Календар медицини

Старков Арсен Вікторович (1874-1927) топографоант, академік Всеукраїнської Академії наук (1921), доктор медицини (1900), професор, завідувач кафедри нормальної анатомії Київського університету (з 1912) та кафедри анатомії української лектури Київського медичного інституту (1917-22); організатор і керівник першої академічної лабораторії з вивчення центральної нервової системи.

Арсен Вікторович народився в м. Торжок Тверської губернії, медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Московського університету (1897). Працював на посадах позаштатного помічника проректора, штатного помічника прозектора кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Московського університету (1897-1900). У 1900 р. захистив докторську дисертацію «Этиология и патологическая анатомия мышечной кривошеи»; від 1900 до 1906 р. – професор описової та порівняльної анатомії й директор Анатомічного інституту Жіночого медичного інституту.

У 1906-1908 рр. перебував у науковому відрядженні в анатомічних інститутах Берліна та Відня; від 1908 р. працював у Московському університеті на посадах прозектора кафедри топографічної анато-мії та оперативної хірургії (1908-1915), керівника Інституту топографічної анатомії та оперативної хірургії (1915-1917).

У часи Першої світової війни також обіймав посаду головного хірурга лазарету імператорської родини в Петровському палаці; від 1918 до 1922 р. – професор, завідувач кафедри анатомії Університету св. Володимира (з часом – Київського медичного інституту). У 1921 р. обраний дійсним членом ВУАН (у галузі медичної біології). У 1921 р. створив в Академії лабораторію для дослідження центральної нервової системи та очолив Комісію ВУАН з вивчення центральної нервової системи; у 1922 р. був вимушений залишити Україну; від 1923 до 1925 р. викладав на посаді професора біології Українського вищого педагогічного інституту (м. Прага, Чехословаччина). У 1923 р. обраний посередником між ВУАН та громадськими організаціями Чехословаччини; з часом – професор Римського університету.

Арсен Старков був блискучим лектором; його лекції відзначались образним і точним описанням анатомічних фактів та основ загальної анатомії і завжди привертали велику аудиторію.

Основні праці: «Анатомия прямой кишки и мышц, имеющих к ней отношение: Литературное и анатомическое исследование» (том перший, 1912); «Анатомия фасций и клетчатки малого таза» (том другий, 1912); «Дослі-дження про нерви серця» – опубліковано в 1926 р. Празькою академією наук; «Остеологія» (1925); А. В. Старков – автор першого україномовного підручника «Загальна біологія» (1925), який був виданий у Празі.

Мельник Марко Никифорович (1914-1997) (1914-1997) епідеміолог, доктор медичних наук (1972), професор (1974), заслужений діяч науки УРСР (1983). Учасник 2-ї світової війни.

Марко Никифорович закінчив Одеський медичний інститут (1939), де в 1962-1963 працював завідувачем кафедри організації охорони здоров’я.

Від 1946 – старший епідеміолог Одеського районного відділу охорони здоров’я; у 1963-1973 – заступник Міністра охорони здоров’я УРСР, головний санітарний лікар УРСР; у 1973-1981 – директор, 1981-1987 – керівник лабораторії імунохімії, експериментально-виробничої лабораторії, від 1987 – консультант Київського НДІ епідеміології та інфекційних хвороб.

Наукові дослідження були присвячені організації охорони здоров’я, протиепідеміологічній і санітарній безпеці країни. Зробив вагомий внесок у протиепідеміологічне та санітарне забезпечення країни, матеріально-технічної бази СЕС та закладів епідеміологічного профілю, розширення лікувально-профілактичної мережі.

Наукові праці: “Пути развития санитарной организации Украины” (1972); “Токсоплазмоз человека” (1974); “Гельминтозы человека” (1978); “Эпиде­­мический паротит” (1979); “Профилактика острых кишечных инфекций в детских дошкольных учреждениях” (1983); “Дифтерийная инфекция” (1984).

Благодаров Володимир Миколайович (1939-2013) патологоанатом, доктор медичних наук (1979), професор (1982). Закінчив Київський медичний інститут (1962), де відтоді й працював (нині Національний медичний університет): асистент, доцент, від 1982 – професор, від 1991 – завідувач кафедри патанатомії, одночасно в 1981-1990 – заступник проректора з наукової роботи, від 1990 – декан 1-го лікувального факультету.

Наукові праці були присвячені вивченню гістохімії та електронної мікроскопії захворювань серцево-судинної системи, органів травлення та сечової системи.

Наукові праці: “Патологическая анатомия и патогенез почечнокаменной болезни” (1974); “Почечнокаменная болезнь” (1978); “Ультраструктура почек в условиях нарушенного кровообращения при хроническом пиелонефрите” (1982); “Практикум з патологічної анатомії” (1992); “Патологічна анатомія” (1997); “Курс клінічної патології” (1999).

Копистинський Євген Августович (1879-1967) психіатр, доктор медичних наук (1936), професор (1936), завідувач кафедри психіатрії (1931-32), завідувач кафедри психіатрії педіатричного факультету (1932-38) Київського медичного інституту. Його роботи з епілепсії, лікування інсуліном і електросудомної терапії, з історії земської психіатричної допомоги є значним внеском у науку.

Євген Августович працював на посадах завідувача кафедри психіатрії (1931-1932), завідувача кафедри психіатрії педіатричного факультету (1932-1938), професора кафедри психіатрії (1943-1948) Київського медичного інституту; доктор медичних наук (1936); професор (1936); автор понад 100 наукових публікацій; основні напрями наукової діяльності: вивчення, нервових та психічних захворювань; особливо відомі його праці з епілепсії, лікування інсуліном та електросудомної терапії, з історії земської медицини; основні публікації: «Методы и средства в терапии эпилепсии» (1934), «К вопросу о постановке психиатрического дела в Закавказьких Советских республиках» (1935).

Трубніков Віктор Пилипович (1924-1995) доктор медичних наук (1961), професор, завідувач кафедр травматології, ортопедії та військово-польової хірургії Харківського державного медичного університету.

Віктор Пилипович народився в с. Коростильово Мучкапського району Тамбовської обл. Медичну освіту (з відзнакою) здобув у Дніпропетровському медичному інституті (1945-1951). Працював (1951-1962) в Українському НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка, де пройшов шлях від лікаря до керівника клініки дитячої хірургії. Від 1962 до 1989 р. – завідувач кафедри ортопедії, травматології та військово-польової хірургії Харківського медичного інституту.

У 1970-1973 рр. працював на посаді радника Міністерства охорони здоровʼя Кувейту та хірурга ортопедичного шпиталю в Ель-Кувейті, у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Заживление перелома бедра в эксперименте при внутрикостной фиксации отломков металлическим штифтом», а в 1961 р. – докторську дисертацію, присвячену лікуванню вогнепальних переломів; професор; заступник головного редактора журналу «Ортопедія, травматологія та протезування»; член правління Всеукраїнського та Всесоюзного наукових товариств ортопедів-травматологів. Член Міжнародного товариства хірургів ортопедів-травматологів; Заслужений діяч науки УРСР.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 24 монографій. Основні напрями наукової діяльності: кістково-суглобовий-туберкульоз, вогнепальні переломи та травматизм; науковий консультант і керівник 3 докторських та 19 кандидатських дисертацій.

Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934) терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1992), професор (1992). Завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб (1981-95). Професор кафедри госпітальної терапії (1996). Науковий напрям – удосконалення методів діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Зоя Костянтинівна народилася в  місті Дніпропетровську (нині – м. Дніпро); медичну освіту (з відзнакою) здобула на лікувальному факультеті Дніпропетровського державного медичного інституту (1957); працювала на посадах лікаря-терапевта Запорізької міської лікарні (1957-1958), лікаря-терапевта лікарні Придніпровської залізниці (1958-1962, 1965-1966), клінічного ординатора (1962-1964), асистента (1966-1973), доцента (1973-1975), професора (1975-1981) кафедри шпитальної терапії N° 2, завідувача (1981-1995) кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб, професора кафедри шпитальної терапії N° 2 (з 1996 р.) Дніпропетровського державного медичного інституту (нині – Дніпропетровська державна медична академія).

У 1965 р. захистила кандидатську дисертацію «Диспансерное наблюдение за лицами, страдающими коронарной недостаточностью», а в 1992 р. – докторську дисертацію «Особенности клинического течения и диагностики ишемической болезни сердца на фоне обструктивных заболеваний легких»;
професор (1992).

Автор близько 230 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: удосконалення діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.