Календар медицини

Олександр Володимирович Палладін (1885 – 1972) біохімік. Заклав основи функціональної біохімії нервової системи.

Освіта і наукове становлення

• 1908 – закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету.
• 1909 – стажування у Гейдельберзькому університеті (Німеччина).

Професійна діяльність

• 1908–1916 – асистент, доцент кафедри фізіології Жіночого педагогічного інституту (Петербург).
• 1916 – професор фізіології Ново-Олександрійського інституту сільського господарства і лісівництва (Харків).
• 1921–1931 – завідувач кафедри фізіологічної, згодом біологічної хімії Харківського медичного інституту.
• 1925 – заснував Український біохімічний інститут у Харкові (з 1931 – Інститут біохімії АН УРСР у Києві).
• 1934–1954 – завідувач кафедри біохімії Київського університету імені Т. Г. Шевченка.

Організаційна та академічна діяльність

• Засновник першого в СРСР біохімічного журналу:
• «Наукові записки Українського біохемічного інституту» (1926),
• згодом – «Український біохімічний журнал», від 2014 – The Ukrainian Biochemical Journal.
• 1928 – організував Українське фізіологічне товариство (голова).
• Голова Українського біохімічного товариства (з 1958).
• Голова Всесоюзного біохімічного товариства (з 1964).
• Академік АН УРСР (1929), АН СРСР (1942), АМН СРСР (1944).
• Віце-президент АН УРСР (1939–1946), президент АН УРСР (1946–1962).
• Депутат Верховної Ради СРСР, депутат і член Президії Верховної Ради УРСР.

Нагороди і визнання

• Герой Соціалістичної Праці (1955).
• Заслужений діяч науки УРСР (1935).

Наукова діяльність

Автор близько 600 наукових публікацій, у т.ч. ~70 монографій, підручників, посібників.

Керівник та консультант 159 докторських і кандидатських дисертацій.

Основні напрями досліджень:

• біохімія м’язової діяльності та нервової системи;
• біохімія харчування, роль вітамінів, авітамінози;
• обмін протеїнів, нуклеїнових кислот, вуглеводів, медіаторів та біологічно активних речовин;
• біохімічні основи функціонування нервової системи, пам’яті, психічної діяльності, сну, психозів.
• Синтезував водорозчинний аналог вітаміну К – вікасол, що широко застосовується в клініці.
• Встановив закономірності біохімічної топографії нервової системи, її філо- й онтогенезу, а також особливості за різних функціональних, екстремальних і патологічних станів.

Основні публікації

• «Исследования над образованием и выделением креатина у животных» (1916).
• «Основы питания» (1927).
• «Химическая природа витаминов» (1941).
• «Вопросы биохимии нервной системы» (1965).
• «Белки головного мозга и их обмен» (1972, у співавт.).
• «Избранные труды» (1975).

У фонді ННМБУ зберігаються праці, підготовлені Палладіним О. В.  одноосібно або у співавторстві:

1. Избранные труды (1975). Шифр зберігання: В-1263.
2. Біохімія : підручник (1949). Шифр зберігання: 612.015 П 144.
3. Вопросы биохимии нервной системы (1965). Шифр зберігання: 612.015 П 144.
4. Механика жизни. Нервная система и внутренняя секреция (1923). Шифр зберігання: 612.8 П 144.
5. Научные основы народного питания (1919). Шифр зберігання: 612.3 П 144.
6. Омоложение (1923). Шифр зберігання: 616.091 П 144.
7. Основи живлення (1926). Шифр зберігання: 612.3 П 144.
8. Фізіологічна хімія : підручник (1935). Шифр зберігання: 612.015 П 144.

Також у фонді ННМБУ зберігається література, присвячена життю та діяльності Палладіна О. В.:

1. Власенко І. М. Олександ Палладін (1982). Шифр зберігання: Б-40776.
2. Збірник, присвячений 30-літтю наукової діяльності заслуженого діяча науки акад. О. В. Палладіна (1936). Шифр зберігання: 61(08) З-415.
3. Александр Владимирович Палладин : документы, фотографии (1985). Шифр зберігання: В-3197.
4. Утєвський А. М. Олександр Володимирович Палладін (1975). Шифр зберігання: Б-16240.

Олександр Самійлович Мамолат (1910 – 1991) фтизіатр. Наукові дослідження присвячені епідеміології та статистиці туберкульозу, організації боротьби з туберкульозом на селі.
Народився в с. Калніболот, Кіровоградщина.

Освіта і становлення

• 1930 – закінчив Уманський медичний технікум.
• 1930–1933 – фельдшер Ольховатського цукрового заводу (Київщина).
• 1936 – закінчив Київський медичний інститут (з відзнакою).

Професійна діяльність

• 1936–1979 – директор Українського інституту туберкульозу (згодом Київський НДІ фтизіатрії та грудної хірургії імені Ф. Г. Яновського).
• 1940 – старший лікар Київського лижного батальйону (радянсько-фінська війна).
• 1941 – поранений, в оточенні; учасник партизанського підпілля на Черкащині (організував підпільну типографію, диверсії).
• 1944–1945 – у складі діючої армії звільняв Румунію, Угорщину, Югославію, Австрію.
• Після війни – наукова та організаційна робота в інституті.

Академічна кар’єра

• Кандидатська дисертація – патогенез і морфологія туберкульозу кишківника.
• 1970 – доктор медичних наук (за сукупністю праць: «Методика та організація лікування хворих на деструктивний туберкульоз легенів»).
• Професор.
• Науковий консультант і керівник 5 докторських і 15 кандидатських дисертацій.

Громадська та організаційна діяльність

• З 1949 – головний фтизіатр МОЗ УРСР.
• Голова правління Товариства фтизіатрів України.
• Голова проблемної комісії МОЗ УРСР «Туберкульоз та патологія органів дихання».
• Заступник голови правління Всесоюзного товариства фтизіатрів.
• Депутат Київської міської ради, заступник голови комісії з охорони здоров’я.

Науковий внесок

Автор понад 160 наукових праць, з них 3 монографії.

Основні напрями:

• клініка та лікування туберкульозу легень;
• епідеміологія та профілактика;
• організація боротьби з туберкульозом.

Запровадив:

• пневмотораксні пункти у сільських лікарнях;
• сільські туберкульозні лікарні, районні та міжрайонні диспансери;
• посаду районних фтизіатрів;
• масову вакцинацію й ревакцинацію дітей і молоді;
• базові стаціонари для вперше виявлених хворих.
• Інститут, яким керував, став одним із найбільших центрів фтизіатрії, пульмонології та торакальної хірургії в СРСР.

Відзнаки

Заслужений діяч науки УРСР (1975).

У фонді ННМБУ зберігається автореферат дисертації Мамолата О. С.:

Патогенез и морфология туберкулеза кишечника в послепервичном периоде (1956). Шифр зберігання: 616.3 М 225а.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці, підготовлені Мамолатом О. С. одноосібно або у співавторстві:

1. Методика и организация лечения больных деструктивным туберкулезом легких (1970). Шифр зберігання: Р-134.
2. Побочные реакции при антибактериальной терапии больных туберкулезом (1975). Шифр зберігання: Б-14880.
3. Современные вопросы лечения туберкулеза у детей (1959). Шифр зберігання: 616.002.5 С 568.
4. Туберкулез : учеб. пособие (1971). Шифр зберігання: Б-1539.

Микола Опанасович Вакуленко (1890 –????) патолог, бактеріолог.

Освіта

• 1908 – закінчив Владикавказьку гімназію.
• 1914 – медичний факультет Університету св. Володимира (м. Київ).

Професійна діяльність

• 1914–1919 – військова служба: проєктор Київського військового госпіталю, завідувач лабораторій у пересувному госпіталі та санітарно-епідемічному загоні.
• 1919–1926 – завідувач прозектури та лабораторії Вінницького гарнізонного військового госпіталю.
• 1920 – організував першу прозектуру у Вінниці при обласній лікарні, очолював її до 1950.
• 1929–1948 – завідувач прозектури Вінницької психоневрологічної лікарні.
• 1922 – завідувач кафедри мікробіології Вінницького фармакологічного інституту.
• 1930 – завідувач кафедри гістології заочного медичного інституту.
• 1932–1949 – завідувач кафедри патологічної анатомії Вінницького медичного інституту.
• 1950–1962 – завідувач патогістологічної лабораторії Вінницького обласного онкологічного диспансеру.

Науковий внесок

Автор 22 наукових праць.

Досліджував:

• патологію висипного та поворотного тифу, холери;
• зміни нервової системи при шизофренії, прогресуючому паралічі, старечому слабоумстві.

Людвіг Іванович Малиновський (1875 – 1917)
хірург, організатор охорони здоров’я, громадський діяч.

Освіта

1898–1903 – медичний факультет Юр’ївського університету.

Професійна діяльність

• Асистент проф. В. Г. Цеге-Мантейфеля (1903–1905).
• Лікарня в м. Дунаївці (10 ліжок) – організував активну хірургічну діяльність.
• З 1905 – хірург та старший лікар Вінницької земської лікарні (75 ліжок), де поставив лікування на сучасний рівень.
• Під час Першої світової війни – головний лікар і провідний хірург шпиталю Всеросійського земського союзу у Вінниці.
• Упродовж 13 років – голова Вінницького Пироговського товариства.

Науковий внесок

• Автор 25 наукових праць, низки монографій і статей з хірургії.
• Вперше описав клініку мезентеріальних лімфаденітів.
• У класифікації перитонітів виділив дві нові форми: слизово-серозні та гангренозні.
• Запровадив термін «апендицинілеус» (кишкова непрохідність при гострому апендициті).

Громадська діяльність та спадщина

Ініціатор будівництва Вінницької Пироговської лікарні (відкрита 7.05.1917).

Похований біля фасаду її хірургічного корпусу; на могилі встановлено пам’ятник.

Його ім’я носять вулиця у Вінниці та одна з найбільших палат хірургічного відділення Пироговської лікарні.

У фонді ННМБУ зберігаються праці Людвіга І. М., підготовлені одноосібно:

1. Догмы асептики. Подготовка операций и лечение ран (1916). Шифр зберігання: 617.9 М-192
2. Phagedaena vulherum (1915). Шифр зберігання: 617.99 М-192

Калюжний Денис Миколайович (1900 – 1976) — український гігієніст, один із основоположників гігієни атмосферного повітря в Україні.

Народився на хуторі Калюжному Лебединського повіту Харківської губернії. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1926).

Професійна діяльність

• 1926–1931 — санітарний лікар Харківської міської санітарно-епідеміологічної станції.
• 1931–1933 — навчався в аспірантурі на кафедрі загальної гігієни Харківського медичного інституту.
• З 1932 р. працював в Українському НДІ комунальної гігієни під керівництвом О. М. Марзєєва.
• З 1937 р. — старший викладач гігієни Харківського військово-медичного училища.
• 1940 — захистив кандидатську дисертацію «Санитарное изучение атмосферного воздуха населенных мест Украины и меры борьбы с его загрязнением».

Під час німецько-радянської війни:

• викладач кафедри загальної та військової гігієни Куйбишевської військово-медичної академії (1942),
• начальник санітарно-епідемічної лабораторії Воронезького та 1-го Українського фронтів.
• З 1946 р. — заступник директора, а в 1956–1971 рр. — директор НДІ загальної та комунальної гігієни імені О. М. Марзєєва.

Завідував кафедрами:

• гігієни Київського інституту удосконалення лікарів (1946–1956, 1965–1970),
• гігієни Київського медичного інституту (1956–1960).
• 1954 — захистив докторську дисертацію «Гигиеническая оценка загрязнения атмосферного воздуха выбросами предприятий черной металлургии и мероприятия по его оздоровлению».
• 1957 — професор.
• 1961 — член-кореспондент АМН СРСР.

Громадська діяльність та визнання

• Голова правління Українського наукового товариства гігієністів (з 1959 р.).
• Почесний член Чехословацького науково-медичного товариства імені Я. Пуркіньє.
• Заслужений діяч науки УРСР (1964).

Наукова спадщина

Автор понад 250 наукових публікацій, зокрема 24 монографій. Науковий консультант і керівник 16 докторських та 22 кандидатських дисертацій.

Основні напрями досліджень: гігієна атмосферного повітря, планування населених місць, військова гігієна, історія гігієни й санітарії.

Досліджував механізми дії забруднювачів повітря на організм та закономірності їх розповсюдження від промислових підприємств.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.