Календар медицини

Микола Аврамович Кодола — український стоматолог, доктор медичних наук, професор, відомий фахівець у галузі терапевтичної стоматології.

Професійний шлях

• Доктор медичних наук (1969)
• Професор (1970)
• Учасник Другої світової війни

У 1950 році закінчив Київський медичний стоматологічний інститут, з яким надалі була пов’язана вся його професійна діяльність.

1958–1990 рр. — завідувач кафедри терапевтичної стоматології № 1

1991–1997 рр. — професор цієї ж кафедри

1969–1973 рр. — декан хірургічного факультету Київська медична академія післядипломної освіти

Наукова діяльність

Основні напрями наукових досліджень:

• лікування карієсу
• профілактика карієсу
• проблеми пародонтозу
• вікові особливості уражень пульпи
• застосування рефлексотерапії в стоматології

Основні наукові праці

«Клиника, диагностика и лечение кариеса» (1962)

«Кариес зубов, его лечение и профилактика с применением лекарственного вакуум-электрофореза» (1975)

«Микроэлементы в профилактике кариеса» (1979)

«Пародонтоз. Ультраструктура десны и пульпы» (1980)

«Пульпит: возрастные особенности и лечение» (1980)

«Рефлексотерапия в комплексном лечении болезней пародонта. Рефлексотерапия в стоматологии» (1988)

Наукова спадщина Миколи Аврамовича Кодоли зробила вагомий внесок у розвиток терапевтичної стоматології та профілактики стоматологічних захворювань в Україні.

Леонард Петрович Чепкий (1925-2019) видатний український анестезіолог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.

Професійний шлях

• Доктор медичних наук (1963)
• Професор (1965)
• Заслужений діяч науки і техніки України (1996)
• Засновник і завідувач кафедри анестезіології та реаніматології (1974–1991)
• Професор кафедри анестезіології та медицини катастроф Національний медичний університет імені О.О. Богомольця (з 1992 року)
• Провідний науковий співробітник Інститут нейрохірургії імені А.П. Ромоданова НАМН України (з 1991 року)

Наукова діяльність

Наукові праці Леонарда Петровича були присвячені актуальним проблемам:

• анестезіології та реаніматології
• нейрохірургії
• медичної кібернетики
• медицини катастроф
• швидкої медичної допомоги
• інтенсивної терапії в загальній хірургії
• гінекології
• кардіохірургії
• нейроанестезіології

Його внесок у розвиток української анестезіології та інтенсивної терапії став вагомою частиною історії вітчизняної медицини.

Карабан Олег Михайлович (1940) – доктор медичних наук (1997), професор, завідувач кафедри епідеміології Харківського державного медичного університету (з 1991). Вивчав проблеми впливу факторів зовнішнього середовища на штучний імунітет у дітей, які були раніше щеплені проти кору, правця, дифтерії.
Олег Михайлович народився в м. Охтирка Сумської обл.; медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1959-1965); працював на посаді головного лікаря санітарно-епідеміологічного відділення Глинської районної лікарні Сумської обл. (1965-1968); навчався в аспірантурі (1968-1971) працював на посадах асистента (1971-1990), доцента (1990-1991),завідувача (1991-2011) кафедри епідеміології Харківського медичного інституту (тепер – Харківський національний медичний університет), завідувача кафедри загальної гігієни та епідеміології Харківської медичної академії післядипломної освіти (з 2012 р.); у 1972 р. захистив кандидатську дисертацію «Состояние иммунобиологической реактивности у животных, иммунизированных живой туляремийной вакциной и получавших антибиотики», а в 1997 р. – докторську дисертацію «Стан імунологічної реактивності у дітей, шеплених проти кору і правця, які перенесли хвороби інфекційного генезу, і напрямки їх імунопрофілатики»; професор (1998); член президії Українського товариства мікробіологів, епідеміологів та паразитологів імені Д. К. Заболотного; консультант ВОО3 з питань боротьби
з віспою.

Автор понад 140 наукових публікацій, зокрема 7 навчально-методичних посібників для лікарів та студентів, 3 патентів на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення особливостей виявів епідемічного процесу та опрацювання імунопрофілактики за окремих нозологічних форм, вивчення впливу чинників довкілля на штучний імунітет у дітей, які були щеплені проти кору, дифтерії та правця; обгрунтована епідеміологічна значимість на стан імунітету дітей, які перехворіли на вірусний гепатит, дизентерію, опікові ушкодження та хворих на цукровий діабет; уперше опрацьовані методологічні передумови до імуноепідеміологічного тестування регіонів України та можливості прогнозування зниження або втрату штучного імунітету в дітей; науковий керівник 2 докторських та 2 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати дисертацій Карабана О. М.:

1. Состояние иммунобиологической реактивности у животных, иммунизированных живой туляремийной вакциной и получавших антибиотики (1972). Шифр зберігання: Р-7848
2. Стан штучного імунітету до кору і правцю у дітей під впливом перенесених хвороб та його епідеміологічне значення (1994). Шифр зберігання: Р-41655

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці О. М. Карабана, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Эпидемиологический надзор за дифтерией: методические указания для студентов, субординаторов, врачей-интернов медицинских факультетов (1992). Шифр зберігання: Б-74480
2. Здоров’язберігаючі технології навчання: психогігієнічні аспекти впровадження у молодшому шкільному віці : навчально-методичний посібник для самостійної роботи студентів університетів і слухачів курсів післядипломної освіти (2014). Шифр зберігання: Б-94287
3. Клиническая дерматовенерология (2015). Шифр зберігання: Б-95361

Мочутковський Йосип Йосипович (1845-1903) – уродженець України. Інфекціоніст, епідеміолог, невропатолог. Вчений-новатор. Доктор медицини (1877). Першим у світі встановив та розкрив інфекційну природу і шляхи розповсюдження паразитарних тифів. Шляхом самозараження довів (разом з Г.Мінхом) заразливість крові хворих на висипний та поворотний тиф. Основоположник наукової невропатології в Одесі.

Йосип Йосипович народився в Херсонській губернії; закінчив 2-гу Київську гімназію; медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1869); працював (1870-1893) на посадах завідувача інфекційного, а згодом – нервового відділення Одеської міської лікарні; сучасник зазначав: «Состоя с 1880 г. гласным Одесской Городской Думы, О. О. участвовал в той или другой степени в большинстве благих начинаний города»; у 1877 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к патологии и терапии возвратного тифа»; з 1893 р. – професор з нервових хвороб Клінічного інституту Великої княгині Олени Павлівни в м. С.- Петербурзі; один із друзів Й. И. Мочутковського доктор Б. С. Грейденберг зазначав (1904): «В среде кружка врачей как больничных, так и частных Мочутковский был «будильником научных стремлений»; організатор та голова (1876-1893) Одеського бальнеологічного товариства; голова Одеського товариства лікарів (1890-1893); засновник та редактор (1892-1895) єдиної на півдні Російської імперії медичної газети – «Южно-русская медицинская газета».

Основні напрями наукової діяльності: питання епідеміології, вивчення нервових хвороб, проблеми бальнеології; у 1876 р. дослідом на самому собі довів, що збудник висипного тифу міститься в крові хворих на цю хворобу; подібний дослід й. й. Мочутковський провів і щодо поворотного тифу; грался потрясающий озноб, и головная боль достигла такой силы, что с трудом дождался конца консультации…»; отримані дані разом із даними Г. М. Мінха показали, що переносниками зазначених інфекційних захворювань можуть бути кровососні комахи; відомий своїми працями з питань бальнеології (про одеські лимани), нервових хвороб та туберкульозу; досліджуючи хворих на сухотку спинного мозку, розрізняв такі періоди перебігу захворювання: преатактичний, дистактичний та власне тактичний; у клініці табесу виділяв: церебральну, цервікальну, цереброспінальну, люмбодорзальну та змішану форми; запропонував метод лікування хворих на сухотку спинного мозку, використовуючи підвішування за допомогою видозміненого ним нашийника Сейєра з метою зменшити стискування спинальних корінців потовщеної твердої мозкової облонки; довів звʼязок аритмій серцевої діяльності з неврастенією та іншими функціональними порушеннями нервової системи; заснував Одеське віллілення товариства взаємодопомоги лікарів.

У 1872 р. за допомогою старшого лікаря Одеської міської лікарні О. О. Авенаріуса організував одне з перших в Російській імперії неврологічне відділення, а в 1873 р. – палату на 5 ліжок для хворих на епілепсію; у 1877 р. за ініціативою Й. Й. Мочутковського був збудований стаціонар для хворих із порушеннями нервової системи – «білий барак».

Основні публікації: «Острый восходящий паралич» (1875), «Паралич движения правой верхней конечности, атрофия ее мышц с замедлениям роста костей» (1875), «Экспериментальное исследование прививаемости тифов» (1876), «Материалы к изучению врачебной стороны одесских лиманов» (1876), «Об эпилепсии» (1876), «Практические наблюдения над действием салицилово-кислого натра и салициловой кислоты» (1877), «О различных типах температурных кривых возвратного тифа» (1878), «Materialen zur Pathologie und Therapie des Rückfastyphus» (1879), «Haблюдения над возвратным тифом» (1880), « влиянии холодной воды на віделение белка мочой» (1881), «О качестве лечебных сортов винограда, произрастающего в окресностях Одессы» (1881), «О причинах эпидемического появления брюшного тифа» (1882-1883), «О возбуждаемости двигательных центров корки мозга при гипнотическом состоянии», «Применение подвешивания больных к лечению некоторых расстройств спинного мозга», «Об истерических формах гипноза» (1888), «О прививаемости сыпного тифа» (1900).

У фонді ННМБУ зберігаються праці Мочутковського Й. Й., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Клинико-статистическое исследование спинной сухотки (1899). Шифр зберігання: 616.8 М-869
2. Свободные тела брюшины. 1. История болезни и протокол вскрытия. 2. Патолого-анатомическое исследование (1876). Шифр зберігання: 616.00 П-44″

Володимир Вікентійович Лукомський (1840-1902) лікар-дерматолог, доктор медицини, науковець, представник київської медичної школи другої половини ХІХ століття.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор медицини (1864)
• У 1861 році закінчив Університет святого Володимира (Київ)
• Після завершення навчання працював військовим лікарем. Перебував у науковому відрядженні в Німеччині, Австрії та Франції, де ознайомлювався з передовими європейськими медичними практиками.
• З 1872 року — приват-доцент кафедри спеціальної патології і терапії Університету святого Володимира.

Одночасно працював:

з 1874 року — у Київському військовому шпиталі

з 1876 року — у Луцькому військовому шпиталі

Був членом Товариства київських лікарів.
В останні роки життя обіймав посаду військово-медичного інспектора Омського військового округу (Росія).

Наукова діяльність

Наукові дослідження Володимира Лукомського стосувалися проблем спеціальної патології та інфекційних захворювань.

Основні напрями його наукової роботи:

• вивчення ролі мікроорганізмів у виникненні та перебігу інфекційних хвороб
• дослідження патології інфекційних процесів
• визначення паразитарної природи бешихи
• встановлення зв’язку між бешихою та мікрококами
• дослідження взаємозв’язку між дифтерією та паразитарними грибками
• питання антисептики
• проблеми лікування внутрішніх і нервових хвороб
• організація військово-медичної служби

Учений запропонував оригінальне трактування патології інфекційних процесів, що відповідало новим бактеріологічним уявленням другої половини ХІХ століття.

Основні наукові праці

«Наблюдение над некоторыми видами злокачественных перемежающихся лихорадок» (1864)

«О современном состоянии дерматологии» (1872)

«Исследование о роже» (1874)

Наукова спадщина Володимира Вікентійовича Лукомського є важливою складовою розвитку дерматології, інфектології та військової медицини.

Олена Миколаївна Гриценко (1940) провізор, доктор фармацевтичних наук, професор, фахівець у галузі фармацевтики, фітохімії та фармацевтичного аналізу.

Освіта та професійна діяльність

• Доктор фармацевтичних наук (1990)
• Професор (1994)

У 1961 році закінчила Харківський фармацевтичний інститут.

Упродовж 1961–1965 років працювала провізором.

Від 1965 року її професійна діяльність пов’язана з Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика (Київ), де вона обіймала такі посади:

1985–2003 рр. — завідувачка кафедри

Від 2004 р. — професорка кафедри фармацевтичної хімії та фармакогнозії

Наукова діяльність

Основні напрями наукових досліджень:

• фармацевтична хімія
• фітохімія
• фармацевтичний аналіз
• взаємодія біологічно активних сполук у лікарських засобах
• дослідження лікарських засобів рослинного походження

Вчена вивчає процеси взаємодії біологічно активних речовин, зокрема рослинних компонентів, у складі лікарських препаратів, що має важливе значення для підвищення їхньої ефективності та безпеки.

Основні наукові праці

«Справочник провизора-аналитика» (1989)

«Рослинні полісахариди в лікарських засобах та їх взаємодія з низькомолекулярними біологічно активними сполуками» (1989)

«Фізико-хімічні властивості та електронна будова кверцетину» (1999)

«Провізор як провідник принципів біоетики у фармацевтичній практиці» (2003)

Наукова та педагогічна діяльність Олени Миколаївни Гриценко зробила вагомий внесок у розвиток фармацевтичної освіти та наукових досліджень в Україні.