Календар медицини

Іщенко Іван Миколайович (1891–1975) – військовий хірург, доктор медичних наук (1941), професор (1934), член-кореспондент АН УРСР (1945), заслужений діяч науки УРСР (1942).

Освіта

1917 — закінчив Університет св. Володимира в Києві.

Професійна діяльність

• Від 1917 — військовий лікар.
• Від 1920 — працював у Київському медичному інституті.
• 1933–1936 — завідувач відділу експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології та патології (нині — у складі Інституту фізіології НАН України).
• 1937–1955 — завідувач кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.
• 1937–1941 — науковий керівник Київського науково-дослідного інституту переливання крові і невідкладної хірургії (нині — Інститут гематології та трансфузіології НАМН України).
• Від 1954 — голова правління Наукового хірургічного товариства УРСР.
• Від 1955 — завідувач кафедри факультетської хірургії Київського медичного інституту.

Участь у воєнних подіях

Учасник Другої світової війни.

Основні напрями наукової діяльності

• трансплантація тканин;
• лікування ранового сепсису;
• алергологія;
• теорія і практика наркозу;
• травматичний мозковий тиск;
• хірургічне лікування захворювань жовчних шляхів;
• хірургія печінки;
• хірургія шлунка.

Основні наукові праці

• О хирургическом лечении нефритов (1928);
• Методика денервації печінки у тварин (1936);
• Материалы к патогенезу и лечению синдромов мозгового давления травматического происхождения (1941);
• Операции на желчных путях и печени (1966);
• Непроходимость печеночно-желчного протока при желчнокаменной болезни (1970).
  Науковий внесок

Іван Миколайович Іщенко зробив вагомий внесок у розвиток військової та загальної хірургії в Україні. Його наукові дослідження заклали підґрунтя для розвитку трансплантології, удосконалення методів анестезіології, лікування септичних ускладнень і хірургії органів черевної порожнини. Значна частина його діяльності була пов’язана з розвитком вітчизняної хірургічної науки, медичної освіти та організації хірургічної допомоги.

Солнцев Олексій Михайлович (1921-2006) – вчений у галузі щелепно-лицевої хірургії, доктор медичних наук (1966), професор (1967).

Освіта

• 1950 — закінчив Київський медичний інститут.
  Професійна діяльність
• Асистент, доцент, професор кафедри щелепно-лицевої хірургії Київського інституту удосконалення лікарів імені П. Л. Шупика.
• 1964–1970 — декан хірургічного факультету Київського інституту удосконалення лікарів імені П. Л. Шупика.
• 1974–1990 — завідувач кафедри щелепно-лицевої хірургії Київського інституту удосконалення лікарів імені П. Л. Шупика.
• 1998–2003 — професор кафедри щелепно-лицевої хірургії та стоматології Української військово-медичної академії.

Основні напрями наукової діяльності

запальні захворювання щелепно-лицевої ділянки;
захворювання слинних залоз;
реконструктивна щелепно-лицева хірургія;
лікування кіст і пухлин щелепно-лицевої ділянки.
Основні наукові праці
Восстановительные операции в челюстно-лицевой области с применением хряща трупа (1960);
Остеомиелит челюстей (1970);
Хирургия слюнных желез (1979);
Кисты челюстно-лицевой области и шеи (1982);
Доброкачественные опухоли лица, челюстей и органов полости рта (1985);
Опухоли слюнных желез (1986);
Воспалительные заболевания челюстно-лицевой области (1989);
Одонтогенные воспалительные заболевания (1989);
Заболевания слюнных желез (1991);
Практическая геронто-стоматология и гериатрия (1993).
Науковий внесок

Праці Олексія Михайловича Солнцева стали вагомим внеском у розвиток щелепно-лицевої хірургії, зокрема у вивчення та лікування запальних захворювань щелепно-лицевої ділянки, патології слинних залоз, кіст і пухлин. Його наукові розробки та педагогічна діяльність сприяли підготовці висококваліфікованих фахівців і розвитку української стоматологічної та щелепно-лицевої хірургічної школи.

Караваєв Володимир Опанасович (1811–1892) – хірург, доктор медицини (1838), ординарний професор, один із засновників вітчизняної хірургії та офтальмології.

Освіта

1831 — закінчив медичний факультет Казанського університету.

Професійна діяльність

• 1831–1832 — ординатор військово-сухопутного госпіталю в Санкт-Петербурзі.
• 1832–1834 — позаштатний ординатор Маріїнської лікарні для бідних.
• 1834–1836 — удосконалювався з хірургії в клініках Німеччини.
• 1836–1838 — працював у хірургічній клініці Дерптського університету під керівництвом Миколи Пирогова.
• 1839–1840 — хірург Кронштадтського морського шпиталю.
• 1840–1841 — екстраординарний професор факультетської хірургічної клініки Університету св. Володимира.
• Від 1841 — ординарний професор факультетської хірургічної клініки Університету св. Володимира.
• Організатор і перший декан медичного факультету Університету св. Володимира.
• 1844 — організував першу в Російській імперії кафедру та клініку очних хвороб.
• Президент Товариства київських лікарів.
• Член Медичної ради, співзасновник Російського хірургічного товариства.
• Консультант із хірургії Київського військового шпиталю.
• Надавав безоплатну хірургічну допомогу в Олександрійській та Єврейській лікарнях Києва.

Основні напрями наукової діяльності

• травматичний флебіт;
• техніка ампутацій;
• ринопластика;
• хірургічне лікування косоокості;
• лікування катаракти;
• хірургія перикарда;
• офтальмологія;
• застосування ефірного наркозу та антисептики в хірургії.

Основні наукові й практичні здобутки

• Першим у світі виконав операцію шляхом проколу навколосерцевої сумки та розробив методику її проведення при випітних перикардитах.
• Один із перших в Україні виконував операції з видалення яєчників.
• Удосконалив і впровадив методику оперативного лікування катаракти.
• Розробив методики оперативного лікування «заячої губи» та косоокості.
• Удосконалив техніку ампутацій і пластичних операцій на носі.
• Одним із перших запровадив застосування ефірного наркозу та антисептиків у хірургічній практиці.

Науковий внесок

Володимир Опанасович Караваєв належить до найвидатніших представників української медичної науки XIX століття. Він був організатором медичної освіти в Києві, першим деканом медичного факультету Університету св. Володимира та засновником першої в Російській імперії кафедри очних хвороб. Його дослідження й практичні розробки у галузях загальної хірургії, офтальмології, пластичної хірургії та анестезіології суттєво вплинули на розвиток європейської медицини. Запропоновані ним новаторські оперативні методики та впровадження ефірного наркозу й антисептики стали важливими етапами становлення сучасної хірургії.

Людмила Іванівна Воробйова (1941–2015) – онкогінеколог, доктор медичних наук (1993), професор (2001).

Освіта

1970 — закінчила Київський медичний інститут.

Професійна діяльність

• Від 1970 — працювала в Інституті онкології АМН України (м. Київ).
• Від 1992 — керівник відділення онкогінекології Інституту онкології АМН України.
• 1989–2005 — головний онкогінеколог Міністерства охорони здоров’я України.
• Від 1998 — президент Асоціації онкогінекологів України.

Основні напрями наукової діяльності

• онкогінекологія;
• комбіноване та комплексне лікування злоякісних новоутворень жіночої репродуктивної системи;
• ендолімфатична хіміотерапія;
• лімфотропна хіміотерапія;
• кріодеструкція в онкогінекології;
• лікування раку шийки матки та раку яєчників.

Основні наукові праці

• Онкогинекологическая гинекология (1983);
• Патогномоничные признаки цитопатогенного действия вирусов у больных лейкоплакией и краурозом вульвы (1997);
• Хіміотерапія раку яєчників (1998);
• Запальні пухлини маткових труб та суміжних органів малого таза, що виникли при застосуванні внутрішньоматкових засобів контрацепції (2002);
• Рак шейки матки (2003).

Науковий внесок

Людмила Іванівна Воробйова зробила вагомий внесок у розвиток української онкогінекології. Її наукові дослідження були спрямовані на вдосконалення методів діагностики та комплексного лікування злоякісних новоутворень жіночої репродуктивної системи. Вона розробила й упровадила сучасні підходи до комбінованого лікування онкогінекологічних хворих, зокрема із застосуванням ендолімфатичної та лімфотропної хіміотерапії, а також кріодеструкції. Як головний онкогінеколог МОЗ України та президент Асоціації онкогінекологів України сприяла розвитку спеціалізованої медичної допомоги, наукових досліджень і підготовці фахівців у галузі онкогінекології.

Бабійчук Любов Олександрівна (1956) – кріобіолог, морфолог, доктор біологічних наук (2003).

Освіта

1980 — закінчила Харківський університет.

Професійна діяльність

• Від 1980 — працює в Інституті проблем кріобіології і кріомедицини НАН України (м. Харків).
• Від 2003 — завідувач відділу кріоцитології та кількісної морфології Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України.

Основні напрями наукової діяльності

• кріобіологія;
• кріомедицина;
• молекулярні механізми кріопошкодження клітин;
• механізми кріозахисту клітин;
• кріоконсервування клітин крові;
• кріобіологія гемопоетичних стовбурових клітин;
• кількісна морфологія.

Основні наукові досягнення

Обґрунтувала роль білків цитоскелета в механізмах температурно-осмотичної стабілізації клітин.
Розробила підходи до вдосконалення методів кріоконсервування еритроцитів і гемопоетичних стовбурових клітин.

Сприяла впровадженню сучасних технологій кріозбереження клітин для потреб експериментальної та клінічної медицини.

Основні наукові праці

Влияние полиэтиленоксида и сахарозы на содержание Са²⁺ и фосфорилирование белков спектрин-актинового комплекса эритроцитов при охлаждении и замораживании-отогреве (1995);

Новий метод кріоконсервування еритроцитів для клінічної практики (2000);

Оптимизация и преимущества безотмывочного метода криоконсервирования эритроцитов с ПЭО-1500 (2001);

Гемопоэтические стволовые клетки кордовой крови: новые методы выделения и криоконсервирования (2007).

Науковий внесок

Любов Олександрівна Бабійчук є відомою українською дослідницею у галузі кріобіології та кріомедицини. Її наукові праці присвячені вивченню молекулярних механізмів кріопошкодження і кріозахисту клітин, удосконаленню методів кріоконсервування клітин крові та гемопоетичних стовбурових клітин. Важливим внеском дослідниці стало обґрунтування ролі білків цитоскелета у процесах температурно-осмотичної стабілізації клітин, що сприяло розвитку сучасних технологій біозбереження та їх практичного застосування в біології й медицині.

Соколова Лариса Іванівна (1956) – невропатолог, доктор медичних наук (1998), професор.

Освіта

• 1973–1976 — навчалася у Харківському медичному інституті.
• 1976–1979 — завершила навчання в Київському медичному інституті.

Професійна діяльність

• Від 1984 — працювала на кафедрі нервових хвороб Київського медичного інституту (нині — Національний медичний університет імені О. О. Богомольця).
• 1984–1995 — асистент кафедри нервових хвороб.
• 1995–2005 — доцент кафедри.
• 2005–2007 — професор кафедри.
• Від 2007 — завідувач кафедри нервових хвороб.

Основні напрями наукової діяльності

• діагностика та лікування розсіяного склерозу;
• демієлінізуючі захворювання нервової системи;
• вірусні ураження нервової системи;
• якість життя хворих із демієлінізуючими та судинними захворюваннями нервової системи;
• імунологічні механізми розвитку розсіяного склерозу;
• роль герпесвірусної інфекції у прогресуванні демієлінізуючих процесів;
• наслідки ішемічного інсульту та реабілітація хворих.

Основні наукові праці

• Диагностические возможности исследования зрительных и соматосенсорных потенциалов, вызванных при рассеянном склерозе (1983);
• Ліпопероксидація у хворих на розсіяний склероз (1997);
• Дифференцированное лечение больных рассеянным склерозом (1998);
• Состояние нейроспецифического иммунитета у больных рассеянным склерозом (1998);
• Демієлінізуючі захворювання нервової системи (2001);
• Применение антигормонотоксических препаратов в лечении рассеянного склероза (2004);
• Показники цитотоксичності у хворих на розсіяний енцефаломієліт з герпесвірусною персистенцією (2004);
• Взаємозв’язок ступеня функціональних порушень, рівня залежності у повсякденній активності та якості життя хворих через 3 місяці після перенесеного ішемічного інсульту (2010).

Науковий внесок

Лариса Іванівна Соколова є відомою українською фахівчинею в галузі неврології. Її наукові дослідження присвячені проблемам діагностики, патогенезу та лікування розсіяного склерозу, демієлінізуючих і судинних захворювань нервової системи. Вона встановила взаємозв’язок між активацією демієлінізуючого процесу, прогресуванням неврологічного дефіциту та реактивацією герпесвірусної інфекції у хворих на розсіяний склероз. Наукові праці дослідниці сприяли вдосконаленню підходів до діагностики, лікування та оцінки якості життя пацієнтів із неврологічними захворюваннями.