Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
Пушкар Михайло Степанович (1940) — український морфолог, патоморфолог, доктор медичних наук, професор, один із засновників напряму екологічної морфології у вітчизняній медицині.
Михайло Степанович народився в с. Хирів Старосамбірського р-ну Львівської обл. Медичну освіту здобув у Вінницькому медичному інституті імені М. І. Пирогова (1966). Після закінчення навчання розпочав роботу в цьому ж закладі: працював на посадах асистента та доцента кафедри патологічної анатомії.
У 1992 р. очолив кафедру гістології, цитології та ембріології Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова (нині — Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова).
Наукова діяльність
У 1992 р. захистив докторську дисертацію «Морфофункциональные закономерности хронической интоксикации дозами пестицидов и ее коррекция цитомединами», у якій вперше було комплексно досліджено вплив тривалого впливу малих доз пестицидів на організм та можливості їх корекції.
У 1993 р. отримав вчене звання професора. Є автором понад 100 наукових публікацій, серед яких 5 винаходів. Основний напрям його наукових досліджень — екологічна морфологія, зокрема патоморфологічні зміни органів і тканин під впливом екологічних чинників.
Підготовка кадрів
Під його науковим керівництвом виконано 6 кандидатських дисертацій, що сприяло розвитку нового покоління морфологів та патоморфологів в Україні.
Михайло Степанович Пушкар зробив вагомий внесок у вивчення патогенетичних механізмів хронічної інтоксикації та розвиток нових підходів до її корекції. Його наукові роботи поєднали морфологію з проблемами медицини довкілля, заклавши основи сучасних досліджень в галузі екологічної морфології.
Марціняк Тадеуш (1895 — 1966) — польський анатом, фахівець у галузі нормальної анатомії, морфогенезу та біомеханіки, педагог, організатор вищої медичної освіти.
Марціняк Тадеуш медичну освіту здобув на медичному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1922 р. Ще під час навчання (з 1919 р.) працював на кафедрі нормальної анатомії: асистент (1919–1929), доцент (1929–1938), професор (1938–1941).
У 1944 р. очолив кафедру нормальної анатомії та був обраний деканом медичного факультету Львівського університету (Львівського медичного інституту, Медико-природничих фахових курсів).
Діяльність у Вроцлаві
Після Другої світової війни з 1946 р. працював у Вроцлавському університеті: керівник кафедри нормальної анатомії (1946–1960), згодом професор кафедри біомеханіки (1960–1966). Був активним організатором наукового та освітнього життя: проректор (1960–1962), ректор (1962–1965) Вроцлавської вищої школи фізичного виховання.
Наукова спадщина
Автор близько 40 наукових публікацій, серед яких 2 монографії та підручник. Його основні наукові інтереси зосереджувались на:
- вивченні нормального і патологічного морфогенезу;
- проблемах тератології;
- питаннях біомеханіки;
- удосконаленні анатомічної термінології.
Тадеуш Марціняк належить до представників львівської школи анатомів, які зробили вагомий внесок у розвиток морфологічних наук у Центрально-Східній Європі. Його діяльність у Львові та Вроцлаві поєднала традиції двох наукових центрів, а наукові праці заклали підґрунтя для подальших досліджень з морфогенезу та біомеханіки.
Ситенко Михайло Іванович (1885 – 1940) — видатний український ортопед-травматолог, засновник вітчизняної школи ортопедії.
Михайло Іванович народився в селі Рябушки (нині — Лебединський район Сумської області). Середню освіту здобув у Сумській гімназії (1904), а вищу медичну — на медичному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою (1910). Після університету залишений при кафедрі оперативної хірургії для підготовки до професорського звання, одночасно працював у хірургічних клініках професорів Л. В. Орлова та Ф. Ю. Розе.
З 1911 року викладав у Жіночому медичному інституті на кафедрі оперативної хірургії. У роки Першої світової війни служив лікарем піхотного полку та травматологічного шпиталю (1914–1918). У 1918–1920 рр. працював прозектором кафедри оперативної хірургії й топографічної анатомії Харківської медичної академії.
У 1920–1926 рр. — головний лікар Медико-механічного інституту. За його ініціативою в 1926 р. інститут був реорганізований в Український НДІ ортопедії і травматології, яким він керував до кінця життя. Того ж року Ситенко організував і очолив першу в Україні кафедру ортопедії та травматології Українського інституту удосконалення лікарів.
Докторську дисертацію «О свободной костной пластике при псевдоартрозах» захистив у 1924 р., професор — з 1930 р. У 1926–1928 рр. стажувався в провідних ортопедичних клініках Німеччини, Італії та Австрії у професорів Ланге, Шанца, Лоренца, Путті, Лексера, Паєра, Зауербруха, Пертеса, Штофеля та Людлофа.
Заснував журнал «Ортопедия и травматология» (1926), редактором якого був до кінця життя. Був активним організатором професійних спільнот: голова Українського товариства ортопедів-травматологів, учасник першого Всеукраїнського з’їзду ортопедів-травматологів, член правління Всесоюзного товариства хірургів, член президії ЦК Українського Червоного Хреста.
Визнаний науковець: член-кореспондент АН УРСР (1935), Заслужений діяч науки УРСР (1936). Автор 54 наукових праць, під його керівництвом учнями опубліковано понад 450 робіт.
Наукові здобутки:
- розробка проблем вроджених деформацій опорно-рухового апарату, кісткової пластики, військово-польової хірургії;
- автор 15 оригінальних операцій (при вроджених вивихах стегна, звичних вивихах плеча, псевдоартрозах);
- ініціатор сучасної організації травматологічної допомоги у промисловості, особливо вугільній;
- створив систему периферійних науково-опорних пунктів інституту на заводах і рудниках Лівобережної України;
- розробив методику лікування вогнепальних переломів, конструкції тимчасових протезів та шин, апаратуру для витягання та транспортування поранених.
М. І. Ситенко залишив помітний слід у розвитку вітчизняної та світової ортопедії й травматології, а його ім’я стало символом становлення цієї галузі в Україні.
Шварцберг Яків Олександрович (1885 – 1969) — український оториноларинголог, організатор науки та медичної освіти, один із провідних фахівців у галузі ЛОР-хірургії середини ХХ ст.
Яків Олександрович народився в м. Старий Оскол. Медичний факультет Харківського університету (1914). Був військовим лікарем та отоларингологом у лікувальних закладах під час першої світової війни.
1923: очолив ЛОР-відділення Київського військового клінічного госпіталю, головний отоларинголог Київського особливого військового округу.
1932: приват-доцент Київського інституту удосконалення лікарів (туберкульоз, патологія верхніх дихальних шляхів).
1935–1941: завідувач кафедри хвороб вуха, горла, носа 2-го Київського медичного інституту, керівник ЛОР-відділення військового госпіталю.
Друга світова війна: консультант фронтових шпиталів, організатор першого в країні з’їзду з травматизму ЛОР-органів; полковник медичної служби.
1944–1963: завідувач кафедри оториноларингології Київського медичного інституту ім. акад. О. О. Богомольця.
1963–1969: професор-консультант цієї ж кафедри.
1918–1949: паралельно працював у Київському військовому госпіталі.
1950–1955: головний оториноларинголог МОЗ України.
Науково-організаційна діяльність
- Член правління (1927–1969) і голова (1939–1963) Київського наукового товариства оториноларингологів.
- Голова Українського товариства оториноларингологів (1948–1955).
- Член президії Всесоюзного товариства отоларингологів.
- Співредактор «Великої медичної енциклопедії» (розділ «Оториноларингологія»).
- Член редколегії «Журнала ушных, носовых и горловых болезней».
- Ініціатор ІІ з’їзду оториноларингологів України (післявоєнний розвиток галузі).
Звання та нагороди
Заслужений діяч науки УРСР (1941).
Наукова діяльність
Автор понад 100 наукових публікацій.
Основні напрями:
- бойові травми та їх експертиза;
- тонзилярна проблема (зв’язок хронічного тонзиліту з патологією серця, абсцес-тонзилектомія);
- лікування склероми стрептоміцином;
- трахеобронхоезофагоскопія при чужорідних тілах;
- діагностика та лікування патології ЛОР-органів;
- історія оториноларингології в Україні.
Внесок:
- Запропонував класифікацію поранень приносових пазух і методику їх лікування.
- Створив набір розширювачів гортані з універсальною ручкою.
- Науковий керівник і консультант 4 докторських та 14 кандидатських дисертацій.
- Значення
Я. О. Шварцберг залишив помітний слід у розвитку української та радянської оториноларингології як учений, організатор і педагог.
Брауде Ілля Рафаїлович (1890 – 1958) — український інфекціоніст, науковець і педагог, один із провідних фахівців у вивченні та лікуванні інфекційних хвороб у першій половині ХХ ст.
Ілля Рафаїлович народився в Оршанський повіт Могилівської губернії (нині — Білорусь). Закінчив Харківський університет — природниче відділення фізико-математичного факультету (1911), медичний факультет (1914).
1914–1918: військовий лікар.
Після війни: працював у клініках Катеринослава (Дніпро) — завідувач лабораторії, старший асистент інфекційної клініки.
1923–1947: організатор і завідувач кафедри інфекційних хвороб Українського інституту удосконалення лікарів.
1932–1958: завідувач кафедри інфекційних хвороб Харківського медичного інституту.
1940: захистив докторську дисертацію «Патология и клиника брюшного тифа с иммунобиологической точки зрения (Прогностика брюшного тифа)», здобув звання професора.
Громадська та організаційна діяльність
- Член Центрального комітету Медсанпраці.
- Голова лікарської секції УРСР.
- Член Вченої ради МОЗ УРСР.
- Головний інфекціоніст Харківського облздороввідділу.
- Голова секції мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів Харківського медичного товариства (1946–1948).
- Член правління Українського та Всесоюзного товариств мікробіологів, інфекціоністів і епідеміологів.
Наукова діяльність
Автор 65 наукових публікацій.
Фундаментальне керівництво для лікарів: «Диагностика и дифференциальная диагностика инфекционных болезней» (1949).
Наукові інтереси: етіологія, патогенез, клініка та лікування інфекційних хвороб (черевний тиф, дизентерія, висипний тиф, малярія, поворотний тиф, грип).
Наукові досягнення:
- першим описав симптом покашлювання (бронхіту) при черевному тифі;
- обґрунтував патогенетичну класифікацію інфекційних пневмоній;
- розробив сучасні підходи до діагностики та прогнозування перебігу черевного тифу.
- Педагогічна діяльність
Під його керівництвом підготовлено 1 докторську та 14 кандидатських дисертацій.
І. Р. Брауде зробив вагомий внесок у розвиток інфекційної медицини в Україні, заклавши основи сучасних підходів до діагностики та лікування інфекційних захворювань.
Бродський Андрій Фаустович (1900 – 1990) ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор. Представник української школи реконструктивної ортопедії XX століття, фахівець у галузі відновного лікування, протезування та трансплантації біологічних тканин.
Андрій Фаустович народився у селі Зозів (нині — Липовецький район, Вінницька область). Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті, який закінчив у 1926 р.
Після завершення навчання працював лікарем у с. Вороньків Бориспільського району Київської області (1926–1929). У 1930–1941 рр. — асистент кафедри соціальної гігієни Київського медичного інституту, а одночасно (1931–1941) — лікар Українського інституту травматології та дитячої ортопедії (з 1934 р. — Український НДІ ортопедії і травматології).
Під час німецько-радянської війни обіймав посади провідного та головного хірурга шпиталів військового округу, брав участь у наданні допомоги пораненим військовослужбовцям.
Післявоєнна діяльність
У 1945–1950 рр. — заступник директора з наукової роботи, а згодом директор Саратовського НДІ травматології та ортопедії.
У 1950–1954 рр. — завідувач організаційно-методичного відділу Українського НДІ травматології та ортопедії;
у 1957–1959 рр. — керівник відділення відновного лікування та складного протезування;
у 1959–1969 рр. — керівник лабораторії консервування і трансплантації біологічних тканин цього ж інституту.
Наукові здобутки
У 1967 р. захистив докторську дисертацію на тему «Биологическая пленка и гомологическая кожа в эксперименте и клинике», у 1969 р. отримав звання професора.
Автор близько 60 наукових публікацій, зокрема двох монографій.
Основні напрями наукових досліджень:
- удосконалення методів створення функціонально повноцінних кукс після ампутацій;
- розроблення технологій заготівлі, консервування та трансплантації кісткових гомотрансплантатів;
- створення та клінічне застосування біологічних плівок для лікування опіків і трофічних виразок;
- розробка операції за Бродським — методики з’єднання дистальних кінців кісток гомілки шляхом аутопластики та стяжки кетгутом, що усувала потребу в укороченні сегмента.
Його напрацювання заклали підґрунтя для розвитку сучасних методів реконструктивної хірургії, протезування та біологічного відновлення тканин.
Внесок у медичну науку
Бродський належить до покоління лікарів-дослідників, які сформували наукові основи української травматології середини XX століття. Його підходи до відновного лікування та біотрансплантації стали базовими для подальшого розвитку галузі.
Помер 25 липня 1990 р. Ім’я Андрія Фаустовича Бродського асоціюється з розвитком наукових засад ортопедії, зокрема напрямів протезування, трансплантації біотканин та удосконалення технік реконструкції кісток.