслужений діяч науки і техніки України (2001).

У 1949 році закінчив Київський медичний інститут. Багато років присвятив науковій та практичній діяльності у сфері нейропатоморфології. З 1986 року працював головним науковим співробітником та керівником відділу нейропатоморфології Інституту нейрохірургії АМН України.

Михайло Іванович був членом Української та Європейської асоціацій нейрохірургів, активно сприяв розвитку досліджень у галузі патології центральної нервової системи.

Основні напрями його наукових досліджень охоплювали:

• топографічну та мікрохірургічну анатомію нервової системи;
• судинні, пухлинні та травматичні ураження нервової системи;
• кровопостачання пухлин головного мозку;
• топографію позамозкових пухлин;
• порушення життєво важливих функцій у нейрохірургічних хворих;
• радіаційну патологію центральної нервової системи;
• вроджені та набуті ураження центральної нервової системи;
• вади розвитку центральної нервової системи.

Наукова спадщина Михайла Івановича Шамаєва зробила вагомий внесок у розвиток нейропатоморфології та нейрохірургії в Україні.