Календар медицини

Трінус Федір Петрович (1924-2013) фармаколог, доктор медичних наук (1965), професор (1969), член-кореспондент Академії медичних наук України (1993), член-кореспондент HAH України (1992). Завідувач відділу фармакології протизапальних та анестезуючих засобів Інституту фармакології та токсикології АМН України. Відомий багатосторонніми дослідженнями в галузі механізмів дії нестероїдних антифлогістиків, неопіоїдних аналгетиків, протипухлинних засобів та антидотів. Виходячи із залежності хімічна структура – фармакологічна активність ним вивчено та впроваджено у клінічну і ветеринарну практику  нові лікувальні препарати (амізон, піримідант) та антидоти (антиціан, алоксим).

Федір Петрович народився 25 лютого 1924 року в с. Старий Любар на Житомирщині. Батьки, Петро Васильович та Анастасія Павлівна виростили і виховали 7 дітей. В 1941 р. закінчив з відзнакою Житомирську фармацевтичну школу, почав працювати в сільській аптеці, а згодом став начальником аптеки в м. Романів.

Був учасником Німецько-радянської війни (по 9 березня 1944 року), брав участь у партизанському рухові, неодноразово відзначився при виконанні складних завдань, під час одного з них був тяжко поранений.

У 1952 році закінчив Київський медичний інститут з червоним дипломом. У стінах цього ж інституту, на кафедрі фармакології, пройшов шлях від аспіранта (1952) до доктора (1965) під керівництвом академіка О. І. Черкеса.

Від 1965 року керував лабораторією фармакології Науково-дослідного інституту фармакології і токсикології, а в 1968–1987 роках — директор цього інституту.

З 1987 року завідував відділом Інституту фармакології і токсикології Академії медичних наук України. У різні роки очолював Українське наукове товариство фармакологів, Республіканську проблемну комісію «Фармакологія», Міжвідомчу секцію Академії наук і МОЗ України із лікарських препаратів, був головним токсикологом України, головним науковим співробітником Державного фармакологічного центру, заступником голови та членом президії вченої медичної ради МОЗ України, член-кореспондент трьох академій наук, член редакційної ради 2 журналів, член Спеціалізованої ради при Інституті фармакології та токсикології Академії медичних наук України.

Баштан Федір Андрійович (1891-1966) лікар-гігієніст, доктор медичних наук (1953), професор, завідувач кафедри загальної гігієни Київського медичного інституту (1929-32), перший завідувач кафедри гігієни Чернівецького медичного інституту (1946-60). Організатор наукової школи з проблем комунальної гігієни, досліджував проблеми ендемічного зобу на Буковині. Винайшов прилад для визначення миш’яку в об’єктах зовнішнього середовища.

Федір Андрійович народився в м. Миргороді Полтавської губернії. Середню медичну освіту здобув у середній медичній школі в м. Полтаві (1913); після річного стажування (1913-1914), з 1914 р. працював на посаді фельдшера Миргородського земства.

З 1919 р. працював у Харківському головному військовому госпіталі; у 1920 р. вступив до ВКП (б) і упродовж двох років був політруком. Вищу медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1925); з 1925 р. до 1929 р. – асистент кафедри гігієни Харківського медичного інституту; у 1927 р. стажувався на кафедрі гігієни Берлінського університету; у 1929-1932 рр. – завідувач кафедри загальної гігієни Київського медичного інституту; за активної участі Ф. А. Баштана у 1930 р. в Київському медичному інституті був створений санітарно-гігієнічний факультет;.

У 1931 р. прочитав самостійний курс з комунальної гігієни, яким було започатковано кафедру комунальної гігієни та екології людини Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Від 1933 р. до 1941 р. – завідувач відділу Всесоюзного інституту комунальної гігієни; у цей період Ф. А. Баштан займався гігієнічною оцінкою твердих і рідких відходів грунту та брав участь в обгрунтуванні гігієнічних вимог до приміщення Верховної Ради.

У 1941-1946 рр. завідував кафедрою гігієни Сталінабадського медичного інституту; з 1946 р. до 1960 р. – завідувач кафедри гігієни Чернівецького медичного інституту. У 1953 р. захистив докторську дисертацію «Роль гигиенических факторов в этиологии эндемического зоба на Буковине»; професор; голова Чернівецького обласного осередку наукового товариства гігієністів. Нагороджений орденом Леніна (1954).

Автор близько 80 наукових публікацій. Наукові дослідження присвячені питанням гігієни води, водопостачання, житлових умов та харчування населення, вивченню ендемічного зобу на Буковині.

Розробив прилад для визначення мишʼяку в обʼєктах зовнішнього середовища. Основні праці: «Вплив наявності нітратів та солей закисного заліза на газування хлору при хлоруванні води» (1933), «Верденізація води» (1935), «Хлор или серебро для дезинфекции питьевых вод» (1935), «Об изыскании гидроминеральных источников в Черновицкой области» (1946).

Альбан Кьолер (1874-1947) німецький рентгенолог, один з основоположників сучасної рентгенології. Зробив великий внесок у рентгенодіагностику захворювань кісток, описав зміни кісткової тканини при ряді інших захворювань.

Альбан Кьолер у селі Крибітч (земля Тюрингія, Німеччина) у родині місцевого фермера. Після закінчення середньої школи в Альтенбурзі він навчався на медичному факультеті Берлінського університету, потім Університету Ерлангена і, нарешті, Фрайбурзького університету, де в 1893 став членом студентського братства «Франконія», а в 1897 захистив докторську дисертацію.

В 1905 Альбан Келер розробив метод телерентгенографії серця і в тому ж році став одним із співзасновників Німецького рентгенівського товариства, а в 1912 Келлер став головою цієї організації
У 1907 році доктор Келлер першим почав на регулярній основі проводити рентгенологічні спостереження при захворюваннях внутрішніх органів і здійснив стереорентгенографію легень і рентгенокінематографію органів дихання.

У 1908 році вчений докладно вивчив і описав хронічне дистрофічне захворювання човноподібної кістки стопи, що призводить до її асептичного некрозу, яке з того часу стали називати його ім’ям хвороба Келлера I.

У 1910 році він видав керівництво з медичної рентгенології, що стало класичним посібником.

У 1920 році Альбан Келер описав остеохондропатію головок плюсневих кісток, яка отримала назву хвороба Келлера II або хвороба Фрейберга-Келера (оскільки помітний внесок у її вивчення вніс також німецький лікар Альберт Генрі Фрейберг.

У 1944 році заслуги вченого були відзначені медаллю Ґете за мистецтво та науку до самої смерті.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Альбана Кьолера підготовлені одноосібно або у співавторстві:

616.073 К-69
Kӧhler A. Grenzen des normaler und anfӓnge des pathologischen im rӧntgenbilde. -1924.

616.073 К-69
Kӧhler A. Das Rӧntgenverfahren in der Chirurgie. – 1911.

Кухта Степан Йосипович (1939-2021) стоматолог, кандидат медичних наук (1971), професор (1996), завідувач (1994-2000), професор (з 2000) кафедри терапевтичної стоматології Львівського державного медичного університету. Один з перших в Україні визначив, впровадив поняття стоматогліфіки і генетичних одонтомаркерів, автор перших українських тлумачних словників з терапевтичної стоматології.

Степан Йосипович народився в м. Радехові Львівської обл., медичну освіту здобув на стоматологічному факультеті Львівського медичного інституту (1965); працював на посадах стоматолога Лопатинської (1965-1967) та Радехівської (1967) районних лікарень Львівської обл..

З 1967 р. працював на кафедрі терапевтичної стоматології Львівського медичного інституту (нині – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицкого) на посадах асистента (1967-1974), доцента (1975-1994), завідувача (1994-2000), професора (з 2000 р.); у 1992-1996 рр. – проректор із лікувальної роботи цього ж університету; професор кафедри дитячої стоматології стоматологічного факультету Ужгородського національного університету.

У 1971 р. захистив кандидатську дисертацію «Эффективность фтористой профилактики кариеса зубов в различные периоды развития ребенка (у детей дошкольного возраста)»; професор (1996).

Основні напрями наукової діяльності: профілактика та лікування карієсу, стимуляція карієсорезистентності цементу зубів у хворих з пародонтопатіями, прогнозування індивідуальних термінів прорізування зубів, порушення мікроциркуляції в патогенезі хвороб пародонту, генетичні маркери стоматології та особливості стоматогліфіки в людини, астосування препаратів калгану в стоматології, історія медицини, опрацювання української стоматологічно термінології; основні праці: «Тлумачний словник з терапевтичної стоматології» (1994, 1995), «Медицина в античній міфології» (1996), «Рентгенодіагностика в стоматології» (1996), «Медичні інструменти» (1996, 1997), «Класифікація хвороб порожнини рота та їх рентгенодіагностика» (2000).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Кухти С.Й. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Б-88512
Львівський професор стоматології К.П. Каліга (1785-1845). – 2009

Б-79434
Класифікація хвороб порожнини рота та їх рентгенодіагностика. – 2000

Б-90618
На схрещених дорогах життя Софії Парфанович. – 2010

Р-3748
Эффективность фтористой профилактики кариеса зубов в различные периоды развития ребенка.(У детей дошкольного возраста). Автореферат. – 1971

Алексєєнко Олександр Васильович (1939-2003) – доктор медичних наук (1981), професор (1985), завідувач кафедри госпітальної хірургії (1983) Чернівецького медичного інституту. Основний напрям – розробка та впровадження внутрішньотканинного електрофорезу, хірургічна корекція шлунково-стравоходного рефлексу, хірургічне лікування захворювань легень та середостіння.

Олександр Васильович народився в с. Баладек Туруго-Чумиканського району Хабаровского краю. медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Хабаровського медичного інституту (1962); у 1962-1972 рр. – лікар-хірург та завідувач хірургічного відділення Хабаровської крайової лікарні; з 1972 до 1978 р. – старший науковий співпрацівник Ялтинського НДІ фізичних методів лікування та медичної кліматології; у 1970 р. захистив кандидатську дисертацію «Об использовании местной гипотермии при некоторых оперативных вмешательствах на почках в условиях «сухого» операционного поля – при полной блокаде внутрипочечного кровообращения».

У подальшому працював на посадах доцента курсу торакальної хірургії (1979-1983) та завідувача кафедри госпітальної хірургії (1983-2002) Чернівецького медичного інституту; у 1981 р. захистив докторську дисертацію «Хирургическое лечение больных с распространенными формами хронических нагноительных заболеваний легких»; професор (1985); дійсний член Української академії наук національного прогресу.

Автор 192 наукових публікацій, зокрема 10 винаходів, 3 посібників і 1 монографії. Основні напрями наукової діяльності: опрацювання та впровадження в клінічну практику внутрішньотканинного електро-форезу, хірургічна корекція шлунково-стравохідного рефлексу, хірургічне лікування захворювань легенів та середостіння; науковий консультант і керівник 2 докторських та 12 кандидатських дисертацій; основні праці: «Внутритканевой электрофорез» (1991), «Хірургічне лікування гриж стравохідного отвору діафрагми» (1996), «Вади розвитку легенів» (1996), «Пошкодження грудей» (1997).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Алексєєнко О. В. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Б-82627
Пошкодження органів грудної та черевної порожнини. – 2003

А-477
Внутритканевый электрофорез. – 1991

А-477
Об использовании местной гипотермии при некоторых оперативных вмешательствах на почках в условиях сухого операционного поля- при полной блокаде внутрипочечного кровообращения (Эксперим. – клинич. исследов.). Автореферат.- 1970

Еміль Адольф фон Берінг (1854-1917), німецький бактеріолог, один з основоположників імунології. Перший лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології «за роботи, присвячені сироватковій терапії, особливо за її застосування при лікуванні дифтерії, що відкрило нові шляхи у медичній науці і тим самим дало до рук лікарів переможну зброю проти хвороби та смерті» (1901).

Берінг народився в Гансдорфе (нині територія Польщі) у багатодітній родині (сім’я мала 13 дітей, він був п’ятим) у родині вчителя. Закінчив військово-медичну школу в Берліні, служив у війську. Диплом лікаря Берінг отримав у 1880 році, і його направили на стажування до знаменитої берлінської клініки Шаріте. У 1888 р. був переведений до Берліна, де працював асистентом Роберта Коха в Інституті гігієни.
Саме там учений зайнявся вивченням методів лікування дифтерії та правця, двох різних захворювань, які поєднувала одна характерна властивість: обидва захворювання закінчувалися смертельними наслідками, незважаючи на те, що хворі були інфіковані відносно невеликою кількістю бактерій. Берінг припустив, що лікування дифтерії може бути успішним у разі нейтралізації токсину, що секретується дифтеритними бактеріями, тобто у разі прояву природної захисної реакції людського організму.

Еміль Берінг був удостоєний багатьох нагород і премій. Його ім’я носять Dade Behring у Гарбурзі, найбільша у світі компанія, що займається виключно клінічною діагностикою, а також компанія CSL Behring. В університеті Марбург існує премія ім. Еміля фон Берінга.