Календар медицини

Ситенко Михайло Іванович (1885 – 1940) — видатний український ортопед-травматолог, засновник вітчизняної школи ортопедії.

Михайло Іванович народився в селі Рябушки (нині — Лебединський район Сумської області). Середню освіту здобув у Сумській гімназії (1904), а вищу медичну — на медичному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою (1910). Після університету залишений при кафедрі оперативної хірургії для підготовки до професорського звання, одночасно працював у хірургічних клініках професорів Л. В. Орлова та Ф. Ю. Розе.

З 1911 року викладав у Жіночому медичному інституті на кафедрі оперативної хірургії. У роки Першої світової війни служив лікарем піхотного полку та травматологічного шпиталю (1914–1918). У 1918–1920 рр. працював прозектором кафедри оперативної хірургії й топографічної анатомії Харківської медичної академії.

У 1920–1926 рр. — головний лікар Медико-механічного інституту. За його ініціативою в 1926 р. інститут був реорганізований в Український НДІ ортопедії і травматології, яким він керував до кінця життя. Того ж року Ситенко організував і очолив першу в Україні кафедру ортопедії та травматології Українського інституту удосконалення лікарів.
Докторську дисертацію «О свободной костной пластике при псевдоартрозах» захистив у 1924 р., професор — з 1930 р. У 1926–1928 рр. стажувався в провідних ортопедичних клініках Німеччини, Італії та Австрії у професорів Ланге, Шанца, Лоренца, Путті, Лексера, Паєра, Зауербруха, Пертеса, Штофеля та Людлофа.
Заснував журнал «Ортопедия и травматология» (1926), редактором якого був до кінця життя. Був активним організатором професійних спільнот: голова Українського товариства ортопедів-травматологів, учасник першого Всеукраїнського з’їзду ортопедів-травматологів, член правління Всесоюзного товариства хірургів, член президії ЦК Українського Червоного Хреста.

Визнаний науковець: член-кореспондент АН УРСР (1935), Заслужений діяч науки УРСР (1936). Автор 54 наукових праць, під його керівництвом учнями опубліковано понад 450 робіт.

Наукові здобутки:

• розробка проблем вроджених деформацій опорно-рухового апарату, кісткової пластики, військово-польової хірургії;
• автор 15 оригінальних операцій (при вроджених вивихах стегна, звичних вивихах плеча, псевдоартрозах);
• ініціатор сучасної організації травматологічної допомоги у промисловості, особливо вугільній;
• створив систему периферійних науково-опорних пунктів інституту на заводах і рудниках Лівобережної України;
• розробив методику лікування вогнепальних переломів, конструкції тимчасових протезів та шин, апаратуру для витягання та транспортування поранених.

М. І. Ситенко залишив помітний слід у розвитку вітчизняної та світової ортопедії й травматології, а його ім’я стало символом становлення цієї галузі в Україні.

Шварцберг Яків Олександрович (1885 – 1969) — український оториноларинголог, організатор науки та медичної освіти, один із провідних фахівців у галузі ЛОР-хірургії середини ХХ ст.

Яків Олександрович народився в м. Старий Оскол. Медичний факультет Харківського університету (1914). Був військовим лікарем та отоларингологом у лікувальних закладах під час першої світової війни.

1923: очолив ЛОР-відділення Київського військового клінічного госпіталю, головний отоларинголог Київського особливого військового округу.

1932: приват-доцент Київського інституту удосконалення лікарів (туберкульоз, патологія верхніх дихальних шляхів).

1935–1941: завідувач кафедри хвороб вуха, горла, носа 2-го Київського медичного інституту, керівник ЛОР-відділення військового госпіталю.

Друга світова війна: консультант фронтових шпиталів, організатор першого в країні з’їзду з травматизму ЛОР-органів; полковник медичної служби.

1944–1963: завідувач кафедри оториноларингології Київського медичного інституту ім. акад. О. О. Богомольця.

1963–1969: професор-консультант цієї ж кафедри.

1918–1949: паралельно працював у Київському військовому госпіталі.

1950–1955: головний оториноларинголог МОЗ України.

Науково-організаційна діяльність

• Член правління (1927–1969) і голова (1939–1963) Київського наукового товариства оториноларингологів.
• Голова Українського товариства оториноларингологів (1948–1955).
• Член президії Всесоюзного товариства отоларингологів.
• Співредактор «Великої медичної енциклопедії» (розділ «Оториноларингологія»).
• Член редколегії «Журнала ушных, носовых и горловых болезней».
• Ініціатор ІІ з’їзду оториноларингологів України (післявоєнний розвиток галузі).

Звання та нагороди

Заслужений діяч науки УРСР (1941).

Наукова діяльність

Автор понад 100 наукових публікацій.

Основні напрями:

• бойові травми та їх експертиза;
• тонзилярна проблема (зв’язок хронічного тонзиліту з патологією серця, абсцес-тонзилектомія);
• лікування склероми стрептоміцином;
• трахеобронхоезофагоскопія при чужорідних тілах;
• діагностика та лікування патології ЛОР-органів;
• історія оториноларингології в Україні.

Внесок:

• Запропонував класифікацію поранень приносових пазух і методику їх лікування.
• Створив набір розширювачів гортані з універсальною ручкою.
• Науковий керівник і консультант 4 докторських та 14 кандидатських дисертацій.
• Значення

Я. О. Шварцберг залишив помітний слід у розвитку української та радянської оториноларингології як учений, організатор і педагог.

Брауде Ілля Рафаїлович (1890 – 1958) — український інфекціоніст, науковець і педагог, один із провідних фахівців у вивченні та лікуванні інфекційних хвороб у першій половині ХХ ст.

Ілля Рафаїлович народився в Оршанський повіт Могилівської губернії (нині — Білорусь). Закінчив Харківський університет — природниче відділення фізико-математичного факультету (1911), медичний факультет (1914).

1914–1918: військовий лікар.

Після війни: працював у клініках Катеринослава (Дніпро) — завідувач лабораторії, старший асистент інфекційної клініки.

1923–1947: організатор і завідувач кафедри інфекційних хвороб Українського інституту удосконалення лікарів.

1932–1958: завідувач кафедри інфекційних хвороб Харківського медичного інституту.

1940: захистив докторську дисертацію «Патология и клиника брюшного тифа с иммунобиологической точки зрения (Прогностика брюшного тифа)», здобув звання професора.

Громадська та організаційна діяльність

• Член Центрального комітету Медсанпраці.
• Голова лікарської секції УРСР.
• Член Вченої ради МОЗ УРСР.
• Головний інфекціоніст Харківського облздороввідділу.
• Голова секції мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів Харківського медичного товариства (1946–1948).
• Член правління Українського та Всесоюзного товариств мікробіологів, інфекціоністів і епідеміологів.

Наукова діяльність

Автор 65 наукових публікацій.

Фундаментальне керівництво для лікарів: «Диагностика и дифференциальная диагностика инфекционных болезней» (1949).

Наукові інтереси: етіологія, патогенез, клініка та лікування інфекційних хвороб (черевний тиф, дизентерія, висипний тиф, малярія, поворотний тиф, грип).

Наукові досягнення:

• першим описав симптом покашлювання (бронхіту) при черевному тифі;
• обґрунтував патогенетичну класифікацію інфекційних пневмоній;
• розробив сучасні підходи до діагностики та прогнозування перебігу черевного тифу.
• Педагогічна діяльність

Під його керівництвом підготовлено 1 докторську та 14 кандидатських дисертацій.

І. Р. Брауде зробив вагомий внесок у розвиток інфекційної медицини в Україні, заклавши основи сучасних підходів до діагностики та лікування інфекційних захворювань.

Бродський Андрій Фаустович (1900 – 1990) ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор. Представник української школи реконструктивної ортопедії XX століття, фахівець у галузі відновного лікування, протезування та трансплантації біологічних тканин.

Андрій Фаустович народився 2 листопада 1900 р. у селі Зозів (нині — Липовецький район, Вінницька область).
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті, який закінчив у 1926 р.

Після завершення навчання працював лікарем у с. Вороньків Бориспільського району Київської області (1926–1929).
У 1930–1941 рр. — асистент кафедри соціальної гігієни Київського медичного інституту, а одночасно (1931–1941) — лікар Українського інституту травматології та дитячої ортопедії (з 1934 р. — Український НДІ ортопедії і травматології).

Під час німецько-радянської війни обіймав посади провідного та головного хірурга шпиталів військового округу, брав участь у наданні допомоги пораненим військовослужбовцям.

Післявоєнна діяльність
У 1945–1950 рр. — заступник директора з наукової роботи, а згодом директор Саратовського НДІ травматології та ортопедії.
У 1950–1954 рр. — завідувач організаційно-методичного відділу Українського НДІ травматології та ортопедії;
у 1957–1959 рр. — керівник відділення відновного лікування та складного протезування;
у 1959–1969 рр. — керівник лабораторії консервування і трансплантації біологічних тканин цього ж інституту.

Наукові здобутки
У 1967 р. захистив докторську дисертацію на тему «Биологическая пленка и гомологическая кожа в эксперименте и клинике», у 1969 р. отримав звання професора.
Автор близько 60 наукових публікацій, зокрема двох монографій.

Основні напрями наукових досліджень:

• удосконалення методів створення функціонально повноцінних кукс після ампутацій;
• розроблення технологій заготівлі, консервування та трансплантації кісткових гомотрансплантатів;
• створення та клінічне застосування біологічних плівок для лікування опіків і трофічних виразок;
• розробка операції за Бродським — методики з’єднання дистальних кінців кісток гомілки шляхом аутопластики та стяжки кетгутом, що усувала потребу в укороченні сегмента.

Його напрацювання заклали підґрунтя для розвитку сучасних методів реконструктивної хірургії, протезування та біологічного відновлення тканин.

Внесок у медичну науку

Бродський належить до покоління лікарів-дослідників, які сформували наукові основи української травматології середини XX століття. Його підходи до відновного лікування та біотрансплантації стали базовими для подальшого розвитку галузі.

Помер 25 липня 1990 р.
Ім’я Андрія Фаустовича Бродського асоціюється з розвитком наукових засад ортопедії, зокрема напрямів протезування, трансплантації біотканин та удосконалення технік реконструкції кісток.

Лаврик Семен Семенович (1915 – 1990) гематолог, організатор медичної освіти, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР (1979), заслужений діяч науки УРСР (1975).

Семен Семенович народився 2 листопада 1915 р. у селі Велика Слобідка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.
Медичну освіту здобув у Кам’янець-Подільському медичному технікумі (1934) та у Вінницькому медичному інституті (1940).

Під час Другої світової війни (1941–1945) проходив військову службу, пройшов шлях від військового лікаря до начальника військового госпіталю.

Професійна та організаційна діяльність

• 1946–1950 рр. — директор Львівського науково-дослідного інституту переливання крові та невідкладної хірургії.
• 1950–1953 рр. — завідувач Львівського обласного відділу охорони здоров’я.
• 1953–1954 рр. — директор Станіславського (Івано-Франківського) медичного інституту.
• 1954–1960 рр. — перший заступник міністра охорони здоров’я УРСР.
• 1960–1970 рр. — директор Київського НДІ гематології та переливання крові.
• 1970–1984 рр. — ректор Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця.
• 1984–1990 рр. — керівник лабораторії консервування кісткового мозку Київського НДІ гематології.

Наукова діяльність

У 1966 р. захистив докторську дисертацію «Консервування кісткового мозку глибоким заморожуванням» (рос. «Консервирование костного мозга глубоким замораживанием»).
У 1967 р. отримав звання професора.
Автор понад 150 наукових праць, серед яких:

• «Консервирование костного мозга глубоким замораживанием» (1966);
• «Консервирование костного мозга» (1975);
• «Трансплантация костного мозга в онкологической практике» (1976);
• «Морфо-функциональная характеристика лейкоцитов периферической крови человека, криоконсервированных в защитных растворах ПВП, ПЭО» (1980).

Основні напрями наукових досліджень

• Організація служби крові та донорства в Україні.
• Розроблення технологій аутотрансфузії консервованих клітин крові.
• Вивчення та впровадження аутологічних і гомологічних трансплантацій кісткового мозку у пацієнтів після променевої та хіміотерапії злоякісних новоутворень.
• Створення технологій глибокого заморожування кісткового мозку для тривалого зберігання.

Результати його досліджень стали основою для впровадження пересадок аутологічного та гомологічного кісткового мозку у клінічну практику та створення банків кісткового мозку.

Консервований за методами Лаврика кістковий мозок використовували для лікування постраждалих унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у перші дні після катастрофи (1986).

Громадська та науково-організаційна діяльність

• Голова Українського товариства лікарів-гематологів.
• Голова медичної секції товариства «Знання» УРСР.
• Заступник редактора «Великої медичної енциклопедії».
• Член-кореспондент АН УРСР (1979).
• Заслужений діяч науки УРСР (1975).
• Лауреат премії АН УРСР імені академіка О. О. Богомольця.
• Державна премія України (посмертно, 1992).

Значення для науки

Семен Семенович Лаврик — один із засновників вітчизняної школи гематології та трансфузіології. Його роботи з консервування кісткового мозку, аутотрансфузії та донорства заклали основи сучасних методів клітинної терапії, біобанкінгу та відновної медицини.

Вієвська Галина Анатоліївна (1930) психіатр, доктор медичних наук, професор. Представниця української школи клінічної психіатрії другої половини XX століття, фахівчиня у галузі нейропсихіатрії та токсико-психіатрії.

Галина Анатоліївна народилася 4 листопада 1930 р. у місті Запоріжжі.
Медичну освіту здобула у Київському медичному інституті, який закінчила у 1954 р.
У 1954–1956 рр. працювала лікарем у м. Вінниці.
Від 1956 р. пов’язала свою професійну діяльність із Вінницьким медичним інститутом імені М. І. Пирогова, де послідовно обіймала посади:

• виконувачки обов’язків завідувача кафедри психіатрії (1965–1974),
• завідувачки кафедри (1974–1985),
• професора кафедри психіатрії (1985–1995).З 1995 р. працює старшим лікарем Київської міської наркологічної лікарні «Соціотерапія».

Наукова діяльність

У 1963 р. захистила кандидатську дисертацію на тему
«Клинико-физиологические исследования при лечении аминазином больных атеросклеротическими психозами».
У 1973 р. — докторську дисертацію
«Клиника нервно-психиатрических нарушений у лиц, длительно контактирующих с хлор- и фосфороорганическими пестицидами».

У 1976 р. отримала звання професора.
Авторка 127 наукових публікацій, присвячених питанням психіатрії, неврології, токсичних уражень нервової системи та патології, пов’язаної з впливом хімічних речовин.

Основні напрями наукових досліджень

• Дослідження нервово-психічних розладів алкогольного генезу.
• Вивчення клініки та патогенезу нервово-психіатричних порушень у осіб, які тривалий час контактують із хлор- і фосфорорганічними пестицидами.
• Аналіз фізіологічних і психопатологічних механізмів впливу токсичних чинників на центральну нервову систему.

Громадська та професійна діяльність

• Заступниця голови Вінницького обласного товариства невропатологів і психіатрів.
• Член правління Вінницького обласного товариства «Знання».

Наукове та практичне значення

Галина Анатоліївна Вієвська зробила вагомий внесок у розвиток вітчизняної психіатрії, зокрема у вивчення токсико-психічних розладів та патології алкогольного генезу. Її дослідження мали прикладне значення для медицини праці, наркології та неврології, сприяли вдосконаленню діагностики та терапії психічних порушень, зумовлених хімічними впливами.