Календар медицини

Бобровська Галина Дмитрівна (1910 – 1980) – український невропатолог, кандидат медичних наук.

Народився в місті Курськ, 1929 – закінчила медичну профшколу; працювала медсестрою, згодом – помічником лікаря в лікарні Жовтневої залізниці (Ленінград). 1931 – вступила до Першого Ленінградського медичного інституту.

Згодом перевелася до Першого Київського медичного інституту, який закінчила з відзнакою (1936). 1936–1939 – аспірантка кафедри нервових хвороб.

Професійна діяльність

• 1939–1941 – лікар і науковий співробітник Київського психоневрологічного інституту.
• 1941 – мобілізована до армії: помічник начальника евакопункту №27 у Києві, лікар-невропатолог військового шпиталю.
• 1941–1944 – перебувала в евакуації.
• 1944 – захистила кандидатську дисертацію «Епілептичні синдроми при пухлинах головного мозку».
• 1944–1957 – асистент кафедри нервових хвороб Київського медичного інституту.
• 1957–1965 – доцент тієї ж кафедри.
• 1965–1968 – виконувач обов’язків завідувача кафедри.

Науковий керівник неврологічних відділень Київської міської клінічної лікарні №14, консультант багатьох лікарень і поліклінік.

Наукові інтереси та праці

Дослідження: мозковий кровообіг, патологія нервової системи при цукровому діабеті, ревматизмі та інтоксикаціях.

Протопопов Віктор Павлович (1880 – 1957) – український психіатр, фізіолог вищої нервової діяльності, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР (1934).

Народився в селі Юрки, Кобеляцький повіт, Полтавська губернія. 1906 – закінчив Військово-медичну академію (Санкт-Петербург) з відзнакою. 1906–1909 – навчався в ад’юнктурі під керівництвом В. М. Бехтерєва. 1909 – захистив докторську дисертацію «О сочетательной двигательной реакции на звуковые раздражения».

Професійна діяльність

• 1909–1921 – понадштатний асистент, лаборант, асистент та завідувач клініки кафедри психіатрії Військово-медичної академії (Петроград).
• 1919–1921 – керівник рефлексологічної лабораторії Інституту мозку.
• 1921–1923 – професор кафедри психіатрії Пермського університету, директор Пермської обласної психіатричної лікарні.
• 1923–1944 – професор і завідувач кафедри психіатрії Харківського медичного інституту, декан психоневрологічного факультету (з 1931).
• 1926–1929 – директор Українського НДІ клінічної психіатрії і соціальної психогігієни.
• 1932–1941 – завідувач психіатричної клініки №1 Клінічного інституту Всеукраїнської психоневрологічної академії.
• 1944–1957 – завідувач відділу психіатрії та патології вищої нервової діяльності Інституту фізіології АН УРСР; завідувач кафедри психіатрії Київського інституту удосконалення лікарів.
• Головний психіатр МОЗ УРСР, голова Вченої ради МОЗ УРСР.
• Редактор журналу «Советская психоневрология», член редколегій низки видань.

Наукова діяльність

Автор понад 160 наукових праць, у тому числі 5 монографій.

Основні напрями:

• психосоматичні процеси,
• вивчення вищої нервової діяльності,
• патофізіологічні основи психіатрії.

Вніс вклад у розвиток рефлексології, розвинув ідею І. Павлова про рефлекс мети, додавши поняття «перепони», що разом формують основу активності волі.

Запропонував:

• методики дослідження рухових рефлексів і умовних реакцій;
• патофізіологічну концепцію в психіатрії;
• гіпотезу таламо-гіпоталамічної природи маніакально-депресивного психозу;
• метод лікування шизофренії сном;
• принципи профілактики нападів МДП та захисного режиму в психіатричних стаціонарах.

Наукове керівництво

Підготував 11 докторів та 25 кандидатів наук.

Значення

Протопопов поєднав ідеї своїх учителів – В. Бехтерєва та І. Павлова – із власними новаторськими дослідженнями, залишивши значний слід у розвитку психіатрії та фізіології вищої нервової діяльності.

Сєрадзкі Влодімеж Ян (1870 – 1941) — польський лікар, науковець, один із провідних судових медиків початку ХХ століття, професор Львівського університету.

Народився у місті Велічка (Польща). Медичну освіту здобув на медичному факультеті Краківського університету, який закінчив у 1894 році. У 1895 році продовжив навчання у Парижі, де ознайомився з новітніми методами судово-медичної експертизи та патології.

Академічна та професійна діяльність

Після завершення навчання працював на кафедрі судової медицини Краківського університету, обіймаючи посади асистента та доцента (1894–1898). У 1898 році очолив кафедру судової медицини Львівського університету, де працював до кінця життя. У 1900 році здобув звання професора. Паралельно у 1915 році тимчасово виконував обов’язки керівника кафедр патологічної анатомії та загальної й експериментальної патології.

У 1911 році був обраний президентом Львівського лікарського товариства.
Наукові інтереси та здобутки.

Сєрадзький належав до провідних представників польської школи судової медицини. Його наукова спадщина включає близько 40 праць, серед яких — одна монографія.

Основні напрями його досліджень:

• судово-медична експертиза раптової дитячої смерті;
• вивчення механізмів танатогенезу при задушенні;
• застосування психопатології у судовій медицині;
• дослідження дії гемолізинів, цитотоксинів, преципітинів;
• проблеми кримінальної антропології;
• історія медицини.

Він також запропонував оригінальну пробу для визначення карбоксигемоглобіну, яка стала цінним інструментом у судово-медичній практиці.

Громадська діяльність

Як президент Львівського лікарського товариства активно сприяв розвитку медичної науки, організації наукових конференцій та зміцненню зв’язків між лікарями різних спеціальностей.

Трагічна загибель

У роки Другої світової війни, після окупації Львова німецькими військами, Сєрадзький опинився серед групи львівських професорів, яких 4 липня 1941 року розстріляли на Вулецьких пагорбах. Його смерть стала частиною трагічної сторінки в історії Львова та науки загалом.

Значення

Влодімеж Ян Сєрадзький залишив по собі вагомий науковий доробок і вважається однією з ключових постатей у розвитку судової медицини в Польщі та Галичині. Його праці поєднували фундаментальні дослідження з практичними розробками, які знайшли застосування у медико-правовій сфері.

Бітчук Денис Дмитрович (1935) — український ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор, один із провідних фахівців у галузі відновлювальної та військово-польової хірургії.

Народився у селі Рожнів, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.. У 1959 році закінчив Чернівецький медичний інститут. Перші роки професійної діяльності (1959–1964) працював лікарем-хірургом у Киргизії, де набув цінного практичного досвіду.

У 1964–1967 рр. навчався в аспірантурі Українського НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка. У 1967 році захистив кандидатську дисертацію (за закритою тематикою).

Академічна кар’єра

З 1967 року пов’язав свою діяльність з Харківським медичним інститутом (нині — Харківський національний медичний університет). Працював на кафедрі травматології, ортопедії та військово-польової хірургії:

• асистент (1967–1984),
• доцент (1984–1989),
• завідувач кафедри (1989–2008).
• У 1988 році захистив докторську дисертацію на тему: «Хирургическое лечение многооскольчатых, двойных диафизарных переломов длинных трубчатых костей и их дефектов».

Наукові здобутки

Є автором близько 250 наукових публікацій, зокрема 3 монографій, 2 навчальних посібників, 8 авторських свідоцтв та 6 патентів на винаходи.

Основні напрями його наукових розробок:

• технології консервації та трансплантації кісткової тканини;
• лікування вогнепальних переломів та дефектів кісток;
• операції на сухожилках при лікуванні звичних вивихів плеча;
• спосіб ахілопластики при застарілих пошкодженнях;
• малотравматична технологія лікування внутрішньосуглобових переломів шийки стегнової кістки;
• методики статичного, динамічного та комбінованого внутрішньокістковомозкового металоостеосинтезу блокуючим стержнем при складних діафізарних переломах довгих кісток.

Педагогічна діяльність

Під його науковим керівництвом виконано 1 докторську та 4 кандидатські дисертації. Він був відомим наставником для молодих лікарів і науковців, приділяв значну увагу практичній підготовці студентів.

Значення
Денис Дмитрович Бітчук — представник покоління українських хірургів-науковців, які розвивали вітчизняну школу ортопедії та травматології. Його внесок у впровадження сучасних методів остеосинтезу та реконструктивної хірургії забезпечив новий рівень лікування складних переломів і поєднаних травм.

Бродський Юрій Степанович (1925 — 2003) — український нейрохірург, доктор медичних наук, професор, лауреат Премії імені М. Н. Бурденка, один із провідних вітчизняних фахівців у галузі дитячої нейрохірургії.

У роки Другої світової війни навчався в Челябінському військово-авіаційному училищі штурманів авіації далекої дії (1943–1944), після чого у складі 362-го Ризького авіаційного полку брав участь у бойових діях (1944–1945). У 1945–1946 рр. служив у штабі військово-повітряних сил Київського військового округу.
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1946–1952).

Професійна діяльність
Від 1952 до 2000 р. працював у Київському НДІ нейрохірургії (нині — Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України), де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до провідних керівних посад:

• завідувач відділу дитячої нейрохірургії (1980–1989),
• вчений секретар інституту (1990–2000).

У 1960 р. захистив кандидатську дисертацію «Клиника и хирургия первичных опухолей области конского хвоста», а в 1976 р. — докторську дисертацію «Родовая черепно-мозговая травма у новорожденных». У 1991 р. отримав вчене звання професора.

Наукові здобутки
Юрій Бродський є автором близько 120 наукових публікацій, серед яких 2 монографії.

Основними напрямами його наукової діяльності були:

• дослідження патогенезу, клініки та методів хірургічного лікування черепно-мозкової травми у дітей;
• вивчення пухлин головного та спинного мозку в дитячому віці;
• удосконалення нейрохірургічних методик у педіатрії.

Під його керівництвом захищено 5 кандидатських дисертацій.

Юрій Степанович Бродський належить до покоління вчених, які сформували українську школу дитячої нейрохірургії. Його праці внесли вагомий внесок у розвиток діагностики та лікування вроджених і набутих уражень центральної нервової системи у дітей.

Пушкар Михайло Степанович (1940) — український морфолог, патоморфолог, доктор медичних наук, професор, один із засновників напряму екологічної морфології у вітчизняній медицині.

Михайло Степанович народився в с. Хирів Старосамбірського р-ну Львівської обл. Медичну освіту здобув у Вінницькому медичному інституті імені М. І. Пирогова (1966). Після закінчення навчання розпочав роботу в цьому ж закладі: працював на посадах асистента та доцента кафедри патологічної анатомії.

У 1992 р. очолив кафедру гістології, цитології та ембріології Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова (нині — Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова).

Наукова діяльність

У 1992 р. захистив докторську дисертацію «Морфофункциональные закономерности хронической интоксикации дозами пестицидов и ее коррекция цитомединами», у якій вперше було комплексно досліджено вплив тривалого впливу малих доз пестицидів на організм та можливості їх корекції.

У 1993 р. отримав вчене звання професора. Є автором понад 100 наукових публікацій, серед яких 5 винаходів. Основний напрям його наукових досліджень — екологічна морфологія, зокрема патоморфологічні зміни органів і тканин під впливом екологічних чинників.

Підготовка кадрів

Під його науковим керівництвом виконано 6 кандидатських дисертацій, що сприяло розвитку нового покоління морфологів та патоморфологів в Україні.

Михайло Степанович Пушкар зробив вагомий внесок у вивчення патогенетичних механізмів хронічної інтоксикації та розвиток нових підходів до її корекції. Його наукові роботи поєднали морфологію з проблемами медицини довкілля, заклавши основи сучасних досліджень в галузі екологічної морфології.