Календар медицини

Добровольський Леонард Олександрович (1929-2013) гігієніст, радіобіолог, доктор медичних наук (1988). Закінчив Київський медичний інститут (1955). Працював лікарем у Казахстані (1955-1957); в Інституті медицини праці АМНУ (Київ, від 1957; з перервою): від 1971 – завідувачем відділу науково-медичної інформації; радником з питань гігієни праці в Європейському регіональному бюро ВООЗ (Данія, 1968-1970).

Основні напрями наукових досліджень: гігієна праці, радіаційна гігієна, радіобіологія, виробничий мікроклімат, медична інформатика. Встановив закономірності реакції організму на хронічну комбіновану дію радіації та інших чинників довкілля, запропонував методологію гігієнічного нормування комбінації шкідливих факторів; обґрунтував особливості дії перепадів температури повітря на білки сироватки крові in vivo.

Наукові праці: “Изменения белкового обмена при длительном воздействии высокой температуры” (1961); “Меры радиационной безопасности при различных видах трудовой деятельности в условиях радиоактивного загрязнения” (1986); “Словарь терминов и их определений в области гигиенического нормирования факторов окружающей среды” (1988); “Advances in the study of combined effects of environmental factors on organism in Ukraine” (1999); “Некоторые данные моделирования длительного сочетанного действия малых доз Cs137 и ДДТ на плодовитость и потомство” (2005).

Старков Арсен Вікторович (1874-1927) топографоант, академік Всеукраїнської Академії наук (1921), доктор медицини (1900), професор, завідувач кафедри нормальної анатомії Київського університету (з 1912) та кафедри анатомії української лектури Київського медичного інституту (1917-22); організатор і керівник першої академічної лабораторії з вивчення центральної нервової системи.

Арсен Вікторович народився в м. Торжок Тверської губернії, медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Московського університету (1897). Працював на посадах позаштатного помічника проректора, штатного помічника прозектора кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Московського університету (1897-1900). У 1900 р. захистив докторську дисертацію «Этиология и патологическая анатомия мышечной кривошеи»; від 1900 до 1906 р. – професор описової та порівняльної анатомії й директор Анатомічного інституту Жіночого медичного інституту.

У 1906-1908 рр. перебував у науковому відрядженні в анатомічних інститутах Берліна та Відня; від 1908 р. працював у Московському університеті на посадах прозектора кафедри топографічної анато-мії та оперативної хірургії (1908-1915), керівника Інституту топографічної анатомії та оперативної хірургії (1915-1917).

У часи Першої світової війни також обіймав посаду головного хірурга лазарету імператорської родини в Петровському палаці; від 1918 до 1922 р. – професор, завідувач кафедри анатомії Університету св. Володимира (з часом – Київського медичного інституту). У 1921 р. обраний дійсним членом ВУАН (у галузі медичної біології). У 1921 р. створив в Академії лабораторію для дослідження центральної нервової системи та очолив Комісію ВУАН з вивчення центральної нервової системи; у 1922 р. був вимушений залишити Україну; від 1923 до 1925 р. викладав на посаді професора біології Українського вищого педагогічного інституту (м. Прага, Чехословаччина). У 1923 р. обраний посередником між ВУАН та громадськими організаціями Чехословаччини; з часом – професор Римського університету.

Арсен Старков був блискучим лектором; його лекції відзначались образним і точним описанням анатомічних фактів та основ загальної анатомії і завжди привертали велику аудиторію.

Основні праці: «Анатомия прямой кишки и мышц, имеющих к ней отношение: Литературное и анатомическое исследование» (том перший, 1912); «Анатомия фасций и клетчатки малого таза» (том другий, 1912); «Дослі-дження про нерви серця» – опубліковано в 1926 р. Празькою академією наук; «Остеологія» (1925); А. В. Старков – автор першого україномовного підручника «Загальна біологія» (1925), який був виданий у Празі.

Мельник Марко Никифорович (1914-1997) (1914-1997) епідеміолог, доктор медичних наук (1972), професор (1974), заслужений діяч науки УРСР (1983). Учасник 2-ї світової війни.

Марко Никифорович закінчив Одеський медичний інститут (1939), де в 1962-1963 працював завідувачем кафедри організації охорони здоров’я.

Від 1946 – старший епідеміолог Одеського районного відділу охорони здоров’я; у 1963-1973 – заступник Міністра охорони здоров’я УРСР, головний санітарний лікар УРСР; у 1973-1981 – директор, 1981-1987 – керівник лабораторії імунохімії, експериментально-виробничої лабораторії, від 1987 – консультант Київського НДІ епідеміології та інфекційних хвороб.

Наукові дослідження були присвячені організації охорони здоров’я, протиепідеміологічній і санітарній безпеці країни. Зробив вагомий внесок у протиепідеміологічне та санітарне забезпечення країни, матеріально-технічної бази СЕС та закладів епідеміологічного профілю, розширення лікувально-профілактичної мережі.

Наукові праці: “Пути развития санитарной организации Украины” (1972); “Токсоплазмоз человека” (1974); “Гельминтозы человека” (1978); “Эпиде­­мический паротит” (1979); “Профилактика острых кишечных инфекций в детских дошкольных учреждениях” (1983); “Дифтерийная инфекция” (1984).

Благодаров Володимир Миколайович (1939-2013) патологоанатом, доктор медичних наук (1979), професор (1982). Закінчив Київський медичний інститут (1962), де відтоді й працював (нині Національний медичний університет): асистент, доцент, від 1982 – професор, від 1991 – завідувач кафедри патанатомії, одночасно в 1981-1990 – заступник проректора з наукової роботи, від 1990 – декан 1-го лікувального факультету.

Наукові праці були присвячені вивченню гістохімії та електронної мікроскопії захворювань серцево-судинної системи, органів травлення та сечової системи.

Наукові праці: “Патологическая анатомия и патогенез почечнокаменной болезни” (1974); “Почечнокаменная болезнь” (1978); “Ультраструктура почек в условиях нарушенного кровообращения при хроническом пиелонефрите” (1982); “Практикум з патологічної анатомії” (1992); “Патологічна анатомія” (1997); “Курс клінічної патології” (1999).

Копистинський Євген Августович (1879-1967) психіатр, доктор медичних наук (1936), професор (1936), завідувач кафедри психіатрії (1931-32), завідувач кафедри психіатрії педіатричного факультету (1932-38) Київського медичного інституту. Його роботи з епілепсії, лікування інсуліном і електросудомної терапії, з історії земської психіатричної допомоги є значним внеском у науку.

Євген Августович працював на посадах завідувача кафедри психіатрії (1931-1932), завідувача кафедри психіатрії педіатричного факультету (1932-1938), професора кафедри психіатрії (1943-1948) Київського медичного інституту; доктор медичних наук (1936); професор (1936); автор понад 100 наукових публікацій; основні напрями наукової діяльності: вивчення, нервових та психічних захворювань; особливо відомі його праці з епілепсії, лікування інсуліном та електросудомної терапії, з історії земської медицини; основні публікації: «Методы и средства в терапии эпилепсии» (1934), «К вопросу о постановке психиатрического дела в Закавказьких Советских республиках» (1935).

Коркушко Олег Васильович (1929-2024) відомий учений-терапевт, один з провідних фахівців в галузі клінічної геронтології та геріатрії, клінічної фізіології, доктор медичних наук (1969), професор (1971), академік Академії медичних  наук України (1994). член-кореспондент Академії національних  наук України (1992), член-кореспондент РАМН (1991), завідувач відділення клінічної фізіології та патології внутрішніх органів Інституту геронтології НАМН України (з 1978). Основні напрями наукової діяльності: вивчення клініко-фізіологічних механізмів старіння людини, особливостей етіології, патогенезу, діагностики, лікування та профілактики основних захворювань внутрішніх органів, серцево-судинної системи у людей похилого віку.

Олег Васильович народився в Києві, медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Київського медичного інституту (1955). У 1955-1959 рр. – аспірант кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів; у 1961 р. захистив кандидатську дисертацію «Функциональное состояние печени у больных с нагноительными заболеваниями легких»; з 1961 р. працює в Інституті геронтології АМН України.

З 1964 по 1978 р. – керівник лабораторії функціональної діагностики цього ж інституту; у 1969 р. захистив докторську дисертацію «Клинико физиологические особенности сердечно-сосудистой системы у пожилых, старых людей и долгожителей»; з 1978 р. – завідувач віділення клінічної фізіології та патології внутрішніх органів інституту геронтології НА МН України; професор (1971): академік НАМН України за спеціальністю «Терапія» (1994); член-кореспондент НАН України (1992); членкор. РАМН (1991), член Нью-Йоркської академії наук (1994); президент Української асоціації «мікроциркуляція, гемореологія, тромбоутворення»; член Наукової ради НАМН України з теоретичної та профілактичної медицини; президент Української асоціації «Мікроциркуляція, гемореологія, тромбоутворення»; член президії правління Українського товариства геронтологів та геріатрів; член правління Українського наукового кардіологічного товариства; почесний член Товариства геронтологів Німеччини та Болгарії: головний редактор журналу «Кровообіг та гемостаз»; член редакційних рад геронтологічних журналів низки країн; член спеціалізованої Вченої ради при ННЦ «Інститут кардіології імені академіка М. Д. Стражеска»; заслужений діяч науки України (1991); лауреат Державної премії України (1984, 1997, 2003), лауреат премії імені С. П. Боткіна РАМН (1994), лауреат премії імені М. Д. Стражеска НАН України (1995).

Автор понад 830 наукових публікацій, зокрема 17 монографій, 23 авторських свідоцтв. Наукові праці присвячені вивченню клініко-фізіологічних механізмів старіння людини, особливостей етіології, патогенезу, діагностики, лікування та профілактики основних захворювань внутрішніх органів у людей похилого віку та передчасного старіння людини, розробці профілактичних та лікувальних заходів, спрямованих на запобігання йому, а також вивченню особливостей фармакокінетики та фармакодинаміки лікарських засобів у людей похилого віку.

Науковий консультант та керівник 20 докторських і 72 кандидатських дисертацій; основні наукові праці: «Клінічна кардіологія в геріатрії» (1980), «Гіпоксія і ста-ріння» (1980), «Серцево-судинна система та вік» (1983) «Неспецифічні захворювання легень в геріатричній практиці» (1984), «Система зсідання крові при старінні» (1988), «Геріатрія в терапевтичній практиці» (1993), «Аналіз варіабельності ритму серця в клінічній практиці (вікові аспекти)» (2002), «Пептидні препарати тимуса та епіфіза в профілактиці прискореного старіння» (2002), «Пінеальна залоза: шляхи корекції при старінні» (2006), «Тромбоцити: фізіологія, морфологія, вікові та патологічні особливості, антитромбоцигарна терапія» (2011), «Гіпоксія як метод підвищення адаптаційної здатності організму» (2015).