Календар медицини

Брауде Ілля Рафаїлович (1890 – 1958) — український інфекціоніст, науковець і педагог, один із провідних фахівців у вивченні та лікуванні інфекційних хвороб у першій половині ХХ ст.

Ілля Рафаїлович народився в Оршанський повіт Могилівської губернії (нині — Білорусь). Закінчив Харківський університет — природниче відділення фізико-математичного факультету (1911), медичний факультет (1914).

1914–1918: військовий лікар.

Після війни: працював у клініках Катеринослава (Дніпро) — завідувач лабораторії, старший асистент інфекційної клініки.

1923–1947: організатор і завідувач кафедри інфекційних хвороб Українського інституту удосконалення лікарів.

1932–1958: завідувач кафедри інфекційних хвороб Харківського медичного інституту.

1940: захистив докторську дисертацію «Патология и клиника брюшного тифа с иммунобиологической точки зрения (Прогностика брюшного тифа)», здобув звання професора.

Громадська та організаційна діяльність

• Член Центрального комітету Медсанпраці.
• Голова лікарської секції УРСР.
• Член Вченої ради МОЗ УРСР.
• Головний інфекціоніст Харківського облздороввідділу.
• Голова секції мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів Харківського медичного товариства (1946–1948).
• Член правління Українського та Всесоюзного товариств мікробіологів, інфекціоністів і епідеміологів.

Наукова діяльність

Автор 65 наукових публікацій.

Фундаментальне керівництво для лікарів: «Диагностика и дифференциальная диагностика инфекционных болезней» (1949).

Наукові інтереси: етіологія, патогенез, клініка та лікування інфекційних хвороб (черевний тиф, дизентерія, висипний тиф, малярія, поворотний тиф, грип).

Наукові досягнення:

• першим описав симптом покашлювання (бронхіту) при черевному тифі;
• обґрунтував патогенетичну класифікацію інфекційних пневмоній;
• розробив сучасні підходи до діагностики та прогнозування перебігу черевного тифу.
• Педагогічна діяльність

Під його керівництвом підготовлено 1 докторську та 14 кандидатських дисертацій.

І. Р. Брауде зробив вагомий внесок у розвиток інфекційної медицини в Україні, заклавши основи сучасних підходів до діагностики та лікування інфекційних захворювань.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Віра Григорівна Балабан (1892-1976) педіатр, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячих хвороб, перший завідувач кафедри факультетської педіатрії, професор-консультант кафедри Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця.

Віра Григорівна здійснювала наукові дослідження в галузі токсико-септичних захворювань новонароджених і дітей раннього віку, діагностики та лікування кишкових токсикозів різного походження, ревматизму.

Наукові праці: “Коли-диспепсия” (1958); “Стан вивчення кишкових захворювань у дітей раннього віку на сучасному етапі” (1965).

70 років від дня народження хірурга, члена-кореспондента НАМН України, доктора медичних наук, професора Леоніда Якимовича Ковальчука (1947–2014)
Провідний учений у галузі хірургії, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (2003), доктор медичних наук (1988), професор (1991), Заслужений діяч науки і техніки України (1996), ректор Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського (1997-2014).
Основна наукова діяльність булла пов’язана з вивченням фундаментальних проблем виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки. Ним розроблено оригінальні, патофізіологічно обгрунтовані органозберігаючі методи хірургічного лікування виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки. Розробив методи підвищення безпеки й ефективності хірургічного лікування патології магістральних артерій та екстракраніальних судин, зокрема метод попередження тромбозу сегмента реконструкції артеріальної системи, приділяв велику увагу новітнім технологіям у хірургічній практиці. Йому належить низка розробок малоінвазивних методів хірургічного лікування патології жовчних шляхів.
На посаді ректора Л.Я. Ковальчук проявив новаторський підхід в організації всіх видів діяльності. Його зусиллями відкрито нові факультети: фармацевтичний, стоматологічний, іноземних студентів, навчально-науковий інститут медсестринства; на базі теоретичних кафедр створено ще 4 навчально-наукових інститути: морфології; медико-біологічних проблем; фармакології, гігієни та медичної біохімії імені М.П. Скакуна; моделювання та аналізу патологічних процесів.
Наукові праці: “Вибір методів хірургічного лікування гастродуоденальних виразок” (1997); “Лапароскопічна хірургія жовчних шляхів” (1997); “Органний кровообіг при передракових станах стравоходу та шлунка” (2001); “Атлас оперативних втручань на органах шлунково-кишкового тракту і передній черевній стінці” (2004); “Клінічна флебологія” (2008); “Венозні тромбози” (2010).

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Фрідріх Есмарх видатний німецький хірург, впровадження антисептиків у медицині, розробник операції з ампутації плеча та автора «штучного знекровлення», одного із творців кровоспинного джгута з гумової стрічки, а також транспортної шини для іммобілізації кінцівки, еластичного бинта, наркозної маски, безлічі корисних хірургічних інструментів (зокрема ніж Есмарха), які широко використовують і в наш час, та інших засобів, таких от як кружка Есмарха.

Фрідріх Есмарх отримав освіту в університетах Кіля та Геттінгену. Брав участь у кількох війнах, опікуючись наданням медичної допомоги пораненим, працюючи в військових шпиталях і лазаретах Кіля, Фленсбурга, Зундевітта, Гамбурга та Берліна.

Фрідріх Есмарх сприяв поширенню в Німеччині самаритянських шкіл для догляду за хворими та пораненими. Лікар видав першу книгу–посібник «Перша допомога при раптових нещасних випадках», яка стала бестселером і перекладена 30-ма мовами світу.

Кайзер Вільгельм І на знак визнання заслуг Фрідріха Августа фон Есмарха посвятив його у лицарі в 1887 р.