Календар медицини

Гоцко Євстахій Володимирович (1930 – 1992) – стоматолог, доктор медичних наук (1987), професор (1989), завідувач кафедри хірургічної стоматології (1972-92), декан стоматологічного факультету (1979-92) Львівського медичного університету імені Данила Галицького. Наукові праці присвячені вивченню травматології та відновної хірургії щелепно-лицевої ділянки.

Євстахій Володимирович народився в м. Городку (нині – Львівська обл); середню медичну освіту здо-був у Львівській зуболікарській школі (1944-1946); вищу медичну освіту здобув у Київському стоматологічному інституті (1954); працював на посадах лікаря-стоматолога Городоцької міської лікарні (1954-1959).

З 1961 р. працював у Львівському медичному інституті на посадах асистента (1961-1968), доцента (1968-1972), завідувача (1972-1992) кафедри хірургічної стоматології, декана стоматологічного факультету (1979-1992); у 1967 р. захистив кандидатську дисертацію «Переломи кута і гілки нижньої щелепи і їх лікування», а в 1986 р. – докторську дисертацію «Сравнительная оценка хирургического лечения врожденных несращений верхней губы и неба»; професор (1989).

Автор близько 130 наукових публікацій, зокрема 9 автор-ських свідоцтв на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: травматологія та відновна хірургія щелепно-лицевої ділянки, хірургічне лікування вроджених незрощень верхньої губи та піднебіння, одонтогенних пухлин щелепи, запальних процесів верхньо-щелепних пазух та великих слинних залоз; науковий консультант і керівник 3 докторських та 11 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати Гоцко Є. В.:

1. Переломы угла и ветви нижней челюсти и их лечение (клинико-экспериментальное исследование) (1967). Шифр зберігання: 616.31 Г 748
2. Сравнительная оценка хирургического лечения врожденных расщелин верхней губы и неба (1986). Шифр зберігання: Р-32324

У фонді ННМБУ зберігаються праці Гоцко Є. В., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Воспалительные заболевания пародонта (1988). Шифр зберігання: Б-61483
2. Методичні вказівки до клінічного дослідження хворого та складання історії хвороби на кафедрі хірургічної стоматології (1973). Шифр зберігання: Б-11066
3. Методические указания по клиническому обследованию больных и написанию истории болезни (1975). Шифр зберігання: Б-46909

Наранович Петро Андрійович (1805-1858) – доктор медицини (1837), ординарний професор кафедри анатомії (1838) Харківського університету. Першим у Харкові застосував ефірний наркоз через пряму кишку, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, працював у галузі офтальмології, успішно виконував операції на очах.

Петро Андрійович народився в с. Чапліївці Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер – Шосткинського району Сумської обл.) у сімʼї священика; медичну освіту «лекарь 1-го отделения» здобув у С.- Петербурзькій медико-хірургічній академії (1826); виконував обовʼязки прозектора зоотомії (з 1826 р.); проектора анатомії (з 1833 р.), а згодом (з 1834 р.) – медико-хірург та акушер С.- Петербурзької медико-хірургічної академії; з 1827 р. – ординатор (без платні) С.- Петербурзького військово-сухопутного госпіталю; штаб-лікар (1829); у 1837 р. захистив докторську дисертацію «Calculi vesicae uronariae, momenta pathologica, therapeutica necnon chirurgica»; у квітні 1837 р. призначений на посаду екстраординарного професора, а у вересні 1838 р. – ординарного професора анатомії Харківського університету; доктор Д. А. Сібілев згадував (1894).

З 1843 р. по 1858 р. – директор хірургічної факультетської клініки Харківського університету; упродовж 8-ми років на громадських засадах працював на посаді лікаря шляхетного пансіону 2-ї Харківського чоловічої гімназії та більше 1 року – лікаря при Харківській духовній семінарії, з 1844 р. також надавав безкоштовну медичну допомогу малозабезпеченим хворим у складі Харківського доброчинного товариства; відзначився в боротьбі з холерою в 1840-их роках; під час Кримської війни керував хірургічним відділенням Харківського тимчасового госпіталю; дійсний член Товариства російських лікарів (м. С.- Петербург, 1843); почесний член С.- Петербурзької медико-хірургічної академії (з 1950 р.); наукові праці присвячені вивченню органів руху людини, питанням практичної хірургії; запропонував низку нових хірургічних інструментів; у 1847 р. уперше в Харкові застосував ефірний прямокишковий наркоз.

Основні публікації: «De angulo faciei novaque ejusdem considerandi ratione oratio» (1841), «Анатомофизиологическое описание органов движения человеческого тела» (1850), «Отчет об операциях, сделанных в хирургическом отделении харьковского университета за 1853 г.», «Отчет об операциях, сделанных в хирургическом отделении харьковского университета за 1856 г.», «Ранение штуцерной пулей в глаз навылет» (1857-1858), «Рычаг для вправления вывихнутой челюсти и др. избретенные инструменты» (1857-1858), «Любопытный случай камня в мочевом пузыре» (1857-1858), «Анатомическое
описание близнецов, сросшихся головами».

У фонді ННМБУ немає робіт даного автора, але є стаття про нього:

Мирский М. Б. Видный русский хирург П. А. Наранович / М. Б. Мирский // Клиническая хирургия. – 1991. – № 2. – С. 70-72″

Гончарук Євген Гнатович (1930-2004) гігієніст, доктор медичних наук (1968), професор (1969), академік НАН України (1992), АПН України (1992), НАМН України (1993), Польської академії медицини (1997), Всесвітньої академії медицини ім. А. Швейцера (1999), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990).

Євген Гнатович закінчив Київський медичний інститут (1954), де й працював від 1961 (нині Національний медичний університет): від 1968 – завідувач кафедри комунальної гігієни та екології людини, водночас у 1969-1979 – декан санітарно-гігієнічного факультету, 1984-2004 – ректор; у 1957-1961 – в Тернопільському медичному інституті, де взяв участь у створенні кафедри гігієни. Член Президій АМН України та АПН України.

Вивчав питання санітарної охорони ґрунту, підземних джерел господарсько-питного водопостачання, малих річок від побутових і промислових стічних вод; очистки та знезаражування стічних вод; впливу факторів довкілля на здоров’я населення. Розробив теоретичні основи й описав закономірності біологічної очистки стічних вод у глибоких шарах ґрунту на спорудах підземної фільтрації, обґрунтував зони санітарної охорони підземних джерел господарсько-питного водопостачання населення. Автор теорії та методології гігієнічного нормування екзогенних хімічних речовин у ґрунті. Дослідив механізм гострого отруєння людини пестицидами на сільсько-господарських полях і запропонував профілактичні заходи його попередження.

Наукові праці: “Сооружения подземной фильтрации бытовых сточных вод (гигиеническое обоснование их параметров)” (1967); “Очистка и обеззараживание сточных вод лечебных учреждений” (1973); “Малогабаритные очистные сооружения канализации” (1974); “Санитарная охрана почвы от загрязнения химическими веществами” (1977); “Гигиеническое нормирование химических веществ в почве” (1986); “Изучение влияния факторов окружающей среды на здоровье населения” (1989); “Загальна гігієна: Пропедевтика гігієни” (1995); “Комунальна гігієна” (2003).

Смик Михайло Михайлович (1910-2005) – патофізіолог, доктор медичних наук, професор. Організатор і перший завідувач кафедр патологічної фізіології Вінницького (1938-41), Станіславського (нині-Івано-Франківська державна медична академія) (1949-57), Луганського (1957-74) медичних інститутів. Напрями наукової діяльності: лікування запальних процесів суглобів, хребта; спонтанний тромбоз у воротній вені; зміни функцій органів при туберкульозі, тиреотоксикозі, лептонному шоку; ефективність лікувального використання ультразвуку.

Михайло Михайлович народився в м. Києві; медичну освіту здобув в Одеському медичному інституті (1933); навчався в аспірантурі на кафедрі патологічної фізіології Одеського інституту удосконалення лікарів (1933-1935); працював на посадах асистента кафедри біохімії Одеського медичного інституту (1935-1936), завідувача (організатора) кафедри патологічної фізіології Вінницького медичного інституту (1936-1941); у часи німецько-радянської війни працював на посадах асистента кафедри патологічної фізіології Казанського університету (1941-1943), начальника серобактеріологічної та клінічної лабораторії евакошпиталів (1943-1946); у подальшому працював на посадах завідувача (організатора) кафедри патологічної фізіології Станіславського (Івано-Франківського) медичного інституту (1949-1957), завідувача кафедри патологічної фізіології (1957-1974), проректора з наукової роботи (1967-1972) Луганського медичного інституту; у 1937 р. захистив кандидатську дисертацію «Влияние гипофиза на функцию почек», а в 1956 р. – докторську дисертацію «О патогенезе нарушений некоторых функций печени и обмена веществ при туберкулезе»; професор (1958); фундатор і перший голова Луганського обласного науково-медичного товариства патофізіологів; член Вченої ради МОЗ УРСР (1959-1967).

Автор 55 наукових публікацій, зокрема 1 монографії. Основні напрями наукових досліджень: вивчення порушень функції печінки та обміну речовин при туберкульозі, дослідження запалення й лікування запальних процесів суглобів та хребта, спонтанного тромбозу у ворітній вені, змін функцій органів при тиреотоксикозі, пептонному шоку, вивчав ефективність лікувального використання ультразвуку; науковий консультант і керівник 4 докторських та 7 кандидатських дисерацій; Почесний професор Луганського державного медичного університету (1995).

У фонді ННМБУ зберігаються праці Смик М. М., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Вплив ультразвуку на організм (1969). 1969 С-504м

Синяченко Олег Володимирович (1950-2021) терапевт, член-кореспондент НАМН України (2002), доктор медичних наук (1989), професор (1990), академік АН вищої освіти України (з 1998), дійсний член Нью-Йоркської Академії наук, заслужений діяч науки і техніки України (2011), завідувач кафедри внутрішньої медицини № 1 Донецького національного медичного університету (м. Лиман).

Олег Володимирович закінчив лікувальний факультет Донецького медичного інституту (1973), з 1991 обіймав посади завідувача кафедр пропедевтики внутрішніх хвороб, пропедевтики внутрішньої медицини, загальної практики – сімейної медицини, а з 2015 – внутрішньої медицини № 1.

Висококваліфікований фахівець у галузі терапії. Основні напрями наукової діяльності: ревматологія, нефрологія, медична фізична хімія й історія медицини. Вперше розробив і впровадив у практику медичну технологію діагностики та терапії уражень нирок при подагрі, вивчив морфологічні зміни ниркових структур, розробив класифікацію даної хвороби, яку визнали в європейських країнах; зробив значний внесок у вивчення патогенезу реактивного та ревматоїдного артритів, вісцеральних проявів при системних захворюваннях сполучної тканини, особливостей перебігу та реабілітації професійних хвороб опорно-рухового апарату, немедикаментозного лікування патології суглобів; вперше розробив метод міжфазної тензіореометрії біологічних рідин у медицині, що з успіхом використовується в Німеччині, Італії й інших країнах Європи. Приділяє увагу історії медицини України, її відображенню в нумізматиці, фалеристиці та філателії.

Наукові праці: “Dynamic surfas tensiometry in medicine” (2000); “Системная ферментная терапия нефритов” (2000); “Оксид азота в терапевтической практике” (2001); “Болезнь Рейтера” (2002); “Межфазная тензиореометрия биологических жидкостей в терапии” (2003); “Поражение легких при системных заболеваниях соединительной ткани” (2004); “Пропедевтика внутрішніх хвороб” (2006).

Козир Ніна Миколаївна (1920-2014) – анатом, доктор медичних наук (1969), завідувачка кафедри анатомії людини Вінницького медичного інституту (1967-70), професор кафедри анатомії людини Одеського медичного університету (1970). Наукові праці присвячені порівняльній анатомії підшлункової залози у людини.

Ніна Миколаївна народилася в с. Азарово Массальського району Калузької обл.; середню медичну освіту здобула в Московському медичному училищі, працювала на посаді фельдшера «Швидкої медичної допомоги» м. Ашхабад; вищу медичну освіту здобула на лікувальнопрофілактичному факультеті Ашхабадського медичного інституту; працювала на посадах лікаря-хірурга в м. Аш-хабаді та асистента Туркмен-ського медичного інституту (м. Ашхабад, 1942); працювала на посадах лікаря хірургічного відділення Респбліканської клінічної лікарні (м. Ашхабад, 1942-1944), асистента кафедри госпітальної хірургії Туркменського медичного інституту (1944-1945), ординатора Крижопільської районної лікарні Вінницької обл., завідувача сільської лікарської дільниці в Немирівському районі Вінницької обл., ординатора хірургічного відділення Могилів-Подільської районної лікарні, асистента, доцента, завідувача (1967-1970) кафедри анатомії людини Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова, доцента (1970-1971) та професора (1971-2003) кафедри анатомії людини Одеського медичного інституту імені М. І. Пирогова (нині – Одеський національний медичний університет); у 1959 р. захистила кандидатську дисертацію «Вены вилочковой железы человека и некоторых позвоночных животных», а в 1969 р. – докторську дисертацію «Морфология поджелудочной железы у различных животных и результаты изучения развития и строения данного органа у человека».

Автор 30 наукових публікацій; основні напрями наукової діяльності – дослідження порівняльної анатомії підшлун-кової залози та кровообігу вилочкової залози в людини та деяких тварин.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати Козир Н. М.:

1. Вены вилочковой железы человека и некоторых позвоночных (1958). Шифр зберігання: 611.4 К – 593
2. Морфология поджелудочной железы у различных животных и результаты изучения развития и строения данного органа у человека ( 1969) Шифр зберігання: 1969 К – 593н

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Козир Н. М., підготовлені одноосібно або у співавторстві:
Некоторые вопросы морфологии человека и животных (1968 ).
Шифр зберігання: Б – 8706 “