Календар медицини

Ліпкан Микола Федорович (1909-1990) радіобіолог, доктор біологічних наук (1957), професор (1961). Учасник 2-ї світової війни. За­кінчив Київський університет (1938), де відтоді й працював. У 1953-1960 – старший науковий співробітник Інституту фізіології АН УРСР (Київ); завідувач кафедри медичної радіології (1960-1966), радіаційної гігієни (1966-1975), декан санітарно-гігієнічного факультету (1962-1967) Київського інституту удосконалення лікарів.

Наукові до­слідження в галузях ра­діаційної біології та радіаційної біохімії.

Наукові праці: “Очерки по радиобиологии” (1961); “Основы радиационной биологии и биохимии” (1968).

Вебер Євген Фердинандович (1875-1947) рентгенолог, доктор медицини (1909). Закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира. У 1913 разом з В.Г. Бергманом відкрив рентгенівський кабінет, який згодом став Рентгенологічним інститутом.

Євген Фердинандович у 1908-1914 неодноразово удосконалювався за кордоном у Відні та Берліні. З 1917 керував курсом рентгенології для студентів 8-го семестру; засновник і перший завідувач кафедри рентгенології Київського медичного інституту (1920-1921); ординарний професор (1920); у 1921 емігрував до Австрії; у Відні створив Віденське відділення Наукового рентгенологічного інституту “Siemens-Halske”; у 1927 запрошений до Латвійського університету для організації кафедри рентгенології, очолив доцентський курс з рентгенології цього ж університету; у 1928 доцентський курс був реорганізований у Рентгенологічний інститут (кафедру) медичного факультету Латвійського університету. Член-кореспондент Німецького товариства рентгенологів.

Основні напрями наукової діяльності: рентгенодіагностика, дозиметрія, викладання рентгенології.

Наукові праці: “Значение лейкоцитов при заживлении раны и образования рубца” (1898); “О регенерации оксигемоглобина из метгемоглобина при первой форме острой метгемоглобинемии” (1908); “Клиническая рентгенодиагностика заболеваний желудочно-кишечного тракта” (1910).

Вовк Алла Дмитрівна (1935-2007) інфекціоніст, доктор медичних наук (1991), професор (2000). Закінчила Київський медичний інститут (1958).

У 1958-1961 працювала лікарем у м. Леніногорськ (Казахстан); від 1963 – в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб АМНУ (Київ): 1983-1990 – заступник директора з наукової роботи, від 1990 – завідувач відділу вірусного гепатиту та СНІДу.

Вивчала клініко-імуногенетичні особливості та несприятливі наслідки вірусних гепатитів, зокрема гепатиту С. Досліджувала проблеми ВІЛ-інфекції (СНІДу): клінічні особливості в Україні, лікування.

Наукові праці: “Сывороточный гепатит” (1975); “Лептоспирозы” (1989); “ВИЧ-инфекция: Актуальные вопросы клиники, диагностики, лечения, эпидемиологии и профилактики” (1998); “Оппортунистические инфекции при ВИЧ/СПИДе” (2001); “Пегилированые интерфероны – новое слово в лечении вирусного гепатита” (2003).

Тодуров Борис Михайлович (1965) кардіохірург, член-кореспондент НАМН України (2010), доктор медичних наук (2006), доцент кафедри кардіології та функціональної діагностики Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика (2007), професор (2015), заслужений лікар України (2004), завідувач відділення трансплантації та хірургії серця з групою екстракорпоральних технологій та біоматеріалів Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова (2000-2003), заступник директора Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова з трансплантології (2003-2006), директор Київської міської клінічної лікарні “Київський міський центр серця” (2006-2013), генеральний директор ДУ “Інститут серця МОЗ України” (з 2013).

Відомий в Україні та за її межами як висококваліфікований спеціаліст і вчений у галузі кардіохірургії та трансплантації серця. У 2001 вперше здійснив пересадку серця людині, що дозволило Україні увійти до реєстру країн, де виконуються подібні операції. У 2015 вперше в Україні виконав ультразвукову декальцинацію аортального клапана. У 2016 вперше в Україні виконав операції з імплантації механічного серця (2 операції). За останні 10 років створив самостійну школу кардіохірургії, в якій рівень і результати операцій відповідають найкращим світовим стандартам.

Ним розроблена власна ефективна методика хірургічного лікування тромбоемболії легеневої артерії та низка хірургічних втручань, альтернативних до трансплантації серця (зокрема модифікації операції Батисти), тромбектомія з нижньої порожнистої вени в комплексі з нефректомією в умовах штучного кровообігу, торакоскопічна операція дитині з вродженою вадою серця. Пріоритетні позиції в його дослідженнях посідають хірургічні методики лікування серцево-судинної патології в дітей і дорослих, особлива увага приділяється проблемам серцевої недостатності та тромбоемболії легеневої артерії. Наукове, теоретичне та практичне значення досліджень полягає в розробці та впровадженні нових діагностичних, терапевтичних і хірургічних підходів до різноманітної серцево-судинної патології в дітей і дорослих.

Наукові праці: “Формування стовбура легеневої артерії з аутоперикарду при операціях Роса” (2005); “Трансплантація серця. Перший досвід” (2006); “Чи існує альтернатива трансплантації серця для хворих на серцеву недостатність в термінальній стадії” (2006); “Surgical treatment of Chronic Thromboembolic Pulmonary Hypertension – Alternative for Transplantation of Heart-Lungs Complex” (2006); “Batista procedure – an alternative to heart transplantation?” (2007); “Безпосередні результати подвійного протезування клапанів серця у поєднанні з коронарним шунтуванням” (2010); “Рассасывающиеся стенты: новая эра в итервенционной кардиологии” (2013); “Клинический случай лечения острой сердечной недостаточности с использованием экстракорпоральной мембранной оксигенации у пациентов с острым идиопатическим гигантоклеточным миокардитом” (2016); “Досвід застосування механічної підтримки лівого шлуночка в лікуванні термінальної серцевої недостатності”(2017).

Гоцко Євстахій Володимирович (1930 – 1992) – стоматолог, доктор медичних наук (1987), професор (1989), завідувач кафедри хірургічної стоматології (1972-92), декан стоматологічного факультету (1979-92) Львівського медичного університету імені Данила Галицького. Наукові праці присвячені вивченню травматології та відновної хірургії щелепно-лицевої ділянки.

Євстахій Володимирович народився в м. Городку (нині – Львівська обл); середню медичну освіту здо-був у Львівській зуболікарській школі (1944-1946); вищу медичну освіту здобув у Київському стоматологічному інституті (1954); працював на посадах лікаря-стоматолога Городоцької міської лікарні (1954-1959).

З 1961 р. працював у Львівському медичному інституті на посадах асистента (1961-1968), доцента (1968-1972), завідувача (1972-1992) кафедри хірургічної стоматології, декана стоматологічного факультету (1979-1992); у 1967 р. захистив кандидатську дисертацію «Переломи кута і гілки нижньої щелепи і їх лікування», а в 1986 р. – докторську дисертацію «Сравнительная оценка хирургического лечения врожденных несращений верхней губы и неба»; професор (1989).

Автор близько 130 наукових публікацій, зокрема 9 автор-ських свідоцтв на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: травматологія та відновна хірургія щелепно-лицевої ділянки, хірургічне лікування вроджених незрощень верхньої губи та піднебіння, одонтогенних пухлин щелепи, запальних процесів верхньо-щелепних пазух та великих слинних залоз; науковий консультант і керівник 3 докторських та 11 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати Гоцко Є. В.:

1. Переломы угла и ветви нижней челюсти и их лечение (клинико-экспериментальное исследование) (1967). Шифр зберігання: 616.31 Г 748
2. Сравнительная оценка хирургического лечения врожденных расщелин верхней губы и неба (1986). Шифр зберігання: Р-32324

У фонді ННМБУ зберігаються праці Гоцко Є. В., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Воспалительные заболевания пародонта (1988). Шифр зберігання: Б-61483
2. Методичні вказівки до клінічного дослідження хворого та складання історії хвороби на кафедрі хірургічної стоматології (1973). Шифр зберігання: Б-11066
3. Методические указания по клиническому обследованию больных и написанию истории болезни (1975). Шифр зберігання: Б-46909

Наранович Петро Андрійович (1805-1858) – доктор медицини (1837), ординарний професор кафедри анатомії (1838) Харківського університету. Першим у Харкові застосував ефірний наркоз через пряму кишку, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, працював у галузі офтальмології, успішно виконував операції на очах.

Петро Андрійович народився в с. Чапліївці Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер – Шосткинського району Сумської обл.) у сімʼї священика; медичну освіту «лекарь 1-го отделения» здобув у С.- Петербурзькій медико-хірургічній академії (1826); виконував обовʼязки прозектора зоотомії (з 1826 р.); проектора анатомії (з 1833 р.), а згодом (з 1834 р.) – медико-хірург та акушер С.- Петербурзької медико-хірургічної академії; з 1827 р. – ординатор (без платні) С.- Петербурзького військово-сухопутного госпіталю; штаб-лікар (1829); у 1837 р. захистив докторську дисертацію «Calculi vesicae uronariae, momenta pathologica, therapeutica necnon chirurgica»; у квітні 1837 р. призначений на посаду екстраординарного професора, а у вересні 1838 р. – ординарного професора анатомії Харківського університету; доктор Д. А. Сібілев згадував (1894).

З 1843 р. по 1858 р. – директор хірургічної факультетської клініки Харківського університету; упродовж 8-ми років на громадських засадах працював на посаді лікаря шляхетного пансіону 2-ї Харківського чоловічої гімназії та більше 1 року – лікаря при Харківській духовній семінарії, з 1844 р. також надавав безкоштовну медичну допомогу малозабезпеченим хворим у складі Харківського доброчинного товариства; відзначився в боротьбі з холерою в 1840-их роках; під час Кримської війни керував хірургічним відділенням Харківського тимчасового госпіталю; дійсний член Товариства російських лікарів (м. С.- Петербург, 1843); почесний член С.- Петербурзької медико-хірургічної академії (з 1950 р.); наукові праці присвячені вивченню органів руху людини, питанням практичної хірургії; запропонував низку нових хірургічних інструментів; у 1847 р. уперше в Харкові застосував ефірний прямокишковий наркоз.

Основні публікації: «De angulo faciei novaque ejusdem considerandi ratione oratio» (1841), «Анатомофизиологическое описание органов движения человеческого тела» (1850), «Отчет об операциях, сделанных в хирургическом отделении харьковского университета за 1853 г.», «Отчет об операциях, сделанных в хирургическом отделении харьковского университета за 1856 г.», «Ранение штуцерной пулей в глаз навылет» (1857-1858), «Рычаг для вправления вывихнутой челюсти и др. избретенные инструменты» (1857-1858), «Любопытный случай камня в мочевом пузыре» (1857-1858), «Анатомическое
описание близнецов, сросшихся головами».

У фонді ННМБУ немає робіт даного автора, але є стаття про нього:

Мирский М. Б. Видный русский хирург П. А. Наранович / М. Б. Мирский // Клиническая хирургия. – 1991. – № 2. – С. 70-72″