Календар медицини

Возіанов Олександр Федорович (1938-2017) уролог, доктор медичних наук (1978), професор (1980), академік НАНУ (1991), НАМНУ (1993), АМН Бразилії (1997), Польщі (1997), Білорусі (1998) та Росії (2001), заслужений діяч науки УРСР (1986). Герой України (2000). Закінчив Київський медичний інститут (1962). Працював лікарем (1966-1968); від 1968 – в Національному медичному університеті (Київ): від 1979 – завідувач кафедри урології; одночасно від 1987 – директор Інституту урології НАМНУ; від 1990 – начальник Лікувально-оздоровчого управління при Президентові України; від 1993 – президент НАМНУ. Голова Українського товариства урологів (від 1987), президент Асоціації урологів України (від 1995).

Олександр Федорович досліджував функціональні методи діагностики та хірургічного лікування основних урологічних захворювань. Розробив класифікацію передраку та раку передміхурової залози та сечового міхура, оригінальну методику операції та спеціальний інструментарій для вилучення доброякісної пухлини передміхурової залози. Засновник лабораторій радіонуклідної (1972) та термографічної (1983) діагностики, першого в Україні відділення екстракорпоральної літотрипсії (1996) та клініки ендоскопічної урології (1998).

Наукові праці: “Радиоизотопные методы диагностики в детской урологии” (1972); “Хирургическое лечение рецидивного нефролитиаза” (1984); “Атлас-руководство по урологии” (1990); “Клиническая термодиагностика” (1991); “Болезни мочевого пузыря у детей” (1992); “Предрак и ранние формы рака мочевого пузыря” (1994); “Сексологія і андрологія” (1997); “Цитокины: Биол. и противоопухол. свойства” (1998); “Эндокринная терапия рака предстательной железы” (1999); “Вроджені вади сечових шляхів у дітей” (2000); “Урологія” (2002); “Основы нефрологии детского возраста” (2002); “Рак передміхурової залози” (2004).

Балтайтіс Юлій Вікторович (1938) хірург, доктор медичних наук (1985), професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України (2000). Закінчив Ворошиловградський медичний інститут (1962).

Юлій Вікторович працював лікарем (1962-1964); асистентом Донецького медичного інституту (1964-1968); від 1968 – у Національному медичному університеті (Київ): 1968-1970 – асистент кафедри факультетської хірургії, 1970-1986 – доцент кафедри хірургічних хвороб № 1, 1986-1989 – професор, 1989-2000 – завідувач кафедри факультетської хірургії № 1, одночасно 1988-1990 – декан 2-го лікувального факультету. 1986-2000 – головний проктолог МОЗ України. Від 2000 – у США.

Фахівець у галузі абдомінальної хірургії, зокрема колопроктології.

Наукові праці: “Осложнения аппендэктомии” (1978); “Неспецифический язвенный колит” (1986); “Низкие температуры в медицине” (1988).

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Сиваченко Тамара Порфиріївна (1923-2015) вчений, педагог, організатор охо­рони здоров’я, заслуже­ний діяч науки України, доктор медичних наук (1967), професор (1968).

Тамара Порфиріївна з 1966 очолювала кафедру медичної радіології Київського інституту удосконалення лікарів, якою завідувала протягом 27 років. У 1967 захистила докторську дисертацію “Діагностичне та лікувальне застосування ра­діоактивних ізотопів йоду” і за рік отримала звання професора.

У 1972 за розробку та впровадження вітчизня­ної радіологічної техніки в клінічну практику їй була присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки, а в 1979 – звання “За­служений діяч науки і техніки України”.

Один з про­відних учених-радіологів і організаторів радіоло­гічної служби України. За її безпосередньою учас­тю було створено радіологічні лабораторії, відділен­ня в лікарнях і науково-дослідних інститутах.

Грицюк Олександр Йосипович (1923-1990) терапевт, доктор медичних наук (1966), професор (1968), член-кореспондент АМН СРСР (1978). Заслужений діяч науки УРСР (1985). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив Київський медичний інститут (1951), де й працював (1951-1970; у 1973-1990 очолював кафедру шпитальної терапії № 1); директор Київського НДІ клінічної медицини (нині Інститут кардіології АМНУ, 1970-1974). Головний терапевт МОЗ УРСР (1967-1970, 1974-1979).

Олександр Йосипович вивчав проблеми кардіології, ревматології, організації терапевтичної служби, процеси згортання крові, фібринолізу та тромбоутворення. Вперше описав перехід дрібновогнищевого інфаркту міокарда у великовогнищевий. Очолював Товариство кардіологів України.

Наукові праці: “Тромбозы и эмболии при ревматизме” (1973); “Инфаркт миокарда” (1979); “Пособие по кардиологии” (1984); “Воспалительные заболевания сердца” (1986); “Клиническая ангиология” (1988); “Лекарственные средства в клинической кардиологии и ревматологии” (1992); “Практическая гемостазиология” (1994).

Головченко Юрій Іванович (1943) невропатолог, доктор медичних наук (1979), професор (1980), заслужений діяч науки і техніки України (2006). Закінчив Київський медичний інститут (1966). Працював лікарем. Від 1971 – у Національній медичній академії післядипломної освіти (Київ): від 1980 – завідувач кафедри неврології № 1, одночасно 1985-1993 – декан терапевтичного факультету. Головний невропатолог МОЗ України (1983-2003), заступник голови Українського товариства невропатологів та психіатрів (від 1990).

Юрій Іванович робив досдлідження в галузі неврології, зокрема з проблем лікування захворювань периферичної нервової системи та судинних захворювань головного мозку.

Наукові праці: “Парастетическая мералгия” (1971); “Возрастные изменения нервных стволов” (1983); “Збірник питань та тестових завдань на здобуття сертифікату спеціаліста” (2001); “Тести з неврології” (2002).