Календар медицини

155 років від дня народження епідеміолога, мікробіолога, доктора медицини, професора, академіка АН СРСР Данила Кириловича Заболотного (1866-1929)

Епідеміолог, мікробіолог, доктор медицини (1908), професор (1898), академік АН СРСР (1929), ВУАН (1922; 1928-1929 – президент). Закінчив Новоросійський університет в Одесі (1891), Університет св. Володимира в Києві (1894). Відтоді працював лікарем у Подільській губернії, в 1895-1897 – в Київському військовому шпиталі. У 1898 організував у Санкт-Петербурзькому жіночому медичному інституті першу в Росії кафедру бактеріології, очолював її до 1928. Водночас у 1919-1923 – ректор Одеського медичного інституту, де в 1920 заснував першу у світі кафедру епідеміології; в 1924-1928 – професор Військово-медичної академії в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Засновник (1928) і директор Інституту мікробіології та епідеміології. Співзасновник Міжнародного товариства мікробіологів. Один з основоположників епідеміології в СРСР. Учасник і керівник низки експедицій з вивчення чуми, зокрема в Індію, Аравію, Монголію, Китай. У 1918 очолював боротьбу з холерою в Петрограді, 1920 – з висипним тифом.

Вивчав збудник чуми, довів, що його носіями є гризуни, а переносниками – блохи, виявив природні вогнища, описав форми захворювання, шляхи передачі бубонної та легеневої форм, розробляв протичумні вакцини та сироватки. Довів ефективність імунізації в боротьбі з холерою, можливість носіння її збудника здоровими людьми. Досліджував також перебіг сифілісу (розробив серологічні реакції для діагностики, описав властивості та місця перебування в організмі збудника), газової гангрени, дифтерії, черевних і висипних тифів, дизентерії, малярії, грипу.

Наукові праці: “Чума. Эпидемиология, патогенез и профилактика” (1907); “Частная бактериология” (1908); “Сифилис, его патогенез и этиология” (1919); “Основы эпидемиологии” (1927); “Курс мікробіології” (1932); “Избранные труды: В 2 т.” (1956-1957).

145 років від дня народження терапевта, доктора медицини, професора, академіка АН УРСР, АН СРСР, дійсного члена АМН СРСР Миколи Дмитровича Стражеска (1876-1952)

Терапевт, доктор медицини (1904), професор (1907), академік АН УРСР (1934), академік АН СРСР (1943), дійсний член АМН СРСР (1944), заслужений діяч науки УРСР (1934). Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира (1899). Від 1899 працював під керівництвом В.П. Образцова в клініці внутрішніх хвороб Університету. Працював на посадах приват-доцента (1908), асистента (до 1918) факультетської терапевтичної клініки професора В.П. Образцова; у 1910 обраний професором кафедри патології і терапії Жіночих медичних курсів; у 1917 очолив кафедру лікарської діагностики з пропедевтичною клінікою Київських вищих жіночих курсів (інституту); під час Першої світової та Громадянської воєн (1914-1920) був головою Київського обласного комітету союзу міст, який керував системою Госпіталів, евакуаційних і перев’язочних пунктів; у 1920-1922 – завідувач кафедри факультетської терапевтичної клініки Новоросійського університету; після повернення з Одеси очолював кафедри пропедевтичної клініки (1922-1927), Госпітальної терапії (з 1927), а в 1929-1952 – одночасно і кафедру факультетської терапії Київського медичного інституту; від 1934 – керівник клінічного відділення Інституту клінічної фізіології АН УРСР; з 1936 – директор-організатор Українського інституту клінічної медицини (нині Інститут кардіології імені М.Д. Стражеска НАМН України); з початком німецько-радянської війни відбув до м. Уфа, де очолив наукову бригаду АН УРСР, став головним консультантом Управління евакогоспіталів Наркомату охорони здоров’я СРСР, очолив кафедру терапії 1-го Московського медичного інституту; в 1943-1944 очолював наукову роботу в Центральному Госпіталі Червоної Армії (м. Москва).

Вивчав проблеми фізіології та патології органів шлунково-кишкового тракту, питання застосування строфантину як лікарського засобу при захворюваннях серця; описав низку симптомів і синдромів при серцево-судинних захворюваннях, розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу; описав і пояснив значення тричленного ритму серця при неврозі та дав йому правильну клінічну оцінку, описав три хвороби Едем-Стокса, звукові явища та періодичну появу гучного першого тону, подав точний опис і зміну симптомів недостатності серця, що починається, при різних вадах, обґрунтував теорію ревматизму як інфекційно-алергічного захворювання стрептококової етіології, виявив зв’язок між сепсисом, ендокардитом і ревматизмом; відкрив новий вид коливань артеріального тиску, що нагадують так звані хвилі Траубе-Герінга, але залежать не від впливу акту дихання, а від поперечної дисоціації серця, що переважно спостерігається при токсичній дії на серце засобів групи дигіталісу; досліджував хронічні інфекції, рановий сепсис; вивчав питання геріатрії, гематології, шоку, туберкульозу тощо.

125 років від дня народження хірурга-стоматолога, доктора медичних наук, професора Миколи Васильовича Фетисова (1896-1970)

Хірург-стоматолог, доктор медичних наук (1953), професор. Закінчив Кубанський медичний інститут (1926). У 1932 у Махачкалі організував зуболікарську школу, де викладав; також працював лікарем-стоматологом; у 1935-1941 вів доцентський курс з щелепно-лицевої хірургії в Дагестанському медичному інституті; у 1941-1944 – начальник евакогоспіталю; у 1944-1953 – директор Оренбурзького медичного інституту та доцент з курсу хірургічної стоматології кафедри госпітальної хірургії цього ж інституту; 1953-1961 – завідувач кафедри хірургічної стоматології Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця; від 1961 – завідувач кафедри хірургічної стоматології Кишинівського медичного інституту; головний стоматолог МОЗ Молдавської РСР; заслужений діяч науки Молдавської РСР.

Основні напрями наукової діяльності: знеболювання запальних процесів, онкостоматологія, травматологія, пластика дефектів щелепно-лицевої ділянки.

50 років від дня народження лікаря-кардіолога, доктора медичних наук Віталія Євгеновича Кондратюка (1971)

Лікар-кардіолог, доктор медичних наук (2010). Закінчив Національний медичний університет (Київ, 1997). Працював ліка­­рем. У 2000-2011 – в Інституті геронтоло­­гії НАМНУ: від 2009 – провідний науковий співробітник; водночас у 2010-2011 – в. о. завідувача відділу кардіології Інституту клінічної ра­­діології Національного наукового центру радіаційної медицини НАМНУ (обидва – Київ); 2011-2015 – професор кафедри внутрішньої медицини № 2 та від 2015 – завідувач кафедри пропедевтики внутрішньої медицини № 2 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

Вивчає вікові та статеві особливості фізіології старіння серцево-судинної системи; патогенез артеріальної гіпертензії, поєднаної з ішемічною хворобою серця та цукровим діабетом; перебіг, питання діагностики та терапії серцево-судинних захворювань в осіб з різними ревматичними патологіями.

Наукові праці: “Напрямки використання методу електрокардіографії високого підсилен­­ня” (2010); “Електрична не­­гомогенність міокарда у пацієнтів з гі­­пертонічною хворобою у поєднанні з цукровим діабетом 2-го типу” (2011); “Анти­­фос­­фолипидный синдром в практике врачей разных специальностей: сложнос­­ти диагностики” (2013).

85 років від дня народження ортопеда-травматолога, академіка НАМНУ, доктора медичних наук, професора Георгія Васильовича Гайка (1936)

Ортопед-травматолог, академік НАМН України (2012), доктор медичних наук (1985), професор (1992), заслужений діяч науки і техніки України (1995). Директор ДУ “Інcтитут травматології та ортопедії НАМН України” (1989-2019), професор кафедри травматології і ортопедії № 1 Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика (2001), завідувач кафедри травматології та ортопедії Київського медичного університету УНАМ (з 1995), керівник клініки ДУ “Інститут травматології та ортопедії НАМН України”.

Зробив значний внесок у розробку проблем реабілітації хворих з наслідками поліомієліту, ортопедичних аспектів гематогенного остеомієліту, артропластики, трансплантації кісткової та хрящової тканин, реконструктивно-відновлювальних операцій у хворих з дегенеративно-дистрофічними ураженнями суглобів, стабільно-функціонального остеосинтезу, остеопорозу, ендопротезування. Основні напрями наукової діяльності: травма та її наслідки, травматизм, методи стабільно-функціонального остеосинтезу при переломах і реконструктивно-відновних операціях; вивчення особливостей росту та формування кісток і суглобів при гематогенному остеомієліті в дітей і підлітків; розробка реконструктивно-відновних операцій; трансплантація кісткової та хрящової тканин в експерименті та клініці; розробка методів лікування, прогнозування та профілактики дегенеративно-дистрофічних процесів при вроджених і набутих захворюваннях; ендопротезування суглобів; остеопороз у віковому аспекті та його вплив на перебіг захворювань кісток і суглобів; організація травматолого-ортопедичної допомоги та служби в Україні; підготовка кадрів.

Наукові праці: “Ортопедические осложнения и последствия гематогенного метаэпифизарного остеомиелита у детей и подростков” (1984); “Актуальні питання кістково-гнійної хірургії” (1995); “Хірургічне лікування ушкоджень плечевого сплетіння” (2001); “Відновна хірургія деструктивних форм кістково-суглобового туберкульозу і остеомієліту та їх наслідків” (2002); “Витамин Д и костная система”, “Диагностика и лечение анкилозирующего спондилита” (2010); “Асептична нестабільність ацетабулярного комоненту ендопротеза кульшового суглоба. Діагностика та лікування” (2014); “Асептична нестабільність компонентів безцементних ендопротезів у хворих на остеоартроз кульшового суглоба” (2014); “Ортопедія і травматологія в Україні. Етапи розвитку та здобутки” (2016).

155 років від дня народження лікаря-патологоанатома, академіка АН УРСР, доктора медицини, професора Миколи Федотовича Мельникова-Разведенкова (1866-1937)

Лікар-па­тологоанатом, академік АН УРСР (1927), доктор медицини (1895), професор (1902). Закінчив Московський університет (1889), де відтоді й працював. У 1902-1920 – завідувач кафедри патологічної анатомії Харківського університету. Від 1920 – в м. Краснодар (РФ), брав участь в організації Кубанського університету, очолював медичний факультет, а також створений у 1922 на його базі Кубанський медичний інститут, був завідувачем кафедри патологічної анатомії і судової медицини. У 1925-1930 – засновник і директор, від 1930 – завідувач патоморфологічного відділу Українського патолого-анатомічного інституту в Харкові (в 1930 реорганізований в Український інститут експериментальної медицини). Організатор Українського товариства патологів (1926). Брав участь у започаткуванні “Харьковского медицинского журнала” (1906) і журналу “Врачебное дело” (1918).

Вивчав сибірку, ехінококоз (довів можливість розмноження ехінокока без проміжного хазяїна), вузликовий періартеріїт, морфо­логію алергічних процесів, питання невропатології, історію патологічної анатомії. Описав геморагічний пахіменінгіт, актиномікоз головного мозку. Запропонував спосіб збереження прижиттєвого забарвлення органів і тканин у бальзамуванні.

Наукові праці: “К вопросу об искусственной невосприимчивости к сибирской язве” (1895); “О приготовлении и о сохранении анатомопатологических препаратов” (1896); “Альвеолярный эхинококк у человека и животных” (1902); “Пособие к практическому курсу патологической гистологии” (1909); “До патогенези актиноміком головного мозку людини” (1933); “До патоморфології передчасної спрацьованості тканин людини” (1936); “Про наукові досягнення кафедри патанатомії Інституту клінічної фізіології Академії наук УРСР” (1937).