Календар медицини

Бродський Андрій Фаустович (1900 – 1990) ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор. Представник української школи реконструктивної ортопедії XX століття, фахівець у галузі відновного лікування, протезування та трансплантації біологічних тканин.

Андрій Фаустович народився у селі Зозів (нині — Липовецький район, Вінницька область).
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті, який закінчив у 1926 р.

Після завершення навчання працював лікарем у с. Вороньків Бориспільського району Київської області (1926–1929).
У 1930–1941 рр. — асистент кафедри соціальної гігієни Київського медичного інституту, а одночасно (1931–1941) — лікар Українського інституту травматології та дитячої ортопедії (з 1934 р. — Український НДІ ортопедії і травматології).

Під час німецько-радянської війни обіймав посади провідного та головного хірурга шпиталів військового округу, брав участь у наданні допомоги пораненим військовослужбовцям.

Післявоєнна діяльність
У 1945–1950 рр. — заступник директора з наукової роботи, а згодом директор Саратовського НДІ травматології та ортопедії.
У 1950–1954 рр. — завідувач організаційно-методичного відділу Українського НДІ травматології та ортопедії;
у 1957–1959 рр. — керівник відділення відновного лікування та складного протезування;
у 1959–1969 рр. — керівник лабораторії консервування і трансплантації біологічних тканин цього ж інституту.

Наукові здобутки
У 1967 р. захистив докторську дисертацію на тему «Биологическая пленка и гомологическая кожа в эксперименте и клинике», у 1969 р. отримав звання професора.
Автор близько 60 наукових публікацій, зокрема двох монографій.

Основні напрями наукових досліджень:

• удосконалення методів створення функціонально повноцінних кукс після ампутацій;
• розроблення технологій заготівлі, консервування та трансплантації кісткових гомотрансплантатів;
• створення та клінічне застосування біологічних плівок для лікування опіків і трофічних виразок;
• розробка операції за Бродським — методики з’єднання дистальних кінців кісток гомілки шляхом аутопластики та стяжки кетгутом, що усувала потребу в укороченні сегмента.

Його напрацювання заклали підґрунтя для розвитку сучасних методів реконструктивної хірургії, протезування та біологічного відновлення тканин.

Внесок у медичну науку

Бродський належить до покоління лікарів-дослідників, які сформували наукові основи української травматології середини XX століття. Його підходи до відновного лікування та біотрансплантації стали базовими для подальшого розвитку галузі.

Помер 25 липня 1990 р.
Ім’я Андрія Фаустовича Бродського асоціюється з розвитком наукових засад ортопедії, зокрема напрямів протезування, трансплантації біотканин та удосконалення технік реконструкції кісток.

Лаврик Семен Семенович (1915 – 1990) гематолог, організатор медичної освіти, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР (1979), заслужений діяч науки УРСР (1975).

Семен Семенович народився у селі Велика Слобідка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.
Медичну освіту здобув у Кам’янець-Подільському медичному технікумі (1934) та у Вінницькому медичному інституті (1940).

Під час Другої світової війни (1941–1945) проходив військову службу, пройшов шлях від військового лікаря до начальника військового госпіталю.

Професійна та організаційна діяльність

• 1946–1950 рр. — директор Львівського науково-дослідного інституту переливання крові та невідкладної хірургії.
• 1950–1953 рр. — завідувач Львівського обласного відділу охорони здоров’я.
• 1953–1954 рр. — директор Станіславського (Івано-Франківського) медичного інституту.
• 1954–1960 рр. — перший заступник міністра охорони здоров’я УРСР.
• 1960–1970 рр. — директор Київського НДІ гематології та переливання крові.
• 1970–1984 рр. — ректор Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця.
• 1984–1990 рр. — керівник лабораторії консервування кісткового мозку Київського НДІ гематології.

Наукова діяльність

У 1966 р. захистив докторську дисертацію «Консервування кісткового мозку глибоким заморожуванням» (рос. «Консервирование костного мозга глубоким замораживанием»).
У 1967 р. отримав звання професора.
Автор понад 150 наукових праць, серед яких:

• «Консервирование костного мозга глубоким замораживанием» (1966);
• «Консервирование костного мозга» (1975);
• «Трансплантация костного мозга в онкологической практике» (1976);
• «Морфо-функциональная характеристика лейкоцитов периферической крови человека, криоконсервированных в защитных растворах ПВП, ПЭО» (1980).

Основні напрями наукових досліджень

• Організація служби крові та донорства в Україні.
• Розроблення технологій аутотрансфузії консервованих клітин крові.
• Вивчення та впровадження аутологічних і гомологічних трансплантацій кісткового мозку у пацієнтів після променевої та хіміотерапії злоякісних новоутворень.
• Створення технологій глибокого заморожування кісткового мозку для тривалого зберігання.

Результати його досліджень стали основою для впровадження пересадок аутологічного та гомологічного кісткового мозку у клінічну практику та створення банків кісткового мозку.

Консервований за методами Лаврика кістковий мозок використовували для лікування постраждалих унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у перші дні після катастрофи (1986).

Громадська та науково-організаційна діяльність

• Голова Українського товариства лікарів-гематологів.
• Голова медичної секції товариства «Знання» УРСР.
• Заступник редактора «Великої медичної енциклопедії».
• Член-кореспондент АН УРСР (1979).
• Заслужений діяч науки УРСР (1975).
• Лауреат премії АН УРСР імені академіка О. О. Богомольця.
• Державна премія України (посмертно, 1992).

Значення для науки

Семен Семенович Лаврик — один із засновників вітчизняної школи гематології та трансфузіології. Його роботи з консервування кісткового мозку, аутотрансфузії та донорства заклали основи сучасних методів клітинної терапії, біобанкінгу та відновної медицини.

Вієвська Галина Анатоліївна (1930) психіатр, доктор медичних наук, професор. Представниця української школи клінічної психіатрії другої половини XX століття, фахівчиня у галузі нейропсихіатрії та токсико-психіатрії.

Галина Анатоліївна народилася у місті Запоріжжі.
Медичну освіту здобула у Київському медичному інституті, який закінчила у 1954 р.
У 1954–1956 рр. працювала лікарем у м. Вінниці.
Від 1956 р. пов’язала свою професійну діяльність із Вінницьким медичним інститутом імені М. І. Пирогова, де послідовно обіймала посади:

• виконувачки обов’язків завідувача кафедри психіатрії (1965–1974),
• завідувачки кафедри (1974–1985),
• професора кафедри психіатрії (1985–1995).З 1995 р. працює старшим лікарем Київської міської наркологічної лікарні «Соціотерапія».

Наукова діяльність

У 1963 р. захистила кандидатську дисертацію на тему
«Клинико-физиологические исследования при лечении аминазином больных атеросклеротическими психозами».
У 1973 р. — докторську дисертацію
«Клиника нервно-психиатрических нарушений у лиц, длительно контактирующих с хлор- и фосфороорганическими пестицидами».

У 1976 р. отримала звання професора.
Авторка 127 наукових публікацій, присвячених питанням психіатрії, неврології, токсичних уражень нервової системи та патології, пов’язаної з впливом хімічних речовин.

Основні напрями наукових досліджень

• Дослідження нервово-психічних розладів алкогольного генезу.
• Вивчення клініки та патогенезу нервово-психіатричних порушень у осіб, які тривалий час контактують із хлор- і фосфорорганічними пестицидами.
• Аналіз фізіологічних і психопатологічних механізмів впливу токсичних чинників на центральну нервову систему.

Громадська та професійна діяльність

• Заступниця голови Вінницького обласного товариства невропатологів і психіатрів.
• Член правління Вінницького обласного товариства «Знання».

Наукове та практичне значення

Галина Анатоліївна Вієвська зробила вагомий внесок у розвиток вітчизняної психіатрії, зокрема у вивчення токсико-психічних розладів та патології алкогольного генезу. Її дослідження мали прикладне значення для медицини праці, наркології та неврології, сприяли вдосконаленню діагностики та терапії психічних порушень, зумовлених хімічними впливами.

Боржієвський Цезар Кайтанович (1930 – 2020) уролог, хірург, анестезіолог, доктор медичних наук, професор, заслужений професор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (2005). Один із провідних організаторів урологічної служби Західної України, фахівець у галузі трансплантології, анестезіології та хірургії сечостатевих органів.

Цезар Кайтанович народився  у селі Багновиця (нині — Хмельницька область).
Медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Вінницького медичного інституту, який закінчив у 1955 р.

Після завершення навчання працював:

• 1955–1956 — хірург дільничної лікарні с. Багринівці Вінницької області;
• 1956–1960 — хірург Вінницької обласної клінічної лікарні;
• 1960–1964 — асистент кафедри шпитальної хірургії Вінницького медичного інституту;
• 1964–1973 — доцент кафедри торакальної хірургії й анестезіології Львівського медичного інституту.

У 1972–1973 рр. проходив стажування в Київському НДІ урології.
З 1973 р. працює у Львівському медичному інституті (нині — Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького), де обіймав посади:

• завідувача кафедри урології (1973–2001),
• професора кафедри (з 2001 р.),
• декана з роботи з іноземними студентами (1981–1982).

Наукова діяльність

У 1963 р. захистив кандидатську дисертацію
«О влиянии некоторых методов премедикации на клинику потенцированного интубационного наркоза».
У 1970 р. — докторську дисертацію
«Оценка наркотических средств и методов обезболивания при скрытой и явной печеночной недостаточности».
У 1974 р. отримав звання професора.

Автор близько 350 наукових публікацій, серед них:

• «Професор Микола Миколайович Болярський — видатний український хірург і уролог» (2008),
• «Уретерореноскопія» (2009).

Науковий консультант і керівник 2 докторських та 18 кандидатських дисертацій.

Основні напрями наукових досліджень

• Хірургічне та медикаментозне лікування запальних і пухлинних захворювань сечостатевої системи.
• Розроблення методів знеболювання в урологічній і хірургічній практиці.
• Удосконалення хірургічних технологій при сечокам’яній хворобі.
• Трансплантація нирок та організація спеціалізованої урологічної допомоги.
• Фізіологічні аспекти анестезії при патології печінки.
• Реабілітація урологічних хворих на курортах Шкло, Східниця, Трускавець, Моршин, Любінь Великий, Немирів.

Організаційна діяльність

• Організатор і керівник Львівського центру трансплантології нирки та хронічного гемодіалізу (1986–1996).
• Декан факультету роботи з іноземними студентами Львівського медичного інституту (1981–1982).

Визнання та звання

• Професор (1974).
• Заслужений професор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (2005).
• Один із засновників сучасної урологічної та трансплантологічної школи Львова.

Наукове та практичне значення

Цезар Кайтанович Боржієвський належить до кола провідних українських хірургів-урологів, які сформували фундамент вітчизняної школи клінічної урології, трансплантології та анестезіології. Його наукові здобутки сприяли розвитку методів лікування хвороб нирок і сечових шляхів, удосконаленню технік наркозу та впровадженню сучасних технологій у хірургічну практику.

Дмитрієва Неоніла Михайлівна (1910 – 1986) фармаколог, доктор медичних наук, професор. Представниця української школи фармакологів середини XX століття, дослідниця впливу серцевих глікозидів та механізмів фармакологічної дії лікарських речовин при патологічних станах організму.

Неоніла Михайлівна народилася 9 листопада 1910 р. у місті Старобільську (нині — Луганська область).
Медичну освіту здобула у Харківському медичному інституті, який закінчила у 1937 р.

У 1937–1940 рр. навчалася в аспірантурі кафедри фармакології Харківського медичного інституту під керівництвом професора О. І. Черкеcа.

У роки Другої світової війни (1941–1944) працювала асистентом кафедри фармакології Хабаровського медичного інституту.
Після повернення до України — асистент кафедри фармакології Харківського медичного інституту (1944–1952).

• З 1952 р. пов’язала свою діяльність із Київським медичним інститутом, де обіймала посади:
• доцента кафедри фармакології (1952–1962);
• професора кафедри (1962–1971);
• завідувачки кафедри фармакології (1971–1972).

Крім того, виконувала важливі адміністративні обов’язки:

• декан педіатричного факультету (1959–1962);
• проректор з навчальної роботи (1966–1967).

Наукова діяльність

У 1960 р. захистила докторську дисертацію на тему
«Особенности фармакодиагностики сердечных гликозидов при различных состояниях организма».
Авторка близько 100 наукових публікацій, присвячених загальній фармакології, дії лікарських засобів на серцево-судинну систему, фармакодіагностиці та впливу гіпоксії на ефективність фармакотерапії.

Основні напрями наукових досліджень

• Дослідження фармакодинаміки та фармакокінетики серцевих глікозидів при різних патологічних станах організму.
• Вивчення впливу гіпоксії, порушень кровообігу та обміну речовин на дію кардіотропних препаратів.
• Аналіз механізмів фармакологічної адаптації при патологіях серцево-судинної системи.

Наукове та педагогічне значення
Неоніла Михайлівна Дмитрієва належить до покоління вітчизняних учених, які сформували наукову школу української фармакології. Її праці сприяли розвитку уявлень про фармакодинаміку серцевих препаратів і стали основою для подальших досліджень у галузі клінічної фармакології та експериментальної терапії.

Ельберг Володимир Олександрович (1891 – 1964) терапевт, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР (1960). Один із провідних представників української клінічної терапії першої половини XX століття, дослідник у галузі кардіології, ревматології та біохімії обміну речовин.

Володимир Олександрович народився у місті Катеринославі (нині — Дніпро).
Медичну освіту здобув у Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі, яку закінчив у 1914 р.

Під час Першої світової війни (1914–1918) служив військовим лікарем на фронті.

Після демобілізації працював у клініках Києва:

• з 1920 р. — ординатор госпітальної терапевтичної клініки;
• 1923–1930 рр. — асистент тієї ж клініки під керівництвом професора В. В. Виноградова.
• У 1928 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к вопросу о холестериновом обмене».

Професійна та наукова діяльність

• 1931–1933 рр. — доцент кафедри біохімії Всеукраїнського інституту біопатології.
• 1933–1938 рр. — завідувач тієї ж кафедри.
• 1938–1939 рр. — професор кафедри факультетської терапевтичної клініки Київського медичного інституту.
• 1939–1941 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету того ж інституту; звання професора отримав у 1939 р.

Під час Другої світової війни працював у евакуації:

• 1941–1944 рр. — завідувач кафедри пропедевтичної терапії Киргизького медичного інституту;
• 1944–1945 рр. — завідувач кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів.

Після війни:

• 1945–1948 рр. — завідувач кафедри факультетської терапії, а також кафедри госпітальної терапії Чернівецького медичного інституту;
• 1951–1959 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту.
  Також обіймав посаду головного терапевта Чернівецької області.

Наукові здобутки
Автор 37 наукових публікацій, присвячених питанням клінічної терапії, біохімії обміну речовин та кардіології.
Його праці поєднували експериментальні біохімічні дослідження з клінічними спостереженнями, що дозволило поглибити уявлення про патогенез серцево-судинних і ревматичних захворювань.

Основні напрями досліджень

• Вивчення функціонального стану печінки при різних патологічних процесах.
• Дослідження клініки, діагностики та патогенезу ревматизму.
• Аналіз мітрального стенозу та розробка принципів його оперативного лікування.
• Вивчення гіпертонічної хвороби, тромбоемболічних ускладнень і тромбозу коронарних судин.
• Розробка методів прижиттєвої діагностики тромбозу коронарних артерій.

Визнання

• Професор (1939).
• Заслужений діяч науки УРСР (1960).
• Один із засновників клініко-експериментального напряму у вітчизняній терапії, який поєднував біохімічні та клінічні підходи до вивчення захворювань серцево-судинної системи.

Його наукові праці стали важливим етапом у розвитку української терапевтичної школи, зокрема у становленні ревматології та клінічної кардіології.