Календар медицини

Биховський Григорій Борисович (1861-1936) хірург-онколог, професор, організатор медичної допомоги та онкологічної служби в Києві.

Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира в Києві (1889). Працював асистентом хірургічної клініки професора Ф. Борнгаупта. У 1893–1898 роках — засновник і керівник хірургічної лікарні. Упродовж 25 років був ініціатором і головним лікарем Київської безкоштовної лікарні І. та М. Зайцевих.

У 1920–1921 роках працював хірургом і завідувачем хірургічного відділення Центральної робітничої лікарні м. Києва. Був одним із засновників Київського інституту удосконалення лікарів, де в 1922–1931 роках очолював хірургічну клініку, а в 1932–1936 роках — кафедру онкології.

У 1932 році організував при Київському рентґенологічному інституті онкологічний диспансер, який з 1934 року функціонував як онкологічна клініка. Значною була його роль у становленні спеціалізованої онкологічної допомоги та розвитку ранньої діагностики злоякісних новоутворень.

Активно займався громадською та благодійною діяльністю. Очолював медичну раду товариства «Допомога»(засн. 1922), метою якого було надання трудової, медичної та соціальної допомоги найбіднішим верствам населення, зокрема єврейській громаді. Був одним із засновників і керівників Київського міського товариства «Меддопомога» (1927), що забезпечувало стаціонарну, диспансерну й амбулаторну допомогу, безкоштовне харчування дітей і видачу медикаментів, а також підтримувало лікарні та відновлення медичних закладів.
Обіймав посади голови Київського єврейського доброчинного товариства, Товариства допомоги бідним хворим, хірургічної секції Єдиного наукового медичного товариства в Києві, заступника голови Київського хірургічного товариства (з 1930 року).

Наукові дослідження Г. Б. Биховського були присвячені проблемам ранньої діагностики та хірургічного лікування злоякісних пухлин, знеболювання в хірургії та ролі психічних чинників у лікувальному процесі.

Богомолець Олег Олександрович
(1911 — 1991) — патофізіолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР.

Народився в м. Одеса. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1934). Працював асистентом відділення експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології і патології та старшим науковим співробітником Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1940 р.).

У 1937 році захистив кандидатську дисертацію, у 1944 році — докторську дисертацію.

Під час німецько-радянської війни (1941–1943) працював в евакуаційному шпиталі № 1741, згодом — директором Башкирської республіканської станції переливання крові.

Після війни обіймав посади старшого наукового співробітника (1942–1943), завідувача фізико-хімічної лабораторії (1943–1946) та директора (1946–1953) Інституту експериментальної біології та патології МОЗ УРСР. У 1944–1946 рр. одночасно був професором кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.

У 1953–1980 рр. — завідувач лабораторії патофізіології Українського науково-дослідного санітарно-хімічного інституту. З 1980 року — старший науковий співробітник-консультант Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. Професор з 1945 року.

Заслужений діяч науки УРСР (1969), член-кореспондент АН УРСР (1964), лауреат премії імені О. О. Богомольця АН УРСР (1971).

Автор близько 60 наукових публікацій. Основні напрями наукової діяльності: алергія, імунітет, реактивність організму, переливання крові, механізм дії антиретикулярної цитотоксичної сироватки, терапія променевих уражень, токсикологія та детоксикація, пошкодження організму при кумулятивних вибухах, реанімація за допомогою апарата штучного кровообігу.

Науковий консультант і керівник 6 докторських та понад 30 кандидатських дисертацій.

Богомолець Олег Олександрович
(1911 — 1991) — патофізіолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР.

Народився в м. Одеса. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1934). Працював асистентом відділення експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології і патології та старшим науковим співробітником Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1940 р.).

У 1937 році захистив кандидатську дисертацію, у 1944 році — докторську дисертацію.

Під час німецько-радянської війни (1941–1943) працював в евакуаційному шпиталі № 1741, згодом — директором Башкирської республіканської станції переливання крові.

Після війни обіймав посади старшого наукового співробітника (1942–1943), завідувача фізико-хімічної лабораторії (1943–1946) та директора (1946–1953) Інституту експериментальної біології та патології МОЗ УРСР. У 1944–1946 рр. одночасно був професором кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.

У 1953–1980 рр. — завідувач лабораторії патофізіології Українського науково-дослідного санітарно-хімічного інституту. З 1980 року — старший науковий співробітник-консультант Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. Професор з 1945 року.

Заслужений діяч науки УРСР (1969), член-кореспондент АН УРСР (1964), лауреат премії імені О. О. Богомольця АН УРСР (1971).

Автор близько 60 наукових публікацій. Основні напрями наукової діяльності: алергія, імунітет, реактивність організму, переливання крові, механізм дії антиретикулярної цитотоксичної сироватки, терапія променевих уражень, токсикологія та детоксикація, пошкодження організму при кумулятивних вибухах, реанімація за допомогою апарата штучного кровообігу.

Науковий консультант і керівник 6 докторських та понад 30 кандидатських дисертацій.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України – першу Конституцію незалежної української держави.

Депутати працювали над проектом, залишаючись у сесійній залі всю ніч з 27 на 28 червня. Парламентарії врахували зауваження Президента України, а також підтримали всі спірні статті проекту – про державні символи в України, про державну українську мову, про право приватної власності в Україні.

Прийняття конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.

Прийняття конституції було найважливішим кроком у забезпеченні прав людини і громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Дана конституція діє і сьогодні. Відповідно до Конституції день прийняття Основного Закону є державним святом – Днем Конституції України.

Синьо-жовтий прапор для українців − це символ свободи і боротьби за незалежність.

Під синьо-жовтим прапором відбулися три проголошення Української державності: 1917, 1941 та 1990 року та три сучасні революції: “Революція на Граніті”, “Помаранчева Революція” та “Революція Гідності”. Сьогодні під синьо-жовтим прапором ми захищаємо нашу Батьківщину від рашиської навали.

Колірна символіка нашого прапору позначає не лише поле і небо. Приміром, в релігії золотий колір символізує вищі духовні сили, а синій – свободу. З психологічної точки зору жовтий колір символізує радість, а синій колір символізує спокій.

Величезна кількість людей у різних куточках світу прикріпили наш прапор до своїх облікових записів у соціальних мережах, а уряди багатьох країн прикрасили офіційні будівлі синім і жовтим кольорами.

Наш синьо-жовтий прапор невдовзі стане світовим символом перемоги над рашизмом.

БОРІТЕСЯ – ПОБОРЕТЕ!

Наш народ укорінений у свою землю. Неперервність тисячолітньої долі України фіксують літописи, географічні, етнічні, лінгвістичні карти. Наші пращури завжди жили на цій землі і не покидали за будь-яких найтяжчих випробувань, боронили її впродовж віків.

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» – вкотре ці слова викарбовуються червоно-кривавими літерами на нашій землі. Триває боротьба за Незалежність нашої держави, за неподільну суверенну Україну, за рух до тих ідеалів, що їх виборювало не одне покоління українців.

«Ми – люди незламної волі,
Ми знаєм бажання свої
Ми прагнемо кращої долі
І миру на власній землі!»

Федір Тишко, д-р мед. н., професор кафедри оториноларингології НМУ ім. О. О. Богомольця.

Бажаємо Світлої віри усім у Перемогу та нездоланність нашого народу!
Все буде Україна!