Календар медицини

Дмитрієва Неоніла Михайлівна (1910 – 1986) фармаколог, доктор медичних наук, професор. Представниця української школи фармакологів середини XX століття, дослідниця впливу серцевих глікозидів та механізмів фармакологічної дії лікарських речовин при патологічних станах організму.

Неоніла Михайлівна народилася 9 листопада 1910 р. у місті Старобільську (нині — Луганська область).
Медичну освіту здобула у Харківському медичному інституті, який закінчила у 1937 р.

У 1937–1940 рр. навчалася в аспірантурі кафедри фармакології Харківського медичного інституту під керівництвом професора О. І. Черкеcа.

У роки Другої світової війни (1941–1944) працювала асистентом кафедри фармакології Хабаровського медичного інституту.
Після повернення до України — асистент кафедри фармакології Харківського медичного інституту (1944–1952).

• З 1952 р. пов’язала свою діяльність із Київським медичним інститутом, де обіймала посади:
• доцента кафедри фармакології (1952–1962);
• професора кафедри (1962–1971);
• завідувачки кафедри фармакології (1971–1972).

Крім того, виконувала важливі адміністративні обов’язки:

• декан педіатричного факультету (1959–1962);
• проректор з навчальної роботи (1966–1967).

Наукова діяльність

У 1960 р. захистила докторську дисертацію на тему
«Особенности фармакодиагностики сердечных гликозидов при различных состояниях организма».
Авторка близько 100 наукових публікацій, присвячених загальній фармакології, дії лікарських засобів на серцево-судинну систему, фармакодіагностиці та впливу гіпоксії на ефективність фармакотерапії.

Основні напрями наукових досліджень

• Дослідження фармакодинаміки та фармакокінетики серцевих глікозидів при різних патологічних станах організму.
• Вивчення впливу гіпоксії, порушень кровообігу та обміну речовин на дію кардіотропних препаратів.
• Аналіз механізмів фармакологічної адаптації при патологіях серцево-судинної системи.

Наукове та педагогічне значення
Неоніла Михайлівна Дмитрієва належить до покоління вітчизняних учених, які сформували наукову школу української фармакології. Її праці сприяли розвитку уявлень про фармакодинаміку серцевих препаратів і стали основою для подальших досліджень у галузі клінічної фармакології та експериментальної терапії.

Ельберг Володимир Олександрович (1891 – 1964) терапевт, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР (1960). Один із провідних представників української клінічної терапії першої половини XX століття, дослідник у галузі кардіології, ревматології та біохімії обміну речовин.

Володимир Олександрович народився у місті Катеринославі (нині — Дніпро).
Медичну освіту здобув у Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі, яку закінчив у 1914 р.

Під час Першої світової війни (1914–1918) служив військовим лікарем на фронті.

Після демобілізації працював у клініках Києва:

• з 1920 р. — ординатор госпітальної терапевтичної клініки;
• 1923–1930 рр. — асистент тієї ж клініки під керівництвом професора В. В. Виноградова.
• У 1928 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к вопросу о холестериновом обмене».

Професійна та наукова діяльність

• 1931–1933 рр. — доцент кафедри біохімії Всеукраїнського інституту біопатології.
• 1933–1938 рр. — завідувач тієї ж кафедри.
• 1938–1939 рр. — професор кафедри факультетської терапевтичної клініки Київського медичного інституту.
• 1939–1941 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету того ж інституту; звання професора отримав у 1939 р.

Під час Другої світової війни працював у евакуації:

• 1941–1944 рр. — завідувач кафедри пропедевтичної терапії Киргизького медичного інституту;
• 1944–1945 рр. — завідувач кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів.

Після війни:

• 1945–1948 рр. — завідувач кафедри факультетської терапії, а також кафедри госпітальної терапії Чернівецького медичного інституту;
• 1951–1959 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту.
  Також обіймав посаду головного терапевта Чернівецької області.

Наукові здобутки
Автор 37 наукових публікацій, присвячених питанням клінічної терапії, біохімії обміну речовин та кардіології.
Його праці поєднували експериментальні біохімічні дослідження з клінічними спостереженнями, що дозволило поглибити уявлення про патогенез серцево-судинних і ревматичних захворювань.

Основні напрями досліджень

• Вивчення функціонального стану печінки при різних патологічних процесах.
• Дослідження клініки, діагностики та патогенезу ревматизму.
• Аналіз мітрального стенозу та розробка принципів його оперативного лікування.
• Вивчення гіпертонічної хвороби, тромбоемболічних ускладнень і тромбозу коронарних судин.
• Розробка методів прижиттєвої діагностики тромбозу коронарних артерій.

Визнання

• Професор (1939).
• Заслужений діяч науки УРСР (1960).
• Один із засновників клініко-експериментального напряму у вітчизняній терапії, який поєднував біохімічні та клінічні підходи до вивчення захворювань серцево-судинної системи.

Його наукові праці стали важливим етапом у розвитку української терапевтичної школи, зокрема у становленні ревматології та клінічної кардіології.

Ромоданов Андрій Петрович (1920 – 1993) нейрохірург, доктор медичних наук, професор, академік НАН України (1992) та АМН України (1993), академік АМН СРСР (1974), Герой Соціалістичної Праці (1980), заслужений діяч науки УРСР (1964), лауреат Державної премії України (1978) та Премії імені М. М. Бурденка (1982).
Один із засновників української школи нейрохірургії, організатор медичної науки і освіти, автор фундаментальних праць із хірургії пухлин, судинних і травматичних уражень головного мозку.

Андрій Петрович Народився у місті Лубни Полтавської області.
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті, який закінчив у 1942 р.
Учасник Другої світової війни (1942–1945) — пройшов бойовий шлях від Москви до Берліна у складі діючої армії, брав участь у визволенні Праги у складі 3-ї Гвардійської танкової армії.

У 1946–1949 рр. навчався в аспірантурі Київського психоневрологічного інституту, після чого розпочав науково-практичну діяльність у Київському інституті нейрохірургії.

Професійна та наукова діяльність

• 1950–1964 — завідувач дитячого відділення, згодом заступник директора з наукової роботи Київського інституту нейрохірургії.
• 1964–1993 — директор Інституту нейрохірургії.
• 1986–1993 — завідувач кафедри нейрохірургії Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця.

У 1949 р. захистив кандидатську дисертацію «Травматические гранулемы инородных тел в головном мозге».
У 1965 р. — докторську дисертацію «Опухоли головного мозга у детей».
Звання професора отримав у 1964 р.

Організаційна та редакційна діяльність

• Відповідальний редактор розділу «Нейрохірургія» Великої медичної енциклопедії та розділу «Медицина»Української радянської енциклопедії.
• Член редакційних колегій низки фахових журналів.
• Голова Українського товариства нейрохірургів та заступник голови Всесоюзного товариства нейрохірургів.
• Депутат Верховної Ради СРСР X–XI скликань.
• Голова українського відділення товариства «СРСР – Франція».
• Голова Українського республіканського товариства тверезості.

Наукові здобутки

Автор понад 450 наукових праць, серед них 25 монографій і 23 авторські свідоцтва на винаходи.
Під його керівництвом підготовлено 30 докторських і 52 кандидатські дисертації.

Основні напрями наукових досліджень

• Діагностика та хірургічне лікування черепно-мозкової травми, пухлин і судинних захворювань головного мозку, епілепсії.
• Розробка методів лікування травматичних гранульом головного мозку, пухлин головного і спинного мозку у дітей.
• Визначення понять «внутрішньочерепна гіпертензія» як патофізіологічної ситуації та «синдрому внутрішньочерепної гіпертензії» як клінічного прояву.
• Першим в Україні ініціював використання хіміотерапії при злоякісних пухлинах мозку та сформував принципи комбінованого лікування (хірургічного, хіміотерапевтичного, радіологічного, імунологічного).
• Засновник нейрохірургічної реабілітації — створив у структурі Інституту нейрохірургії відділення реабілітації нейрохірургічних хворих і відповідну кафедру в Київському інституті удосконалення лікарів, а згодом — Всесоюзний реабілітаційний центр.

Визнання та спадщина

• Заслужений діяч науки УРСР (1964).
• Герой Соціалістичної Праці (1980).
• Лауреат Державної премії України (1978).
• Лауреат премії імені академіка М. М. Бурденка (1982).
• Його ім’я носить Інститут нейрохірургії НАН України, який став центром розвитку української нейрохірургії.

Паустовська Вілена Василівна (1925 – 2001) гігієніст, токсиколог, доктор медичних наук, професор. Представниця української школи гігієни праці та токсикології другої половини ХХ століття, дослідниця токсико-гігієнічних аспектів впливу хімічних речовин на організм людини та організаторка наукових досліджень у галузі промислової токсикології.

Народилася у місті Києві.
Медичну освіту з відзнакою здобула на санітарно-гігієнічному факультеті Київського медичного інституту, який закінчила у 1948 р.

У 1948–1951 рр. навчалася в аспірантурі кафедри гігієни праці Київського медичного інституту.

З 1962 до 1986 р. працювала у Київському науково-дослідному інституті гігієни праці та професійних захворювань (тепер — Інститут медицини праці НАМН України), де сформувала власну наукову школу з токсикології промислових речовин.

Наукова діяльність

У 1954 р. захистила кандидатську дисертацію на тему
«Основные вопросы гигиены труда в производстве минеральной шерсти».
У 1978 р. — докторську дисертацію
«Гигиена труда и токсикология аминов полиметиленового ряда и нитробензоатов аминов — ингибиторов атмосферной коррозии металлов».

Мала звання професора.
Авторка близько 300 наукових праць, присвячених питанням гігієни праці, промислової токсикології та профілактики професійних захворювань.

Основні напрями наукових досліджень

• Токсико-гігієнічна оцінка нових інгібіторів корозії металів, визначення їхньої безпечності для працівників.
• Дослідження стану здоров’я осіб, які мають професійний контакт із амінами та похідними нітробензоатів.
• Встановлення залежності між хімічною структурою сполук та їхньою токсичністю.
• Вивчення механізмів дії корозійних інгібіторів на організм, зокрема на печінку, нервову систему та органи дихання.
• Обґрунтування гігієнічних нормативів і заходів профілактики при роботі з промисловими токсикантами.

Наукове значення
Вілена Василівна Паустовська зробила значний внесок у розвиток вітчизняної промислової токсикології. Її дослідження лягли в основу розроблення санітарно-гігієнічних норм і регламентів використання хімічних речовин у виробництві, сприяли зниженню професійної захворюваності та вдосконаленню системи охорони праці в Україні.

Куколєв Яків Васильович (1900 – 1973) акушер-гінеколог, доктор медичних наук, професор. Представник радянської школи акушерства та гінекології, фахівець у галузі фізіології жіночої репродуктивної системи, розробник методів лікування ускладнень вагітності та патологій післяпологового періоду.

Медичну освіту здобув на медичному факультеті Саратовського університету (1925).

Після закінчення навчання працював:

• 1926–1928 рр. — завідувач сільських медичних дільниць у Саратовській області;
• 1928–1930 рр. — навчався в аспірантурі Московського інституту охорони материнства та дитинства.

Подальша науково-педагогічна діяльність:

• 1930–1932 — асистент Свердловського інституту охорони материнства та дитинства;
• 1932–1935 — асистент кафедри акушерства і гінекології Пермського медичного інституту;
• 1935–1936 — асистент 1-го Ленінградського медичного інституту;
• 1937–1944 — асистент, потім доцент кафедри акушерства і гінекології Військово-медичної академії (Ленінград).
  Під час Другої світової війни — головний гінеколог 3-го та 4-го Українських фронтів (1944–1945).

Після війни:

• 1945–1949 — доцент кафедри акушерства і гінекології Львівського медичного інституту;
• 1949–1951 — завідувач тієї ж кафедри;
• 1951–1959 — завідувач кафедри акушерства і гінекології Дніпропетровського медичного інституту;
• 1959–1971 — завідувач кафедри акушерства і гінекології Одеського медичного інституту.

Наукова діяльність

У 1938 р. захистив кандидатську дисертацію «Лечение трещин сосков кварцевой лампой».
У 1959 р. — докторську дисертацію «О возбудимости тканей в женском организме в связи с изменениями в половом аппарате».
Звання професора присвоєно у 1949 р.

Автор понад 70 наукових праць, серед яких 2 монографії.
Науковий керівник 5 кандидатських дисертацій.

Основні напрями наукових досліджень

• Патогенез і лікування набряків вагітних.
• Профілактика та лікування тріщин сосків у матерів.
• Вивчення впливу вагітності на збудливість нервово-м’язового апарату в експерименті та клініці.
• Лікування маткових кровотеч.
• Розробка методів застосування синтетичних матеріалів у пластичній хірургії в гінекології.

Наукове значення

Яків Васильович Куколєв зробив суттєвий внесок у розвиток клінічної гінекології та акушерства, зокрема в дослідження нейрофізіологічних механізмів функціонування жіночої репродуктивної системи. Його роботи мали прикладне значення для зменшення ускладнень вагітності та удосконалення методів лікування післяпологових травм.

Можаєв Геннадій Олександрович (1935 – 1997) анестезіолог-реаніматолог, доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2000, посмертно).
Один із засновників української школи клінічної анестезіології та реаніматології, організатор вищої медичної освіти на Луганщині, дослідник функціональної фізіології кори надниркових залоз та патофізіології стресу при операціях.

Медичну освіту здобув у Луганському медичному інституті, де надалі пройшов шлях від викладача до керівника кафедри й проректора з наукової роботи.

• 1966 р. — захистив кандидатську дисертацію «Сравнительное изучение функции коры надпочечников при операциях под эндотрахеальным наркозом эфиром или закисью азота у больных мочекаменной болезнью».
• 1975 р. — захистив докторську дисертацію «Секреция, обмен и выделение глюкокортикоидных гормонов при операциях под наркозом в урологии».
• 1981 р. — отримав звання професора.

Професійна та науково-організаційна діяльність

З 1972 до 1976 р. — проректор із наукової роботи Луганського медичного інституту.

У 1976 р. заснував і очолив кафедру анестезіології та реаніматології (згодом — кафедра анестезіології, інтенсивної терапії та медицини катастроф).
Його діяльність заклала науково-практичну основу служби анестезіології та інтенсивної терапії у східному регіоні України.
Був науковим консультантом і керівником 3 докторських і 24 кандидатських дисертацій.

Наукові досягнення

Автор понад 550 наукових праць, зокрема 10 монографій.
Основні напрями досліджень:

• функція гормональної системи під час операційного стресу;
• фізіологічна роль глюкокортикоїдів у процесах анестезії;
• оптимізація анестезіологічного забезпечення в урологічній та невідкладній хірургії;
• питання інтенсивної терапії та реанімації постраждалих при надзвичайних ситуаціях.

Винахідницька діяльність

Можаєв розробив і впровадив низку технічних інновацій для потреб медицини катастроф:

• спеціальні дихальні апарати та захисні комбінезони для гірничорятувальників;
• створив реанімобіль «Гірничорятувальник» — унікальний транспортний комплекс, здатний одночасно надавати допомогу чотирьом постраждалим.

Визнання та нагороди

• Професор (1981).
• Заслужений лікар України.
• Заслужений діяч науки і техніки України.
• Почесний професор Луганського державного медичного університету.
• Почесний громадянин м. Луганська (1993).
• Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2000, посмертно).

Наукове значення

Геннадій Олександрович Можаєв зробив визначальний внесок у розвиток вітчизняної анестезіології, інтенсивної терапії та медицини катастроф.
Його наукові праці стали основою для створення нових методів контролю життєвих функцій під час наркозу й системної допомоги постраждалим у надзвичайних ситуаціях.
Заснована ним луганська школа анестезіологів-реаніматологів виховала кілька поколінь фахівців, які продовжують його наукову спадщину.