Календар медицини

Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934) терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1992), професор (1992). Завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб (1981-95). Професор кафедри госпітальної терапії (1996). Науковий напрям – удосконалення методів діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Зоя Костянтинівна народилася в  місті Дніпропетровську (нині – м. Дніпро); медичну освіту (з відзнакою) здобула на лікувальному факультеті Дніпропетровського державного медичного інституту (1957); працювала на посадах лікаря-терапевта Запорізької міської лікарні (1957-1958), лікаря-терапевта лікарні Придніпровської залізниці (1958-1962, 1965-1966), клінічного ординатора (1962-1964), асистента (1966-1973), доцента (1973-1975), професора (1975-1981) кафедри шпитальної терапії N° 2, завідувача (1981-1995) кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб, професора кафедри шпитальної терапії N° 2 (з 1996 р.) Дніпропетровського державного медичного інституту (нині – Дніпропетровська державна медична академія).

У 1965 р. захистила кандидатську дисертацію «Диспансерное наблюдение за лицами, страдающими коронарной недостаточностью», а в 1992 р. – докторську дисертацію «Особенности клинического течения и диагностики ишемической болезни сердца на фоне обструктивных заболеваний легких»;
професор (1992).

Автор близько 230 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: удосконалення діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Коркушко Олег Васильович (1929-2024) відомий учений-терапевт, один з провідних фахівців в галузі клінічної геронтології та геріатрії, клінічної фізіології, доктор медичних наук (1969), професор (1971), академік Академії медичних  наук України (1994). член-кореспондент Академії національних  наук України (1992), член-кореспондент РАМН (1991), завідувач відділення клінічної фізіології та патології внутрішніх органів Інституту геронтології НАМН України (з 1978). Основні напрями наукової діяльності: вивчення клініко-фізіологічних механізмів старіння людини, особливостей етіології, патогенезу, діагностики, лікування та профілактики основних захворювань внутрішніх органів, серцево-судинної системи у людей похилого віку.

Олег Васильович народився в Києві, медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Київського медичного інституту (1955). У 1955-1959 рр. – аспірант кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів; у 1961 р. захистив кандидатську дисертацію «Функциональное состояние печени у больных с нагноительными заболеваниями легких»; з 1961 р. працює в Інституті геронтології АМН України.

З 1964 по 1978 р. – керівник лабораторії функціональної діагностики цього ж інституту; у 1969 р. захистив докторську дисертацію «Клинико физиологические особенности сердечно-сосудистой системы у пожилых, старых людей и долгожителей»; з 1978 р. – завідувач віділення клінічної фізіології та патології внутрішніх органів інституту геронтології НА МН України; професор (1971): академік НАМН України за спеціальністю «Терапія» (1994); член-кореспондент НАН України (1992); членкор. РАМН (1991), член Нью-Йоркської академії наук (1994); президент Української асоціації «мікроциркуляція, гемореологія, тромбоутворення»; член Наукової ради НАМН України з теоретичної та профілактичної медицини; президент Української асоціації «Мікроциркуляція, гемореологія, тромбоутворення»; член президії правління Українського товариства геронтологів та геріатрів; член правління Українського наукового кардіологічного товариства; почесний член Товариства геронтологів Німеччини та Болгарії: головний редактор журналу «Кровообіг та гемостаз»; член редакційних рад геронтологічних журналів низки країн; член спеціалізованої Вченої ради при ННЦ «Інститут кардіології імені академіка М. Д. Стражеска»; заслужений діяч науки України (1991); лауреат Державної премії України (1984, 1997, 2003), лауреат премії імені С. П. Боткіна РАМН (1994), лауреат премії імені М. Д. Стражеска НАН України (1995).

Автор понад 830 наукових публікацій, зокрема 17 монографій, 23 авторських свідоцтв. Наукові праці присвячені вивченню клініко-фізіологічних механізмів старіння людини, особливостей етіології, патогенезу, діагностики, лікування та профілактики основних захворювань внутрішніх органів у людей похилого віку та передчасного старіння людини, розробці профілактичних та лікувальних заходів, спрямованих на запобігання йому, а також вивченню особливостей фармакокінетики та фармакодинаміки лікарських засобів у людей похилого віку.

Науковий консультант та керівник 20 докторських і 72 кандидатських дисертацій; основні наукові праці: «Клінічна кардіологія в геріатрії» (1980), «Гіпоксія і ста-ріння» (1980), «Серцево-судинна система та вік» (1983) «Неспецифічні захворювання легень в геріатричній практиці» (1984), «Система зсідання крові при старінні» (1988), «Геріатрія в терапевтичній практиці» (1993), «Аналіз варіабельності ритму серця в клінічній практиці (вікові аспекти)» (2002), «Пептидні препарати тимуса та епіфіза в профілактиці прискореного старіння» (2002), «Пінеальна залоза: шляхи корекції при старінні» (2006), «Тромбоцити: фізіологія, морфологія, вікові та патологічні особливості, антитромбоцигарна терапія» (2011), «Гіпоксія як метод підвищення адаптаційної здатності організму» (2015).

Самосюк Іван Захарович (1939-2015) вчений у галузі медичної реабілітації, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії України, Республіканської премії ім. В.К. Семінського, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри медичної реабілітації, фізіотерапії і спортивної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика (1992-2010).

Під його керівництвом співробітники кафедри вивчали механізми дії нових фізичних факторів (ЕМХ міліметрового діапазону, лазерного випромінювання, низькочастотного ультразвуку), розробляли та впроваджували в практику їх лікувальне застосування та нові аспекти фізіотерапії (фізіопунктуру, електронейроміостимуляцію, застосування багаторівневого, системного, частотно-модульованого впливу).

Подрушняк Євген Павлович (1924-2008) ортопед-травматолог, геронтолог і геріатр, організатор охорони здоров’я, заслужений діяч науки і техніки України, академік Української академії наук наукового прогресу, віце-президент Української асоціації остеопорозу, доктор медичних наук, професор. Закінчив Чернівецький медичний інститут (1951). Біля 40 років працював у клініках і лабораторіях Київського інституту ортопедії і травматології, Інституту геронтології АМН СРСР, де він став професором, а потім був обраний академіком УАН, двічі удостоєний звання лауреата Державної премії України, заслуженого діяча науки і техніки України. У 1961-1992 був науковим керівником клінічного відділу вікових змін опорно-рухового апарату Інституту геронтології АМН України, з 1997 – віце-президентом Української асоціації остеопорозу, з 1999 – директором Українського науково-медичного центру проблем остеопопорозу.

Євген Павлович відомий як засновник вітчизняної геріатричної ортопедії і травматології. Його роботи присвячені систематизації вікової клінічної фізіології, анатомії, рентгенології та морфології кістково-хрящового матриксу хребта та суглобів. Особливу увагу приділяв профілактиці та лікуванню остеопорозу.

Луценко Іван Митрофанович (1869-1919) військовий лікар, один з організаторів військової медицини в УНР. Доктор медицини (1892). Вважається одним із засновником такого напряму у вітчизняній медицині, як гомеопатія. Громадський діяч. Член Центральної Ради. Відомий літературознавець, критик, публіцист.

Іван Митрофанович народився в с. Кейбалівка Пирятинського повіту Полтавської губернії; вищу освіту
здобув на математичному (1882-1883) та природничому (1883-1887) відділеннях фізико-математичного факультету С.Петербурзького університету.

Автор кандидатської дисертації «Табачная культура в Малороссии и табачный кризис 1883-1884 годов»; медичну освіту «лекарь с отличием» здобув у Військово-медичній академії (м. С.- Петербург 1891). У 1891-1893 рр. служив на посадах військового лікаря – молодший лікар 55 піхотного Подільського полку (1891), лікар 54 піхотного Мінского полку (1892-1893); у 1892 р. був відряджений у Кубанську область для боротьби з холерою; брав участь у боротьбі з курячою сліпотою в таборах росій сарабії, у 1893 р. захистив докторську дисертацію «К ученню о куриной слепоте. (История одной эпидемия куриной слепоты и очерк учения об этой болезны».

З 1893 р. мешкав в Одесі, де практикував як приватний лікар; читав лекції з популярної медицини в Одеській лікаовній семінарї та на Жіночих медичних курсак, член Товариства Одеських лікарів; член правліния Одеського товариства послідовників гомеопат (8 1894 р.); був одним із секретарів Всеросійського зʼїзду послідовників гомсопатії. Під час Першої світової війни служив військовим лікарем; один із організаторів та перший голова правління одеського товариства «Просвіта»; засновник першої в Одесі української газети «Народное дело» (1906).

Один із засновників «Братства Тарасівців»: у 1917 р. обраний головою Української військової ради, яка діяла в Одеському військовому окрузі, на Чорноморському флоті та Румунському фронті; на 1-му Всеукраїнському військовому зʼїзді (18-20 травня 1917 р.) обраний членом Українського генерального військового комітету; член Центральної ради (1917); керівник одеського відділення Національного союзу (1918); генеральний хорунжий Вільного козацтва; брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського; у грудні керував військовими формуваннями Директорії, які вступили в Одесу після висадки французького та добровольчого десантів; організував одеський студентський загін та Подільський кіш Діючої армії УНР; загинув у бою з червоною кіннотою; основні праці: «Краткое руководство к анализу мочи, молока и масла» (1888), «Корь и ее лечение» (1899), «Геморой и его лечение» (1900, 1904, 1910), «Дифтерит и его лечение» (1900), «Брюшной тиф» (1903), «Холера, ее сущность и способы борьбы с нею» (1908); у 1910 р. опублікував свій переклад книги «Клиническая фармакология. Курс лекций, читанных в Ганемановской медицинской коллегии в Филадельфии профессором Э. А. Фаррингтоном», яка була перевидана в Москві в 1936 р. та в Киеві в 1992 р. у жовтні 2003 р. Асоціація гомеопатів України провеле в м. Києві IV Міжнародний гомеопатичний конгрес-присвячений памʼяті І. М. Луценка.

Попов Євген Олексійович (1899-1961) психіатр, академік АМН СРСР (1957), доктор медичних наук (y 1940), професор (1933). Керівник клініки Українського психоневрологічного інституту (1932-41), завідувач кафедри психіатрії Харківського мед. інституту (1934-38, 1943-51) та Харківського інституту удосконалення лікарів (1938-41). Фізіологічно обгрунтував різноманітні клінічні особливості психічних захворювань. Сформулював нову теорію галюцинацій, запропонував оригінальну «біологічну» концепцію патогенезу шизофренії. Брав участь у формуванні другого випуску «Большой медицинской энциклопедии».

Євген Олексійович народився в м. Путивлі (тепер – Сумська обл.) в родині службовця. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1924). Навчвся в аспірантурі (1924-1927) та працював на посаді наукового співпрацівника (з 1927 р.) на науково-дослідній кафедрі психіатрії Харківського медичного інституту.

Від 1932 р. – завідувач психіатричної клініки No 5 Bceукраїнської психоневрологічної академії; у 1934-1938 і 1943-1951 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Харківського медичного інституту; одночасно працював в Українському інституті клінічної психіатрії та соціальної психогігієни на посадах ординатора, доцента (1930-1933), завідувача клініки (1932-1941); у 1929 р. удосконалювався з психіатрії в Німеччині; у 1940 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций»; у 1941-1943 рр. – консультант Ташкентської республіканської лікарні та евакошпиталів; з 1943 до 1951 р. – заступник директора з наукової роботи Харківського психоневрологічного інституту та завідувач психоневрологічної клініки (м.Харків); у 1951-1960 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Московського медичного інституту; з 1960 р. – заступник директора з наукової частини Інституту психіатрії АМН СРСР; академік АМН СРСР (1957).

Автор понад 130 наукових публікацій; наукові праці присвячені проблемі шизофренії, деліріозних станів, вивченню патофізіологічних основ і терапії неврозів;

Попов довів, що галюциноїди є лише стадією в розвитку справжніх галюцинацій, в які вони можуть переходити. Запропонував фазногальмівну теорію галюцинації, відповідно до якої фізіологічною основою цих розладів сприйняття є зрівняльна і парадоксальна фази в корі головного мозку.

Першим встановив, що тривале вимушене безсоння може викликати своєрідний психічний розлад з явищами делірію і галюцинозу; висвітлив патофізіологічні основи низку симптомів і показав можливість їх усунення за допомогою фармакологічних агентів, які стимулюють подразнювальний процес; основні публікації: «К вопросу об одной особенной форме экзогенного типа реакции» (1931), «Делирий и бессонница» (1934), «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций» (1941), «Неврастения, астенические состояния и неврозы истощения» (1949), «Навязчивые состояния и психастения» (1949), «К проблеме патогенеза шизофрении» (1957), «О патофизиологической природе некоторых судорожных и родственных им явлений, наблюдаемых при «активной» терапии шизофрении» (1960).