Календар медицини

Панченко Дмитро Іванович
(1906 — 1995) — невропатолог, професор, науковий консультант, Заслужений діяч науки УРСР.

Народився в с. Новгородці (нині Кіровоградська область) в селянській родині. Медичну освіту здобув у Військово-медичній академії (ВМА) в Ленінграді (1932).

У 1932–1934 рр. працював військовим лікарем, у 1934–1938 рр. навчався в ад’юнктурі, з 1938 року — викладач ВМА. Під час німецько-радянської війни — консультант і головний невропатолог Північно-Кавказького та 4-го Українського фронтів.

У 1946–1951 рр. — завідувач кафедри нервових хвороб та директор (1950–1951) Львівського державного медичного інституту. У 1951–1978 рр. — завідувач кафедри нервових хвороб, професор Київського інституту удосконалення лікарів.

У 1938 році захистив кандидатську дисертацію «Неврологический анализ клинических и патогистологических явлений при спонтанной гангрене», у 1941 році — докторську дисертацію «Влияние пониженного барометрического давления на некоторые функции нервной системы человека». Професор з 1947 року.

Головний невропатолог МОЗ УРСР (1952–1964). З 1960 року — відповідальний редактор журналу «Врачебное дело», редактор відділу «Неврологія» Великої медичної енциклопедії. Виконував обов’язки голови Українського товариства невропатологів і психіатрів (з 1967).

Автор близько 300 наукових публікацій, зокрема 3 монографій. Основні напрями наукової діяльності: судинні захворювання нервової системи, регенерація нервів, облітеруючий ендартеріїт, спонтанна гангрена, питання адаптації організму. Запропонував клінічні тести для визначення недостатності судин дистальних відділів кінцівок, описав синдром поєднаного ураження судин головного мозку, серця та нижніх кінцівок.

Автор і організатор «Біогрону» — системи оздоровчого штучного клімату для лікування гіпертонічної хвороби та реабілітації після менінгоенцефалітів, полінейропатій, нейросудинних уражень.

Науковий консультант і керівник 14 докторських та 70 кандидатських дисертацій.

Биховський Григорій Борисович (1861-1936) хірург-онколог, професор, організатор медичної допомоги та онкологічної служби в Києві.

Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира в Києві (1889). Працював асистентом хірургічної клініки професора Ф. Борнгаупта. У 1893–1898 роках — засновник і керівник хірургічної лікарні. Упродовж 25 років був ініціатором і головним лікарем Київської безкоштовної лікарні І. та М. Зайцевих.

У 1920–1921 роках працював хірургом і завідувачем хірургічного відділення Центральної робітничої лікарні м. Києва. Був одним із засновників Київського інституту удосконалення лікарів, де в 1922–1931 роках очолював хірургічну клініку, а в 1932–1936 роках — кафедру онкології.

У 1932 році організував при Київському рентґенологічному інституті онкологічний диспансер, який з 1934 року функціонував як онкологічна клініка. Значною була його роль у становленні спеціалізованої онкологічної допомоги та розвитку ранньої діагностики злоякісних новоутворень.

Активно займався громадською та благодійною діяльністю. Очолював медичну раду товариства «Допомога»(засн. 1922), метою якого було надання трудової, медичної та соціальної допомоги найбіднішим верствам населення, зокрема єврейській громаді. Був одним із засновників і керівників Київського міського товариства «Меддопомога» (1927), що забезпечувало стаціонарну, диспансерну й амбулаторну допомогу, безкоштовне харчування дітей і видачу медикаментів, а також підтримувало лікарні та відновлення медичних закладів.
Обіймав посади голови Київського єврейського доброчинного товариства, Товариства допомоги бідним хворим, хірургічної секції Єдиного наукового медичного товариства в Києві, заступника голови Київського хірургічного товариства (з 1930 року).

Наукові дослідження Г. Б. Биховського були присвячені проблемам ранньої діагностики та хірургічного лікування злоякісних пухлин, знеболювання в хірургії та ролі психічних чинників у лікувальному процесі.

Богомолець Олег Олександрович
(1911 — 1991) — патофізіолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР.

Народився в м. Одеса. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1934). Працював асистентом відділення експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології і патології та старшим науковим співробітником Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1940 р.).

У 1937 році захистив кандидатську дисертацію, у 1944 році — докторську дисертацію.

Під час німецько-радянської війни (1941–1943) працював в евакуаційному шпиталі № 1741, згодом — директором Башкирської республіканської станції переливання крові.

Після війни обіймав посади старшого наукового співробітника (1942–1943), завідувача фізико-хімічної лабораторії (1943–1946) та директора (1946–1953) Інституту експериментальної біології та патології МОЗ УРСР. У 1944–1946 рр. одночасно був професором кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.

У 1953–1980 рр. — завідувач лабораторії патофізіології Українського науково-дослідного санітарно-хімічного інституту. З 1980 року — старший науковий співробітник-консультант Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. Професор з 1945 року.

Заслужений діяч науки УРСР (1969), член-кореспондент АН УРСР (1964), лауреат премії імені О. О. Богомольця АН УРСР (1971).

Автор близько 60 наукових публікацій. Основні напрями наукової діяльності: алергія, імунітет, реактивність організму, переливання крові, механізм дії антиретикулярної цитотоксичної сироватки, терапія променевих уражень, токсикологія та детоксикація, пошкодження організму при кумулятивних вибухах, реанімація за допомогою апарата штучного кровообігу.

Науковий консультант і керівник 6 докторських та понад 30 кандидатських дисертацій.

Богомолець Олег Олександрович
(1911 — 1991) — патофізіолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР.

Народився в м. Одеса. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1934). Працював асистентом відділення експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології і патології та старшим науковим співробітником Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1940 р.).

У 1937 році захистив кандидатську дисертацію, у 1944 році — докторську дисертацію.

Під час німецько-радянської війни (1941–1943) працював в евакуаційному шпиталі № 1741, згодом — директором Башкирської республіканської станції переливання крові.

Після війни обіймав посади старшого наукового співробітника (1942–1943), завідувача фізико-хімічної лабораторії (1943–1946) та директора (1946–1953) Інституту експериментальної біології та патології МОЗ УРСР. У 1944–1946 рр. одночасно був професором кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.

У 1953–1980 рр. — завідувач лабораторії патофізіології Українського науково-дослідного санітарно-хімічного інституту. З 1980 року — старший науковий співробітник-консультант Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. Професор з 1945 року.

Заслужений діяч науки УРСР (1969), член-кореспондент АН УРСР (1964), лауреат премії імені О. О. Богомольця АН УРСР (1971).

Автор близько 60 наукових публікацій. Основні напрями наукової діяльності: алергія, імунітет, реактивність організму, переливання крові, механізм дії антиретикулярної цитотоксичної сироватки, терапія променевих уражень, токсикологія та детоксикація, пошкодження організму при кумулятивних вибухах, реанімація за допомогою апарата штучного кровообігу.

Науковий консультант і керівник 6 докторських та понад 30 кандидатських дисертацій.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Віра Григорівна Балабан (1892-1976) педіатр, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячих хвороб, перший завідувач кафедри факультетської педіатрії, професор-консультант кафедри Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця.

Віра Григорівна здійснювала наукові дослідження в галузі токсико-септичних захворювань новонароджених і дітей раннього віку, діагностики та лікування кишкових токсикозів різного походження, ревматизму.

Наукові праці: “Коли-диспепсия” (1958); “Стан вивчення кишкових захворювань у дітей раннього віку на сучасному етапі” (1965).