Календар медицини

Руданський Степан Васильович (1833-1873) лікар, український письменник, перекладач. Автор балад, ліричних віршів, «співомовок». Завідувач лікарняною та госпітальною частинами Ялтинського лікарського відділення.

Степан Васильович народився в с. Хомутинцях (нині – Жмеринського району Вінницької обл.) у родині священика; навчався в Шаргородській духовній шко-лі (бурсі); у 1849 р. вступив до Камʼянець-Подільської духовної семінарії, у 1855 р. закін-чив семінарію і як «перший учень» рекомендований на навчання в С.-Петербурзькій духовній академії, але вступив до Медико-хірургічної академії, під
час навчання був позбавлений батьківської допомоги, дуже бідував, часто голодував, захворів на туберкульоз. Після закінчення академії (1861) працював лікарем в Ялті; з 1863 р. мав додаткову лікарську роботу в маєтках князя Воронцова; у 1872 р. вів боротьбу з епідемією холери в Криму; залишив добру памʼять як лікар; фольклорист М. Комаров зазначав: чий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись, карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою ознакою його душі.

Під час перебування в Ялті лікував М. Щепкіна, близько зійшовся з славнозвісним артистом; працюючи лікарем, займався громадською, літературною, краєзнавчою роботою; у 1863 р. його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи.

Автор популярного романсу «Повій вітре на Вкраїну»; переклав українською мовою «Іліаду»  Гомера (1872), окремі пісні з «Енеїди» Вергілія; зробив віршований переклад «Слова о полку Ігоревім» відомі його «Співомовки» – народні легенди, приказки, пісні, які ввійшли в народ і переказуються, співаються ним без згадки автора; помер від туберкульозу, в бідності; поховано його коштом міста.

Єршова Анастасія Степанівна (1919-?) доктор медичних наук, професор, завідувачка кафедри акушерства і гінекології Дніпропетровського медичного інституту (з 1980). Вивчала захворювання вагітних жінок на лістеріоз.

Анастасія Степанівна медичну освіту здобула в 2-му Московському медичному інституті (1941); під час німецько-радянської війни – лікар-хірург у діючій армії; у 1946-1949 рр. працювала в МОЗ СРСР; навчалася в аспірантурі в 1-го Московського медичного інституту (1949-1952).

Від 1952 р. працювала у Львівському НДІ педіатрії, акушерства та гінекології, зокрема на посаді старшого наукового співпрацівника (1960-1973); з 1974 р. працювала у Дніпропетровському медичному інституті, зокрема на посаді завідувача кафедри аку-шерства та гінекології факультету удосконалення лікарів (м. Кривий Ріг, 1980-1990); у 1952 р. захистила кандидатську дисертацію «Лечение сном рвоты беременных», а в 1970 р. – докторську дисертацію «Хронический листериоз у беременных женщин»; професор (1981).

Автор близько 40 наукових публікацій.

Основні напрями наукової діяльності: дослідження етіології й патогенезу, опрацювання діагностики та лікування ускладнень вагітності.

Сміян Олександр Іванович (1929) педіатр, доктор медичних наук (1968), член – кореспондент АМН України (1994), професор (1973), завідувач кафедри педіатрії Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського (1970-2003), ректор Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського (1981-1997).

Його дослідження охоплюють широке коло проблем: розробка питань етіології, патогенезу, клініки і лікування захворювань гепатобіліарної, бронхолегеневої, сечової систем, гіпотрофії, патології періоду новонародженості. Олександр Іванович медичну освіту здобув у Тернопільському державному медичному інституті (1981); у 1981-1984 рр. навчався в клінічній ординатурі на кафедрі педіатрії післядипломної освіти Тернопільського медичного інституту; працював на посадах асистента та доцента кафедри педіатрії Запорізького медичного інституту, завідувача (з 1999 р.) кафедри педіатрії післядипломної освіти з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій Медичного інституту Сумського державного університету.

Керівник клініки Сумської міської дитячої лікарні; у 1984 р. захистив кандидатську дисертацію «Состояние плазматических и внутриклеточных мембран лимфоцитов при различных клинических формах сахарного диабета у детей», а в 1996 р. – докторську

дисертацію «Ендокринні і морфофункціональні механізми адаптації недоношених новонароджених з внутрішньоутробною затримкою росту в ранньому неонатальному періоді»; професор; голова Асоціації педіатрів Сумської області. Головний редактор журналу Сумського державного університету «Журнал клінічних та експериментальних медичних досліджень»; академік Української академії наук; Заслужений лікар України (2018).

Автор понад 500 наукових публікацій; науковий керівник 9 кандидатських дисертацій.

Петрунь Микола Михайлович (1924-2013) доктор біологічних наук (1959), завідувач лабораторії біохімії Інституту медицини праці (1949-65). Наукові дослідження присвячені питанням вивчення фізіології шкірного дихання та його ролі для організму людини. У 1968 році переходить працювати до Інституту урології та нефрології АМН України (1968). Він розробляє нові методи ензимодіагностики хвороб нирок і сечовивідних шляхів. Саме йому належить розробка способу ранньої діагностики відторгнення пересадженої нирки.

Народився в селищі Ладижин Тростянецького району Вінницької обл.. У часи німецько-радянської війни брав участь у бойових діях на Ленінградському, Карельському, 1-му та 4-му Українських фронтах (1941-1945). Вищу освіту здобув у Київському ветеринарному інституті (1939-1941) та на біологічному факультеті Київського університету імені Т. Г. Шевченка (1945-1949).

Навчався в аспірантурі за спеціальністю «фізіологія» (1949-1952), працював на посадах завідувача лабораторії виробничого мікроклімату (1952-1953), завідувача лабораторії біохімії (1953-1968) та за сумісництвом – завідувача фізіологічного відділу (з 1960 р.) Київського НДІ гігієни праці та професійних захворювань, завідувача лабораторії біохімії (від 1968 р.) Київського НДІ урології та нефрології.

У 1952 р. захистив кандидатську дисертацію «Выделение углекислоты через кожу человека при высокой температуре воздуха», а в 1959 р. – докторську дисертацію «Дыхание через кожу и его значение для организма человека». Професор (1965); лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки
(1987); Заслужений діяч науки і техніки України.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 7 монографій, 10 винаходів.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення ролі дихання через шкіру для організму людини, опрацювання ензимодіагностики захворювань нирок та сечовивідних шляхів; уперше встановив значне збільшення поступлення кисню через шкіру в організм людини при підвищеній його концентрації в повітрі та при високій температурі навколишнього середовища; опрацював методику насичення киснем шкірного аутотрансплантата та зони пересадки шкіри при опіках шкіри з метою пришвидшеного його приживлення; встановив оптимально допустимі терміни первинної теплової ішемії донорської нирки; опрацював спосіб ранньої діагностики відторгнення пересадженої нирки. Удосконалив склад консервуючого розчину; науковий консультант і керівник 6 докторських та 24 кандидатських дисертацій.

Дроговоз Світлана Мефодіївна (1939) доктор медичних наук (1971), професор (1978), проректор з наукової роботи Харківського фармацевтичного інституту (1976-83). Під її керівництвом було розроблено інформаційно-пошукову автоматизовану систему лікарських препаратів «Фармінфо», що являє собою електронний каталог лікарських засобів (1996).

Народилася в с. Ольгіно Омської обл.; медичну освіту здобула на лікувальному факультеті Тернопільського медичного інституту (1958-1964); працювала на посаді лікаря Тернопільської обласної клінічної лікарні (1964-1965); началася в аспірантурі на кафедрі фармакології Тернопільського медичного інституту (1966-1969), працювала на посадах старшого викладача Київського інституту народного господарства (1969-1970), асистента (1970), старшого викладача (1970-1972), завідувача (1972-2011), професора (з 2011 р.) кафедри фармакології, проректора з наукової роботи (1976-1983) Харківського фармацевтичного інституту (тепер – Національний фармацевтичний університет).

У 1967 р. захистила кандидатську дисертацію «Желчеотделительная функция печени при стафилококковой инфекции и интоксикации», а в 1972 р. – докторську дисертацію «Сравнительное изучение и особенности действия желчегонных препаратов на желчеобразовательную функцию печени в норме и патологии». Професор (1980); керівник Харківського регіонального експертного відділення Державного експертного центру лікарських засобів МОЗ України; заступник голови Проблемної комісії «Фармація» МОЗ та НАМН України; Заслужений працівник освіти України (1991); Почесний професор Національного фармацевтичного університету та Тернопільського державного медичного унівеситету імені І. Я. Горбачевського.

Автор близько 700 наукових публікацій, зокрема 7 монографій, 8 підручників, 250 авторських свідоцтв та 28 патенту на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення механізмів патогенезу захворювань та уражень печінки, розробка засобів, що застосовуються для лікування захворювань печінки, дослідження біологічно активних речовин із потенційною фармакологічною активністю різної спрямованості фармакологічної дії; співавтор понад 20 лікарських препаратів; розробив методику визначення вмісту холестеролу та жовчних кислот у жовчі; під керівництвом С. М. Дроговоз опрацьовано інформаційно-пошукову автоматизовану систему лікарських препаратів «Фармінфо», що являє собою електронний каталог лікарських засобів. Науковий консультант і керівник 13 докторських та 39 кандидатських дисертацій.

Скакун Микола Петрович (1924-2006) професор-фармаколог, завідувач кафедри фармакології Тернопільського медичного інституту (1957-91). Автор праць з профілактики і лікування захворювань печінки. Створив школу фармакологів-гепатологів.

Народився в с. Уяринці Тиврівського району Вінницької обл.; навчався в 1-му Київському медичному інституті (1940-1941), Донецькому медичному інституті (1941-1942), Ленінградській Військово-медичні академії імені С. М. Кірова (1942-1943); з 1943 р. перебував у розпорядженні Ленінградського штабу партизанського руху, виконував обовʼязки старшого лікаря 1-го партизанського полку 5-ї партизанської бригади; після звільнення Ленінградської та Псковської областей виконував обовʼязки старшого лікаря стрілецького полку та командира санітарної роти у складі Ленінградського, 1-го Прибалтійського та 1-го Українського фронтів; у 1945-1946 рр. – завідувач Копистиринського фельдшерсько-акушерського пункту; вищу медичну освіту здобув у Львівському медичному інституті (1946-1950).

Навчався в аспірантурі (1950-1953) та працював (1953-1957) на кафедрі фармакології цього ж інституту; від 1957 до 1991 р. очолював новостворену кафедру фармакології Тернопільського державного медичного інституту імені І. Я. Горбачевського (нині – Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського); у 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «К фармакологии парааминосалициловой кислоты», а в 1961 р. – докторську дисертацію «Основы фармакологии желчеотделительного процесса»; професор; керівник Тернопільського регіонального відділення Державного фармакологічного центру МОЗ України; Заслужений працівник вищої школи України; академік Української академії наук.

Автор понад 450 наукових та навчально-методичних публікацій, зокрема 11 мо-нографій, 12 підручників та навчальних посібників, 10 методичних рекомендацій, 3 довідників.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення фізіології та патології печінки, пошук нових медикаментозних засобів із гепатопротекторною активністю, опрацювання нових методів фармакотерапії Гострих та хронічних уражень печінки хімічними та фізичними чинниками довкілля, фармакологічний аналіз механізмів жовчоутворення та жовчовиділення, вивчення механізмів регуляції зазначених функцій печінки в нормі та патології, дослідження ролі генетичних факторів у дії лікарських засобів на організм, їхньої токсичності та ефективності дії при різних захворюваннях; запропонував низку нових жовчогінних та антиоксидантних засобів, вивчив їхню фармакодинаміку й ефективність при захворюваннях печінки та взаємодію їх з іншими лікарськими препаратами; опрацював клінічну класифікацію жовчогінних засобів (1965) та антиоксидантів (1990).

Науковий консультант і керівник 9 докторських та 41 кандидатської дисертацій; іменем М. П. Скакуна названо Навчально-науковий інститут фармакології, гігієни та медичної біохімії Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського.