Календар медицини

Сердюк Андрій Михайлович (1938) – вчений у галузі медичної екології, академік Національної академії медичних наук України (2007), президент Національної академії медичних наук України (з 2011), доктор медичних наук (1981), професор (1994), Міністр охорони здоров’я України (1996-99), директор ДУ “Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України” (з 1999). Вперше в країні теоретично та експериментально розробив проблему біологічного впливу електромагнітної енергії антропогенного походження на організм, залежність здоров’я населення від цієї дії. Ним розроблена концепція гігієнічного регламентування для населення, яке проживає біля джерел електромагнітного випромінювання, що ґрунтується на критеріях збереження здоров’я. З його ініціативи та за участю в Україні створений Міжвідомчий центр медичної генетики МОЗ та НАН України, розроблена та здійснювалася Державна програма «Захист генофонду народу України», почала функціонувати чітка структура медико-генетичної допомоги населенню, проводиться генетичний моніторинг.

Андрій Михайлович народився в Дніпропетровську; медичну освіту здобув на санітарно-гігієнічному факультеті Дніпропетровського медичного інституту (1961); від 1961 до 1969 р. працював на посалах лікаря-епідеміолога та заступника головного лікаря й головного лікаря санітарно-епідеміологічної станції
Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, завідувача міськздороввідділу м. Верхньодніпровська. У 1966-1971 рр. навчався в аспірантурі і працював на посаді старшого наукового працівника Київського НДІ загальної та комунальної гігієни; у 1969 р. захистив кандидатську дисертацію «Гигиеническая оценка малоинтенсивных ультравысокочастотных электромагнитных полей, излучаемых телецентрами в условиях населенных мест»; від 1971 до 1987 р. працював в апараті ЦК КПУ на посадах інструктора, консультанта, заступника завідувача відділу науки та навчальних закладів. У 1981 р. захистив докторську дисертацію «Взаимодействие организма с электронными полями как фактором окружающей среды».

З 1987 р. – перший заступник Міністра охорони здоровʼя УРСР, від 1990 до 1994 р. – директор Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України. З 1996 до 1998 р. – Міністр охорони здоровʼя України; з 1996 р. – також завідувач лабораторії екологогігієнічної безпеки Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України; з 1997 р. – директор цього ж Центру. У 1999-2000 р. – голова Національного агенства контролю за якістю і безпекою харчових продуктів, лікарських засобів і виробів медичного призначення; від 2000 р. – директор, завідувач лабораторії еколого-гігієнічної безпеки ДУ «Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України» (нині – Інститут громадського здоровʼя імені О. М.
Марзєєва НАМН України); професор (1994); академік НАМН України зі спеціальності «Медична екологія»
(1997); Президент Національної академії медичних наук України (2011-2016); член Президії НАМН України; член Наукової ради НАМН України з теоретичної та профілактичної медицини; Заслужений діяч науки і техніки України (1998); лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004); почесний член Академії медичних наук Польщі (1999); дійсний член Міжнародної медичної академії імені А. Швейцера (1999); голова наукового товариства гігієністів України; заступник голови Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при РНБО України; заступник голови Національної комісії з радіаційного захисту при Верховній раді України; член Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі; голова експертної ради ВАК України з наукового напрямку «Профілактична медицина», член Президії вченої ради МОЗ України; голова Міжвідомчої координаційної ради НАМН України, НАН України та МОЗ України з питань наукових розробок у галузі медицини та фармації; голова Комісії з історії медицини та розвитку НАМН України; голова Координаційної ради НАМН України з питань реалізації наукової частини міжгалузевої комплексної програми «Здоровʼя нації»; член Міжвідомчої комісії з реалізації Загальнодержавної програми «Питна вода України 2006 – 2020 роки»; заступник Голови спеціалізованої вченої ради Д 26.604.01 із спеціальностей: «гігієна» (мелицці та біологічні науки), «екологія» (медичні науки); член Національної спілки журналістів України; головний редактор «Журналу Національної академії медичних наук України»; шефредактор фахових (ВАК України) видань: журналу «Довкілля та здоровʼя» та збірника наукових праць «Гігієна населених місць»; член редак-шійних колегій низки наукових журналів.

Автор понад 530 наукових публікацій, зокрема 47 монографій, 5 підручників, 5 авторських свідоцтв. Основні напрямки наукових досліджень: організація охорони здоровʼя, гігієна довкілля, біологічна дія електромагнітних полів, медична екологія, екологічна безпека України, еколого-гігієнічні аспекти катастрофи на ЧАЕС, інтегральна оцінка взаємозалежності якості довкілля і здоровʼя населення, медикоекологічний і біологічний моніторинг. Уперше опрацював теорію резонансної взаємодії організму з навколишнім середовищем, науково обгрунтував систему гігієнічної оцінки прогнозування і попередження техногенних ризиків, принципів і методів, що розмежовують норму і патологію при екзогенних впливах; науковий консультант й керівник 25 докторських та 10 кандидатських дисертацій.

Богаєвський Овксентій Трохимович (1848-1930) – хірург, доктор медицини (1911). Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції; ним виконувалися операції у зв’язку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка. Він створив велику школу хірургів – практиків, організував в Кременчуці при лікарні 4-річну жіночу фельдшерську школу на 160 осіб.

Овксентій Трохимович народився в с. Устинці Миргородського повіту Полтавської губернії в селянській родині. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ,
1874); працював на посаді земського лікаря в Миргородському та Чернігівському повітах. Від 1883 р. до кінця життя працював на посаді головного лікаря Кременчуцької лікарні. Створив жіночу акушерсько-фельдшерську школу з чотирирічним курсом та школу повивальних бабок з однорічним курсом, директором яких був у 1904-1913 рр.
У 1911 р. Університет св. Володимира присвоїв йому науковий ступінь доктора медицини без захисту дисертації, почесний член Кременчуцького товариства лікарів.

Виконував на рівні того часу найрізноманітніші і найскладніші операції. Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції, ним виконувались гастротомії, операції у звʼязку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка (перша в Україні, 1888 р.). Створив велику школу хірургів-практиків; автор 85 публікацій.

Різдво Христове за григоріанським та ново-юліанським календарями.

Киричинський Олексій Романович (1888-1970) фізіотерапевт, професор (1959), засновник фізіотерапевтичної служби України та перший завідувач кафедри фізіотерапії Київського інституту удосконалення лікарів (1944-61). Засновник вчення про вегетативні реакції організму на вплив фізичних факторів, фізіотерапевтичної школи в Україні.

Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1912); у 1912-1914 рр. – ординатор при кафедрі нервових хвороб під керівництвом проф. М. М. Лапинського.

Як військовий лікар брав участь у Першій світовій війні, після демобілізації працював в Одеському курортному управлінні на посаді консультанта-невропатолога (1920-1921) та очолював (1921-1923) фізіотерапевтичний санаторії імені Свердтова.

З 1924 р. працював у Київському інституті удо-сконалення лікарів на посадах викладача циклу лекцій із клінічної фізіотерапії на кафедрі нервових хвороб (1924-1930) та доцента з фізіотерації зазначеної кафедри
(1930-1941), також працював на посадах завідувача фізіотерапевтичного відділення «4-ї Радянської санаторії» (з 1924 р.), завідувача фізіотерапевтичного відділу Психоневрологічного інституту. Під час німецько-радянської війни – учасник руху Опору, введений до списків «Праведники Бабиного яру».

У 1944-1961 рр.- завідувач (організатор) кафедри фізіотерапії Київського інституту удосконалення лікарів. У 1949 р. за монографію «Вегетативно сегментарная физиотерапия» йому присвоєно вчений ступінь доктора медичних наук; професор (1950); головний фізіотерапевт МОЗ УРСР; голова Київського наукового товариства фізіотерапевтів та курортологів; голова Українського республіканського наукового товариства фізіотерапевтів та курортологів
(1944-1970); почесний голова Всесоюзного наукового медичного товариства фізіотерапевтів та курортологів.

Автор понад 100 наукових публікацій, зокрема 6 монографій. Основні напрями наукової діяльності: фізіотерапія, неврологія. Засновник вчення про вегетативні реакції організму на вплив фізичних чинників. Засновник фізіотерапевтичної школи в Україні. Розробив низку методик рефлекторно-вегетативної сегментарної фізіотерапії. Уперше в СРСР розробив та впровадив у клінічну практику метод парафінотерапії, дав наукове обгрунтування застосування цього методу за вогнепальних уражень головного мозку; впровадив метод азотно-газових ванн типу Цхалтубо у некурортних умовах, розробив методики застосування УВЧ під час різних захворювань.

Кириченко Дмитро Федорович (1929-2020) доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячих інфекційних хвороб, проректор Вінницького медичного інституту. Розробив діагностику та лікування холери, черевного тифу, вірусного гепатиту, грипу та інших інфекційних хвороб.

Дмитро Федорович народився в с. Ометинці Немирівського району Вінницької обл. Медичну освіту (з відзнакою) здобув у Вінницькому медичному інституті імені М. І. Пирогова (1949-1955); працював на посаді лікаря Ситковецької ра-йонної лікарні; навчався в клінічній ординатурі (1955-1957) та аспірантурі (1957-1961),
працював на посадах асистента та доцента (1961-1971) кафедри інфекційних хвороб, заві-дувача кафедри дитячих інфекційних хвороб (1971-1983), завідувача (1971-2004), професора (з 2004 р.) кафедри інфекційних хвороб, про-ректора з лікувальної роботи (1984-2003) Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова (нині – Biницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова);

У 1964-1966 р. працював на посаді консультанта холерного шпиталю в м. Гераті (Афганістан), а в 1976-1979 рр. – консультанта військового шпиталю в м. Кабулі та радника міністра охорони здоровʼя Афганістану; у 1962 р. захистив кандидатську дисертацію «Изменения нервной системы при брюшном
тифе, болезни Боткина и гриппе и их клиническое
значение», а в 1970 р. – докторську дисертацію «Клинические и эпидемиологические наблюдения над холерой в Афганистане»; професор (1974); голова Biнницького обласного наукового медичного товариства
лікарів-епідеміологів; голова проблемної комісії з інфекційних та паразитарних хвороб МО3 та АМН України.

Автор понад 150 наукових публікацій, зокрема 12 винаходів.

Основні напрями наукової діяльності: оп-рацювання діагностики та лікування вірусних гепатитів, ротавірусних інфекцій, кишкових інфекцій та інтоксикацій, вивчення клініки та розробка інтенсивної терапії ботулізму, дослідження епідеміології, розробка діагностики й лікування холери в умовах України, науковий керівник 5 кандидатських дисертацій.

Руданський Степан Васильович (1833-1873) лікар, український письменник, перекладач. Автор балад, ліричних віршів, «співомовок». Завідувач лікарняною та госпітальною частинами Ялтинського лікарського відділення.

Степан Васильович народився в с. Хомутинцях (нині – Жмеринського району Вінницької обл.) у родині священика; навчався в Шаргородській духовній шко-лі (бурсі); у 1849 р. вступив до Камʼянець-Подільської духовної семінарії, у 1855 р. закін-чив семінарію і як «перший учень» рекомендований на навчання в С.-Петербурзькій духовній академії, але вступив до Медико-хірургічної академії, під
час навчання був позбавлений батьківської допомоги, дуже бідував, часто голодував, захворів на туберкульоз. Після закінчення академії (1861) працював лікарем в Ялті; з 1863 р. мав додаткову лікарську роботу в маєтках князя Воронцова; у 1872 р. вів боротьбу з епідемією холери в Криму; залишив добру памʼять як лікар; фольклорист М. Комаров зазначав: чий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись, карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою ознакою його душі.

Під час перебування в Ялті лікував М. Щепкіна, близько зійшовся з славнозвісним артистом; працюючи лікарем, займався громадською, літературною, краєзнавчою роботою; у 1863 р. його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи.

Автор популярного романсу «Повій вітре на Вкраїну»; переклав українською мовою «Іліаду»  Гомера (1872), окремі пісні з «Енеїди» Вергілія; зробив віршований переклад «Слова о полку Ігоревім» відомі його «Співомовки» – народні легенди, приказки, пісні, які ввійшли в народ і переказуються, співаються ним без згадки автора; помер від туберкульозу, в бідності; поховано його коштом міста.