Календар медицини

Кухта Степан Йосипович (1939-2021) стоматолог, кандидат медичних наук (1971), професор (1996), завідувач (1994-2000), професор (з 2000) кафедри терапевтичної стоматології Львівського державного медичного університету. Один з перших в Україні визначив, впровадив поняття стоматогліфіки і генетичних одонтомаркерів, автор перших українських тлумачних словників з терапевтичної стоматології.

Степан Йосипович народився в м. Радехові Львівської обл., медичну освіту здобув на стоматологічному факультеті Львівського медичного інституту (1965); працював на посадах стоматолога Лопатинської (1965-1967) та Радехівської (1967) районних лікарень Львівської обл..

З 1967 р. працював на кафедрі терапевтичної стоматології Львівського медичного інституту (нині – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицкого) на посадах асистента (1967-1974), доцента (1975-1994), завідувача (1994-2000), професора (з 2000 р.); у 1992-1996 рр. – проректор із лікувальної роботи цього ж університету; професор кафедри дитячої стоматології стоматологічного факультету Ужгородського національного університету.

У 1971 р. захистив кандидатську дисертацію «Эффективность фтористой профилактики кариеса зубов в различные периоды развития ребенка (у детей дошкольного возраста)»; професор (1996).

Основні напрями наукової діяльності: профілактика та лікування карієсу, стимуляція карієсорезистентності цементу зубів у хворих з пародонтопатіями, прогнозування індивідуальних термінів прорізування зубів, порушення мікроциркуляції в патогенезі хвороб пародонту, генетичні маркери стоматології та особливості стоматогліфіки в людини, астосування препаратів калгану в стоматології, історія медицини, опрацювання української стоматологічно термінології; основні праці: «Тлумачний словник з терапевтичної стоматології» (1994, 1995), «Медицина в античній міфології» (1996), «Рентгенодіагностика в стоматології» (1996), «Медичні інструменти» (1996, 1997), «Класифікація хвороб порожнини рота та їх рентгенодіагностика» (2000).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Кухти С.Й. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Б-88512
Львівський професор стоматології К.П. Каліга (1785-1845). – 2009

Б-79434
Класифікація хвороб порожнини рота та їх рентгенодіагностика. – 2000

Б-90618
На схрещених дорогах життя Софії Парфанович. – 2010

Р-3748
Эффективность фтористой профилактики кариеса зубов в различные периоды развития ребенка.(У детей дошкольного возраста). Автореферат. – 1971

Алексєєнко Олександр Васильович (1939-2003) – доктор медичних наук (1981), професор (1985), завідувач кафедри госпітальної хірургії (1983) Чернівецького медичного інституту. Основний напрям – розробка та впровадження внутрішньотканинного електрофорезу, хірургічна корекція шлунково-стравоходного рефлексу, хірургічне лікування захворювань легень та середостіння.

Олександр Васильович народився в с. Баладек Туруго-Чумиканського району Хабаровского краю. медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Хабаровського медичного інституту (1962); у 1962-1972 рр. – лікар-хірург та завідувач хірургічного відділення Хабаровської крайової лікарні; з 1972 до 1978 р. – старший науковий співпрацівник Ялтинського НДІ фізичних методів лікування та медичної кліматології; у 1970 р. захистив кандидатську дисертацію «Об использовании местной гипотермии при некоторых оперативных вмешательствах на почках в условиях «сухого» операционного поля – при полной блокаде внутрипочечного кровообращения».

У подальшому працював на посадах доцента курсу торакальної хірургії (1979-1983) та завідувача кафедри госпітальної хірургії (1983-2002) Чернівецького медичного інституту; у 1981 р. захистив докторську дисертацію «Хирургическое лечение больных с распространенными формами хронических нагноительных заболеваний легких»; професор (1985); дійсний член Української академії наук національного прогресу.

Автор 192 наукових публікацій, зокрема 10 винаходів, 3 посібників і 1 монографії. Основні напрями наукової діяльності: опрацювання та впровадження в клінічну практику внутрішньотканинного електро-форезу, хірургічна корекція шлунково-стравохідного рефлексу, хірургічне лікування захворювань легенів та середостіння; науковий консультант і керівник 2 докторських та 12 кандидатських дисертацій; основні праці: «Внутритканевой электрофорез» (1991), «Хірургічне лікування гриж стравохідного отвору діафрагми» (1996), «Вади розвитку легенів» (1996), «Пошкодження грудей» (1997).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Алексєєнко О. В. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Б-82627
Пошкодження органів грудної та черевної порожнини. – 2003

А-477
Внутритканевый электрофорез. – 1991

А-477
Об использовании местной гипотермии при некоторых оперативных вмешательствах на почках в условиях сухого операционного поля- при полной блокаде внутрипочечного кровообращения (Эксперим. – клинич. исследов.). Автореферат.- 1970

Еміль Адольф фон Берінг (1854-1917), німецький бактеріолог, один з основоположників імунології. Перший лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології «за роботи, присвячені сироватковій терапії, особливо за її застосування при лікуванні дифтерії, що відкрило нові шляхи у медичній науці і тим самим дало до рук лікарів переможну зброю проти хвороби та смерті» (1901).

Берінг народився в Гансдорфе (нині територія Польщі) у багатодітній родині (сім’я мала 13 дітей, він був п’ятим) у родині вчителя. Закінчив військово-медичну школу в Берліні, служив у війську. Диплом лікаря Берінг отримав у 1880 році, і його направили на стажування до знаменитої берлінської клініки Шаріте. У 1888 р. був переведений до Берліна, де працював асистентом Роберта Коха в Інституті гігієни.
Саме там учений зайнявся вивченням методів лікування дифтерії та правця, двох різних захворювань, які поєднувала одна характерна властивість: обидва захворювання закінчувалися смертельними наслідками, незважаючи на те, що хворі були інфіковані відносно невеликою кількістю бактерій. Берінг припустив, що лікування дифтерії може бути успішним у разі нейтралізації токсину, що секретується дифтеритними бактеріями, тобто у разі прояву природної захисної реакції людського організму.

Еміль Берінг був удостоєний багатьох нагород і премій. Його ім’я носять Dade Behring у Гарбурзі, найбільша у світі компанія, що займається виключно клінічною діагностикою, а також компанія CSL Behring. В університеті Марбург існує премія ім. Еміля фон Берінга.

Лазаревич Іван Павлович (1829-1902) – акушер-гінеколог, доктор медицини (1857), професор, завідувач кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб медичного факультету Харківського університету (1863-85). Засновник вітчизняної школи акушерів. Одним з перших увів в акушерську практику знеболення пологів, експериментально встановив залежність рухової функції матки від рефлекторних імпульсів, що йдуть із центральної нервової системи. Талановитий винахідник, автор оригінальних інструментів («щипці Лазаревича», маточний зонд).

Іван Павлович народився в Могилеві-на-Дністрі (нині – м. Могилів-Подільський) у дворянській сімʼї; закінчив Могилівську гімназію (1848); медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1853), після закінчення якого працював на посадах асистента кафедри акушерства проф. О. П. Матвєєва та одночасно – лікаря на фаянсовій фабриці (1853-1856); у 1856 р. затверджений на посаді помічника директора клініки; у 1857 р. захистив докторську дисертацію «De pelvis feminae metiendae rationibus» («Про раціональні виміри жіночого таза»); удосконалювався за кордоном; працював на посадах приват-доцента (1858-1859), доцента (1859-1862), екстраординарного (1862-1863) та ординарного професора (1863-1887) кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб медичного факультету Харківського університету; у 1869 р. при кафедрі почав функціонувати Повивальний інститут, у якому готували середніх медичних працівників (акушерок) для півдня країни; після переїзду в С.- Петербург (1887) залишився пожиттєвим професором Харківського університету.

З 1887 р. член ради Міністерства народної просвіти та медичної ради; організував у Харкові Повивальний інститут (1869), що готував акушерок; був віце-пре-зидентом Міжнародного медичного конгресу (1869)
i почесним президентом гінекологічної секції на Міжнародному медичному конгресі (1883).

Автор 83 наукових публікацій; основні напрями наукової діяльності: опрацювання методів вимірювання жіночого таза, вивчення еклампсії, удосконалення акушерсько-гінекологічного інструментарію; опрацьовував питання знеболювання пологів. Одним із перших висловив думку про те, що пологи є рефлекторним процесом, керованим центральною нервовою системою; І. П. Лазаревич створив теорію пологового акту (1857); за багато років до того, коли на Заході зʼявились прямі щипці, він створив їх і довів переваги їхнього застосування (1879); І. П. Лазаревича вважають засновником вітчизняної акушерської школи; основні публікації: «Исследование живота беременных» (1865), «Атлас гинекологических и акушерських инструментов, изобретенных автором» (1867), «Курс акушерства» (т. I-II, 1877).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Лазаревича І. П. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

618.2
Л-171
Лазаревич И. Исследование живота беременных. – Х., 1865.

618.2(02)
Л-171
Лазаревич И. П. Курс акушерства. – Х., 1879

618.1
Л-171
Лазаревич И. Паразиты женских половых органов. Клинические наблюдения. – Х., 1870.

Гіршман Леонард Леопольдович (1839-1921) – офтальмолог, доктор медицини (1864), заслужений професор (1893). Засновник першої в Україні самостійної очної клініки (1870), організатор і професор кафедри очних хвороб Харківського університету. Ініціатор створення училища для сліпих дітей (1886). Його ім’я присвоєно Українському НДІ очних хвороб, очній клініці. Працював над доцільністю лікування відшарування сітківки шляхом проколу склери, ембріології судин сітківки, лікуванню трахоми.

Леонард Леопольдович народився в м. Тукумі Курляндської губернії (Латвія); середню освіту (з золотою медаллю) здобув у 1-й Харківській гімназії (1849-1855); медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Харківського університету (1860); з 1861 р. удосконалювався за кордоном з анатомії, пістології, патологічної анатомії, фізіології та внутрішніх хвороб – відвідував лекції професорів Дю-Буа-Раймона, Р. Вірхова, Розенталя, Людвіга, Роллета, Опольцера.

Працював у лабораторіях Кюне в Берліні та Брюкке у Відні, а також у клініках А. Грефе та Е. Егера; завдяки лекціям та заняттям у клініці Грефе вирішив посвятити свою діяльність офтальмології (1862); з 1863 р. працював у Гейдельберзі в клініці Кнаппа, в лабораторії Гельмгольца та вивчав математику під керівництвом Кантора; у 1864-1866 рр. – асистент очної лікарні професора Пагенштейхера; з 1866 р. працював у клініці Кнаппа та лабораторії Гельмгольца в Гейдельберзі. У 1868 р. захистив докторську дисертацію «Материалы для физиологии цветоощущения», виконану під керівництвом Гельмгольца, і отримав звання приват-доцента очних хвороб у Харківському університеті; у 1870 р. за представленням професора Зарубіна був обраний та затверджений на посаді штатного доцента; у 1871 р. організував самостійну очну клініку на 10 ліжок, яка до 1880 р. розширилась до 20 ліжок; з 1875 р. – екстраординарний професор кафедри теоретичної хірургії, а з 1885 р. – ординарний професор по кафедрі офтальмології Харківського університету.

у 1893 р. отримав звання заслуженого професора, а в 1895 р., після вислуги 30 років, був безтерміново залишений на кафедрі офтальмології зі збереженням звання директора офтальмологічної клініки; у 1905 р. на знак протесту проти репресій, застосованих царським урядом проти студентів, покинув кафедру; почесний громадянин м. Харкова (1914); у 1914 р. із чле-нів Харківського медичного товариства організував офтальмологічний гурток; голова офтальмологічної секції Харківського наукового медичного товариства
(1915-1921); у 1886 р. Харківське медичне товариство обрало Л. Л. Гіршмана почесним головою; член Гейдельберзького офтальмологічного товариства (1865); почесний голова Першого зʼїзду російських очних лікарів (1913).

Автор 14 наукових праць, які присвячені питанням фізіології сприймання кольорів, вивченню найменшого кута зору, вивихів кришталика, емболії судин сітківки, лікуванню трахоми тощо. У своїх роботах про кольоровий зір намагався довести правильність теорії Юнга-Гельмгольца про троїстість кольорочутливих елементів. Дослідження він робив на собі, викликаючи тимчасове притуплення сприйняття одного якого небудь кольору тривалим розгляданням зафарбованого цим кольором поля; вказував на користь окулярів при сильній міопії поєднаної з амбліопією, які засновані на принципі Галілеєвої труби.

Усупереч думці багатьох вчених, які вважали відшарування сітківки невиліковною хворобою і тому відмовлялися її лікувати, Л. Л. Гіршан вказував на можливість лікування відшарування шляхом проколу склери; описуючи випадки вивиху кришталика, наполягав на необхідності вилучення рухливих зміщених кришталиків навіть при ще задовільному зорі, через небезпеку безповоротної його втрати. Дійшов висновку, що місцеве застосування хініну показане при конʼюнктивітах, при нагноєннях після травм ока та оперативних втручань, при епісклеритах, іридоциклітах, після екстракції катаракти і при некрозі рогівки. Л. Л. Гіршман користувався великою популярністю серед населення, мешканці Харкова організували спеціальну очну лікарню, в якій він, залишивши університет, продовжував лікарську діяльність.

За ініціативи Л. Л. Гіршмана в Харкові було створено училище для сліпих, головою Попечительської ради якого він був; основні праці: «Zur Lehre von der durch Arzneimittel herforgerufenen Myosis und Mydriasis» (1863), «Материалы физиологии цветоощущения» (1868), «К лечению трахомы» (1873), «Трахома как народное бедствие» (1900).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Гіршмана Л. Л. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

617.7
Р 897
Къ ученію о заживленіи раны роговой оболочки. – 1870

618.1
Ф-681
Краткий исторический очерк развития хирургии. – 1893

Процюк Раду Георгійович (1939) фтизіатр, пульмонолог, доктор медичних наук (1989), професор кафедри фтизіатрії з курсом пульмонології (з 2001 р.) Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Уперше розкрив раніше невідомі механізми, як лікуючої, так і пошкоджуючої дії інгаляцій аерозолів лікарських засобів на аерогематичний бар’єр легень.

Раду Георгійович народився в с. Верхні Синівці Глибоцького району Чернівецької обл.; медичну освіту здобув у Чернівецькому медичному інституті (1963), після закінчення якого працював на посаді головного фтизіатра у Млинівській ЦРЛ Рівненської обл.; у 1965-1968 рр. навчався в аспірантурі, а з 1968 р. працює на кафедрі фтизіатрії з курсом пульмонології Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця (тепер – Національний медичний університет імені О. О. Богомольця) на посадах асистента (1968-1976), доцента (1976-2001), професора кафедри (з 2001 р.); у 1968 р. захистив кандидатську дисертацію «Остаточные плевральные полости у больных туберкулезом», а в 1987 р. – докторську дисертацію «Аэрозольтерапия больных туберкулезом и ее влияние на сурфактант легких и гемодинамику малого
круга кровообращения»; заступник декана факультету підвищення кваліфікації викладачів.

Заслужений діяч науки і техніки України (2006); дійсний член, академік-секретар Відділення медицини та член президи АН вищої школи України; член редакційних колегій низки фахових журналів.

Автор понад 330 наукових публікацій, зокрема 2 монографій, 7 навчальних посібників, 13 авторських свідоцтв та патентів України на винаходи й корисну модель. Основні напрямки наукової діяльності: удосконалення методів діагностики, лікування і профілактики туберкульозу та неспецифічних захворювань органів дихання, екологічні проблеми фтизіатрії і пульмонології, вплив забруднення довкілля радіонуклідами на епідеміологогічні показники туберкульозу і неспецифічні захворювання легень.

У процесі наукових досліджень розкрив механізми, як лікуючої так і пошкоджуючої дії інгаляцій аерозолів лікарських засобів на аерогематичний барʼєр, запропонував нові підходи у використанні інгаляцій аерозолів протитуберкульозних препаратів, що сприяло збереженню функціонального стану аерогематичного барʼєру у хворих на туберкульоз легень, обгрунтував методику застосування аерозольтератії, розробив нові методи діагностики та лікування.