Календар медицини

Волкович Микола Маркіянович (1858–1928) хірург, академік Всеукраїнської академії наук (1928), доктор медицини (1889), професор, завідувач кафедр шпитальної (1903), факультетської хірургії (1911-23) Університету Св. Володимира. Один із основоположників хірургії в Україні, відкрив збудника риносклероми (паличка Волковича-Фріша); описав атрофію або атонію м’язів правої половини живота при хронічному апендициті (симптом Волковича); запропонував навскісний розріз у правій клубовій ділянці для апендектомії (розріз Мак Бурнея Волковича-Дьяконова); вперше висловився про необхідність холецистектомії в усіх випадках калькульозного холециститу. Зробив великий внесок у травматологію, винайшов шину для іммобілізації кінцівки (шина Волковича), описав вимушену позу хворого при переломі переднього відділу таза (симптом Волковича), запропонував операцію резекції колінного суглоба при гнійному або туберкульозному гоніті (резекція Волковича).

Микола Маркіянович народився в м. Городні на Черніівщині, медичну освіту «лекарь с огличием» здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1882), в якому й залишився працювати. Від 1882 до 1885 р. працював на посаді штатного ординатора госпітальної хірургічної клініки. У 1886 р. після закінчення ординатури був зарахований стипендіатом для підготовки до професорського звання. З 1886 р. одночасно працював проректором на кафедрі фізіолог. У 1889 р. захистив докторську дисертацію на тему «Риносклерома с клинической, патологоанатомической и бактериологической сторон».

У 1893 р. почав читати студентам курс лекцій з десмургії з вченням про переломи та вивихи, діагностику хірургічних хвороб та курс лекцій хвороб вуха, горла і носа. Одночасно, з 1893 до 1903 р. – завідувач хірургічного відділення Олександрівської лікарні в Києві. Від 1903 р. – завідувач кафедри госпітальної хірургічної клініки Університету св. Володимира, а в 1911 р. був переведений на кафедру факультетської хірургічної клініки, якою завідував до 1922 р.

Під час Першої світової війни очолював університетський шпиталь, який був сформований із університетських клінік за його активної участі. З 1923 р. – завідувач науково-дослідницької кафедри медицини при Київському відділенні Головнауки.

У 1908 р. був обраний головою VIII з’їзду російських хірургів. У 1908 р. заснував Київське наукове хірургічне товариство, був обраний його головоюю. У 1914 р. отримав звання заслуженого професора Університету св. Володимира.

Автор 84 наукових пуолікацій, зокрема 3 монографій. Наукові праці присвячені вивченню апендициту, жовчнокам’яної хвороби, зобу, склероми, раку гортані, травматичних пошкоджень кісток та суглобів.

Волкович один з перших в Україні почав виконувати складні оперативні вгручання в черевній порожнині, значний внесок вніс в розробку питань клініки, діагностики та лікування злендициту. Описав деякі симтоми цього захворковання, які носять його імʼя, зокрема симптом атрофії правої половини живота та симптом гострого виникнення болю в епігастральній ділянці. Запропонував розріз черевної стінки при апендектомії: перший у Києві почав виконувати операції на жовчних протоках при жовчно камʼяній хворобі.

Одним із перших у вітчизняній хірургії виконав струмектомію при базедовій хворобі та радикальну операцію на легенях. Волковичу належить заслуга становлення оториноларингології в Україні – він обʼеднав отиатрію та ларингологію в єдину науку. Розроблені оригінальні методики пластичних операцій, зокрема відновлення носа із шкіри пальця, метод пластики та зашивання ран при операціях на лобних пазухах.

Роботи Миколи Маркіяновича з лікування стенозів гортані шляхом інтубації, ларингофіссури та ларингектомії на кілька років випередили подібні повідомлення в Західній Європі. Запропоновані кістково-пластичні операції при туберкульозі кісток ступні та колінного суглоба, пластичне закриття пузирно-піхвових нориць. Одним із перших почав розробляти хірургію хребта та торакальну хірургію. Відомі транспортні шини Волковича, які застосовувалися як у Першій, так і в Другій світових війнах. Вол-ковичу належить пріоритет відкриття та вивчення збудника риносклероми, який у літературі відомий як «паличка Волковича».

Данилевський Олександр Якович (1838-1923) доктор медицини, один з основоположників вітчизняної біохімії, професор Харківського університету (1885-93), один із засновників першого в країні фізіологічного видання “Физиологический сборник” (1888). Основні праці присвячено ферментам, хімії білків і питанням харчування. Ще у 1886 р. експериментально дослідив можливість синтезу білковоподібних речовин із пептинів за участю ферментів, довів наявність у клітинах агентів, стимулюючих дію ферментів, а згодом (у 1901) навів докази вмісту в тканинах т. зв. антиферментів – антипепсину і антитрепсину.

Олександр Якович народився в м. Харкові, медичну освіту здобув на медичному факультеті Харківського університету (1860), після закінчення якого удосконалювався за кордоном. У 1863 р. захистив докторську дисертацію «О специфически действующих телах натурального и искусственного соков поджелудочной железы»; з 1863р. по 1871 р. – екстраординарний, а згодом ординарний професор кафедри медичної хімії та фізики Казанського університету; у 1872-1875 рр. працював у Воронежі, Харкові і Петербурзі та удосконалювався в Німеччині і Швейцарії.

З 1975 р. по 1885 р. працював у Міністерстві народної освіти. З 1885 р. по 1892 рр. – професор кафедри медичної хімії в Харківському університеті. У 1892-1906 рр. – очолював кафедру фізіологічної хімії, а з 1906 р. по 1910 р. працював на посаді начальника Військово-медичної академії.

Наукові дослідження переважно присвячені вивченню протеолітичних ферментів, хімії білків та питанням харчування. Розробив метод вибіркової адсорбції, що дозволило розділити амілолітичний та протеолітичний ферменти, довів роздільне існування трипсину та амілази в соці підшлункової залози. Виконав дослідження казеїну та тканинних білків, зокрема мʼязових білків та білків мозку.

Уперше показав можливість синтезу білковоподібних речовин із пептонів за участі ферментів.

Довів тезу про розміщення в тканинах анти-ферментів (антитрипсину і антипепсину). вказав на наявність в клітинах чинників, що стимулюють дію ферментів. Встановив, що в молекулі білка міститься не менше 10 атомів сірки, що створило передумови для перегляду емпіричної формули білка.

Комісаренко Ігор Васильович (1933-2013) ендокринолог, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (1997), доктор медичних наук (1978), професор (1981), засновник та директор Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин (1994-99), засновник Київського центру ендокринної хірургії, відділення хірургічної ендокринології Наукового центу радіаційної медицини АМН України (1999). Один з основоположників ендокринної хірургії в Україні. Вперше у світі ним розроблені комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз з використанням інгібіторів стероїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; методи діагностики та хірургічного лікування доброякісних і злоякісних пухлин щитовидної залози у пацієнтів України, особливо у дітей, що постраждали від радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС.

Ігор Васильович народився в м. Харкові, медичну освіту (з відзнакою) здобув у Київському медичному інституті (1958). Працював на посаді хірурга Радомишльської районної лікарні Житомирської обл. (1958-1959); навчався в аспірантурі, працював на посаді асистента (1962-1965) кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту; у 1963 р. захистив кандидатську дисертацію «Функциональное состояние коры надпочечников при заболеваниях щитовидной железы», а у 1978 р. – докторську дисертацію «Лечение болезни и синдрома Иценко-Кушинга хирургическим методом и с применением ингибитора функции коры надпочечных желез хлодитана».

Автор понад 400 наукових публікацій, зокрема 6 монографій, 30 авторських свідоцтв та патентів на винаходи.

Основні напрями наукових досліджень: вивчення взаємовідносин залоз внутрішньої секреції та вищих відділів центральної нервової системи, проблеми хірургічної ендокринології та онкології залоз внутрішньої секреції, ендоваскулярної хірургії ауто і гетеротрансплантації в ендокринології; уперше розробив комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз із використанням інгібіторів сте-роїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; розробка методів трансплантації ендокринних органів і тканин; розробка методів лікування пухлин щитоподібної залози, особливо в дітей та осіб, що постраждали від радіоактивного забруднення; науковий консультант та керівник 7 докторських і 14 кандидатських дисертацій.

Новаченко Микола Петрович (1898-1966) ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1940), професор (1941), член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (1957). Організував перший в Україні НДІ протезування (1944). Праці присвячено вивченню регенерації кісткової тканини в умовах експерименту, питанням лікування переломів кісток, протезування. Запропонував низку ефективних кістковопластичних операцій.

Микола Петрович народився в с. Бурині (тепер – Буринського району Сумської обл.) у селянській родині. Медичну освіту здобув у Харківському
медичному інституті (1922).

З 1922 р. працював в 1-му Державному українському медикомеханічному інституті (тепер – Інститут патології хребта та суглобів імені проф. М. I. Ситенка НАМН України) на посадах ординатора, старшого асистента, завідувача відділення, заступника директора з наукової роботи, директора (1943-1966), за сумісництвом
працював на посадах асистента (1926-1934), доцента (1934-1940), професора, завідувача (1940-1966) кафедри ортопедії і травматології Українського інституту удосконалення лікарів.

Організатор та перший директор Харківського НДІ протезування (з 1944 р.). У 1936 р. отримав науковий ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації, а в 1940 р. захистив докторську дисертацію «Васкуляризация пересаженной кости (экспериментальное исследование)»; професор (1941);
голова Харківського наукового товариства травматологів-ортопедів (1944-1966). У 1945-1966 рр. очолював Харківське медичне товариство; голова Українського наукового товариства травматологів-ортопедів (1947-1966); заступник голови Всесоюзного товариства ортопедів-травматологів. У 1955-1966 рр. – головний редактор журналу «Ортопедия, травматология и про-тезирование»; член-кореспондент АМН СРСР (1957). Заслужений діяч науки УРСР (1952); почесний член Болгарського медичного товариства (1961) та Чехословацького медичного товариства імені Я. Пуркін’є (1961).

Автор 135 наукових публікацій, зокрема 8 підручників, посібників та монографій.

Основні напрями наукової діяльності: дослідження регенераці кісткової тканини, опрацювання кісткової пластики, реконструктивно-відновлювальна хірургія суглобів, хірургічне лікування кісткових пухлин, ампутація та протезування, внутрішньосуглобові переломи, організація спеціалізованої травматолого-ортопедичної допомоги.

У 1946 р. уперше в СРСР хворому зі зруйнованим внаслідок вогнепального поранення та остеомієліту проксимального кінця стегнової кістки пересадив нативний алопластичний (гомопластичний) напівсуглоб із подальшим видужанням пацієнта та відновленням його функції кінцівки. Науковий консультант і керівник 19 докторських та 63 кандидатських дисертацій.

Сердюк Андрій Михайлович (1938) – вчений у галузі медичної екології, академік Національної академії медичних наук України (2007), президент Національної академії медичних наук України (з 2011), доктор медичних наук (1981), професор (1994), Міністр охорони здоров’я України (1996-99), директор ДУ “Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України” (з 1999). Вперше в країні теоретично та експериментально розробив проблему біологічного впливу електромагнітної енергії антропогенного походження на організм, залежність здоров’я населення від цієї дії. Ним розроблена концепція гігієнічного регламентування для населення, яке проживає біля джерел електромагнітного випромінювання, що ґрунтується на критеріях збереження здоров’я. З його ініціативи та за участю в Україні створений Міжвідомчий центр медичної генетики МОЗ та НАН України, розроблена та здійснювалася Державна програма «Захист генофонду народу України», почала функціонувати чітка структура медико-генетичної допомоги населенню, проводиться генетичний моніторинг.

Андрій Михайлович народився в Дніпропетровську; медичну освіту здобув на санітарно-гігієнічному факультеті Дніпропетровського медичного інституту (1961); від 1961 до 1969 р. працював на посалах лікаря-епідеміолога та заступника головного лікаря й головного лікаря санітарно-епідеміологічної станції
Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, завідувача міськздороввідділу м. Верхньодніпровська. У 1966-1971 рр. навчався в аспірантурі і працював на посаді старшого наукового працівника Київського НДІ загальної та комунальної гігієни; у 1969 р. захистив кандидатську дисертацію «Гигиеническая оценка малоинтенсивных ультравысокочастотных электромагнитных полей, излучаемых телецентрами в условиях населенных мест»; від 1971 до 1987 р. працював в апараті ЦК КПУ на посадах інструктора, консультанта, заступника завідувача відділу науки та навчальних закладів. У 1981 р. захистив докторську дисертацію «Взаимодействие организма с электронными полями как фактором окружающей среды».

З 1987 р. – перший заступник Міністра охорони здоровʼя УРСР, від 1990 до 1994 р. – директор Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України. З 1996 до 1998 р. – Міністр охорони здоровʼя України; з 1996 р. – також завідувач лабораторії екологогігієнічної безпеки Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України; з 1997 р. – директор цього ж Центру. У 1999-2000 р. – голова Національного агенства контролю за якістю і безпекою харчових продуктів, лікарських засобів і виробів медичного призначення; від 2000 р. – директор, завідувач лабораторії еколого-гігієнічної безпеки ДУ «Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України» (нині – Інститут громадського здоровʼя імені О. М.
Марзєєва НАМН України); професор (1994); академік НАМН України зі спеціальності «Медична екологія»
(1997); Президент Національної академії медичних наук України (2011-2016); член Президії НАМН України; член Наукової ради НАМН України з теоретичної та профілактичної медицини; Заслужений діяч науки і техніки України (1998); лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004); почесний член Академії медичних наук Польщі (1999); дійсний член Міжнародної медичної академії імені А. Швейцера (1999); голова наукового товариства гігієністів України; заступник голови Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при РНБО України; заступник голови Національної комісії з радіаційного захисту при Верховній раді України; член Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі; голова експертної ради ВАК України з наукового напрямку «Профілактична медицина», член Президії вченої ради МОЗ України; голова Міжвідомчої координаційної ради НАМН України, НАН України та МОЗ України з питань наукових розробок у галузі медицини та фармації; голова Комісії з історії медицини та розвитку НАМН України; голова Координаційної ради НАМН України з питань реалізації наукової частини міжгалузевої комплексної програми «Здоровʼя нації»; член Міжвідомчої комісії з реалізації Загальнодержавної програми «Питна вода України 2006 – 2020 роки»; заступник Голови спеціалізованої вченої ради Д 26.604.01 із спеціальностей: «гігієна» (мелицці та біологічні науки), «екологія» (медичні науки); член Національної спілки журналістів України; головний редактор «Журналу Національної академії медичних наук України»; шефредактор фахових (ВАК України) видань: журналу «Довкілля та здоровʼя» та збірника наукових праць «Гігієна населених місць»; член редак-шійних колегій низки наукових журналів.

Автор понад 530 наукових публікацій, зокрема 47 монографій, 5 підручників, 5 авторських свідоцтв. Основні напрямки наукових досліджень: організація охорони здоровʼя, гігієна довкілля, біологічна дія електромагнітних полів, медична екологія, екологічна безпека України, еколого-гігієнічні аспекти катастрофи на ЧАЕС, інтегральна оцінка взаємозалежності якості довкілля і здоровʼя населення, медикоекологічний і біологічний моніторинг. Уперше опрацював теорію резонансної взаємодії організму з навколишнім середовищем, науково обгрунтував систему гігієнічної оцінки прогнозування і попередження техногенних ризиків, принципів і методів, що розмежовують норму і патологію при екзогенних впливах; науковий консультант й керівник 25 докторських та 10 кандидатських дисертацій.

Богаєвський Овксентій Трохимович (1848-1930) – хірург, доктор медицини (1911). Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції; ним виконувалися операції у зв’язку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка. Він створив велику школу хірургів – практиків, організував в Кременчуці при лікарні 4-річну жіночу фельдшерську школу на 160 осіб.

Овксентій Трохимович народився в с. Устинці Миргородського повіту Полтавської губернії в селянській родині. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ,
1874); працював на посаді земського лікаря в Миргородському та Чернігівському повітах. Від 1883 р. до кінця життя працював на посаді головного лікаря Кременчуцької лікарні. Створив жіночу акушерсько-фельдшерську школу з чотирирічним курсом та школу повивальних бабок з однорічним курсом, директором яких був у 1904-1913 рр.
У 1911 р. Університет св. Володимира присвоїв йому науковий ступінь доктора медицини без захисту дисертації, почесний член Кременчуцького товариства лікарів.

Виконував на рівні того часу найрізноманітніші і найскладніші операції. Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції, ним виконувались гастротомії, операції у звʼязку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка (перша в Україні, 1888 р.). Створив велику школу хірургів-практиків; автор 85 публікацій.