Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
Ліннеман Едуард Леопольд (1841 — 1886) — фармацевт, хімік.
Народився у м. Франкфурт-на-Майні (Німеччина). Вищу освіту здобув на хімічному відділенні Гайдельберзького університету (1862).
Працював асистентом кафедри хімії Університету м. Ґент (Бельгія, 1863), асистентом (1863–1865) та керівником (1865–1872) кафедри загальної та фармацевтичної хімії Львівського університету. У 1872–1875 рр. — професор загальної хімії Вищої технічної школи м. Брно, у 1875–1886 рр. — професор Празького університету.
Звання професора отримав у 1865 році.
Член-кореспондент Віденської академії наук (1872), дійсний член — з 1876 року.
Автор близько 40 наукових праць, з яких 11 виконано у Львівському університеті.
Основні напрями наукової діяльності — дослідження спиртів аліфатичного ряду, взаємоперетворення спиртів, амінів, галогенопохідних, нітрилів і карбонових кислот.
Ніколаєв Анатолій Петрович (1896 — 1972) — акушер-гінеколог, учений.
Народився в м. Тараща Київської губернії (нині — Київська область) у родині лікаря. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира в Києві (1913–1917).
У 1917–1920 рр. працював шкільним лікарем і викладачем гімназії в м. Бердичів, у 1920–1922 рр. — дільничним лікарем у с. Маркуші Бердичівського повіту. З 1922 року працював у Київському інституті удосконалення лікарів на посадах ординатора, асистента та доцента кафедри акушерства і гінекології (1922–1931). У 1931–1933 рр. — завідувач навчального філіалу та акушерсько-гінекологічного відділення міжрайонної лікарні в м. Коростень.
У 1933 році йому присвоєно наукове звання професора. У 1933–1936 рр. очолював кафедру акушерства та гінекології Полтавського виробничого медичного інституту. З 1936 року — заступник директора з наукової частини, завідувач жіночого сектора та керівник акушерсько-гінекологічної клініки Донецького науково-дослідного інституту охорони материнства і дитинства.
У 1939 році захистив докторську дисертацію «Нейрогуморальные факторы в регуляции родовой деятельности женщины». У роки Другої світової війни (1941–1944) служив начальником медичної частини евакошпиталів № 3312 і № 3638 у м. Саратов, а також головним гінекологом Приволзького військового округу.
З 1944 року працював в Інституті акушерства і гінекології АМН СРСР: завідувач акушерської клініки та заступник директора (1944–1951), директор (1944–1948, м. Москва). У подальшому — заступник директора з наукової роботи, виконувач обов’язків директора (1948–1950), директор (1950–1954) Інституту акушерства та гінекології АМН СРСР у м. Ленінград. У 1954–1966 рр. — заступник директора з наукової роботи, з 1966 р. — науковий консультант Інституту охорони материнства та дитинства (нині — Інститут педіатрії, акушерства і гінекології НАМН України).
Голова Українського наукового товариства акушерів-гінекологів, член правління Всесоюзного та Київського наукових товариств акушерів-гінекологів, заступник головного редактора журналу «Педіатрія, акушерство і гінекологія». Академік АМН СРСР (1952), лауреат Державної премії СРСР (1952).
Автор понад 200 наукових публікацій, зокрема 36 монографій, підручників і розділів у керівництвах для лікарів. Один із засновників фізіологічного напряму в акушерстві. Основні напрями наукової діяльності: вивчення перебігу пологового акту, боротьба з внутрішньоутробною асфіксією плода, знеболювання пологів, дослідження токсикозів вагітності та слабкості пологової діяльності.
Розробив концепцію нейрогуморальних механізмів пологового акту. Науковий консультант і керівник 11 докторських та 19 кандидатських дисертацій.
Уваров Михайло Семенович (1856 — 1927) — санітарний лікар, гігієніст, організатор громадської медицини.
Медичну освіту здобув у Медико-хірургічній академії в Санкт-Петербурзі (1881). У 1883–1886 рр. працював земським лікарем у Тульській губернії. З 1886 року — санітарний лікар у Херсонській губернії, де брав активну участь у створенні показової земської санітарної організації. Один із організаторів перших у Російській імперії лікарсько-харчувальних пунктів для сільськогосподарських робітників.
З 1890 року редагував «Врачебно-санитарную хронику Херсонской губернии». У 1893 році працював санітарним лікарем Московського земства, у 1894–1895 рр. — завідувач санітарного бюро Тверського земства. З 1896 року працював у Санкт-Петербурзі в медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ, де впродовж 1896–1918 рр. був редактором журналу «Вестник общественной гигиены, судебной и практической медицины».
З 1921 року — завідувач кафедри загальної гігієни Кримського медичного інституту, з 1926 року — головний санітарний лікар курортів Південного берега Криму.
Автор понад 100 наукових публікацій. Його наукові праці присвячені питанням санітарної статистики, вивченню захворюваності населення, гігієні населених місць, протиепідемічним заходам, бальнеології та професійній гігієні. М. С. Уваров одним із перших у започаткував систематичне вивчення захворюваності сільського населення, умов праці та побуту сільськогосподарських робітників.
У 1891 році опублікував ґрунтовне дослідження «Заболеваемость в Херсонской губернии по данным 1887–1889 гг.».
Посібник з гігієни, укладений М. С. Уваровим, витримав чотири видання. Учений активно виступав на Пироговських з’їздах, зокрема з питань жіночої медичної освіти та викладання суспільної медицини на медичних факультетах. Його доповідь на IV Пироговському з’їзді (1891) «Об объединении программ санитарно-статистических исследований» стала передумовою створення так званої Пироговської класифікації хвороб.
Гершензор Сергій Михайлович (1906 — 1998) — генетик, учений.
Народився в м. Москва. Вищу освіту здобув на біологічному відділенні фізико-математичного факультету Московського університету (1923–1927). У 1927–1930 рр. навчався в аспірантурі, після чого працював асистентом і доцентом кафедри генетики Московського університету, а також ученим-спеціалістом відділу природи гена і мутацій Інституту генетики АН СРСР (1935–1937).
З 1937 року працював у Києві: завідувач відділу генетики Інституту зоології АН УРСР (1937–1941, 1948–1963), завідувач кафедри генетики та дарвінізму Київського університету (1937–1941, 1944–1948). Під час німецько-радянської війни перебував в евакуації в м. Уфа.
У подальші роки обіймав посади завідувача сектору молекулярної біології та генетики Інституту мікробіології та вірусології імені Д. К. Заболотного АН УРСР (1968–1973), завідувача відділу Інституту молекулярної біології та генетики АН УРСР (1973–1986), з 1986 року — наукового співробітника Інституту фізіології рослин та генетики АН УРСР.
Доктор біологічних наук, професор, академік АН УРСР (1976). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1981, 1996). Герой Соціалістичної Праці (1990).
Основні напрями наукової діяльності — популяційна та молекулярна генетика тварин, аналіз закономірностей мутагенної дії чужорідної ДНК, дослідження генетики вірусів комах. Відкрив мутагенну дію ДНК, експериментально довів можливість зворотної передачі генетичної інформації від РНК до ДНК.
Ємць Ілля Миколайович (1956) кардіохірург, доктор медичних наук (2002), професор, заслужений лікар України, професор кафедри дитячої кардіології та кардіохірургії Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Закінчив Київський медичний інститут (1979). Працював лікарем. Від 1983 – в Інституті серцево-судинної хірургії АМНУ: від 1997 – завідувач відділення кардіохірургії немовлят; від 2003 – директор Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії (обидва – Київ).
Основний напрям наукових досліджень – кардіохірургія новонароджених. Впроваджує в практику сучасні методи хірургічного лікування складних вроджених вад серця в ранньому віці.
Наукові праці: “Отсроченное стягивание грудины после операции артериального переключения при Д-ТМС” (2000); “Анатомия венечных артерий при транспозиции магистральных сосудов” (2000); “Гемодинамическая коррекция транспозиции магистральных сосудов” (2000); “Реконструкция дуги аорты при транспозиции магистральных сосудов” (2000); “Транспозиция магистральных сосудов в сочетании с коарктацией аорты” (2001).
Мартинюк Влас Захарович (1896 — 1980) — гігієніст, учений, педагог.
Народився в с. Великі Взводи (нині — Брестська область, Республіка Білорусь) у родині робітника. У 1914 році закінчив Кронштадтську морську військово-фельдшерську школу й до 1918 року служив старшим лікарським помічником на міноносці «Выносливый» Балтійського флоту.
Вищу медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Харківського медичного інституту (1918–1924). Працював санітарним лікарем і керівником районного відділу охорони здоров’я в м. Куп’янську, згодом — санітарним лікарем у м. Харкові. З 1929 року керував секцією гігієнічних досліджень Українського інституту громадських споруд.
У 1932–1941 рр. працював в Українському науково-дослідному інституті комунальної гігієни та на кафедрі загальної і комунальної гігієни Українського інституту удосконалення лікарів. У 1935 році захистив кандидатську дисертацію, у 1938 році отримав звання доцента. Також виконував обов’язки декана санітарно-гігієнічного факультету Українського інституту удосконалення лікарів.
У 1941–1942 рр. — керівник санітарної інспекції в м. Залізноводськ і м. Єсентуки. З 1943 року — старший житлово-комунальний санітарний інспектор УРСР. З 1944 року працював у Київському науково-дослідному інституті комунальної гігієни та Київському інституті удосконалення лікарів.
Після захисту докторської дисертації «Влажностный режим жилых зданий в зависимости от гигроскопичности строительных материалов» (1946) обіймав посади завідувача кафедри загальної гігієни (1946–1970), наукового консультанта (з 1970 р.), декана лікувального факультету (1950–1965) та проректора з наукової роботи Львівського державного медичного інституту.
Заслужений діяч науки УРСР. Голова правління Львівського обласного товариства гігієністів, член Вченої ради МОЗ УРСР. Вважається засновником львівської школи гігієністів.
Автор понад 120 наукових публікацій, зокрема 6 монографій. Наукові праці присвячені проблемам біологічної дії та гігієнічного значення чинників довкілля малої інтенсивності.
Відомі дослідження В. З. Мартинюка і його учнів з гігієни атмосферного повітря населених місць (зокрема оксиду вуглецю та оксикарбонних інтоксикацій), гігієнічної оцінки шуму в м. Львові, пестицидів, проблем стафілококових харчових отруєнь, ролі чинників довкілля та вітамінів в етіології й профілактиці ендемічного зобу.
Велику науково-практичну цінність мали роботи, присвячені поліпшенню умов водопостачання та житлово-побутових умов сільського населення західного регіону України, дослідженню клімату м. Львова та його рекреаційних зон.
Науковий консультант і керівник 8 докторських і 29 кандидатських дисертацій. Співавтор єдиного на той час україномовного підручника «Гігієна» (1963). Присвятив понад 40 років педагогічній діяльності, послідовно утверджуючи ідею пріоритету профілактичної медицини — гігієни — в системі охорони здоров’я та практичній діяльності лікаря.