Календар медицини

Кащенко Микола Феофанович (1853-1935) видатний вчений, доктор медицини, дійсний член Української академії наук, професор кафедри гістології та ембріології Харківського університету. Організатор і директор зоологічного музею АН УРСР (1919-26), акліматизаційного саду АН УРСР. Основоположник досліджень з гістоструктури ембріонів людини в нормі та патології.

Микола Феофанович народився в с. Московка (тепер – Вільнянського району Запорізької обл.). Закінчив (зі срібною медаллю) Катеринославську гімназію. Медичну освіту “удостоен степени лекаря и звания уездного врача” здобув на медичних факультетах Московського та Харківського університетів (1880); з 1881 р. працював на посаді асистента в ембріологічному кабінеті, читав курси анатомії, гістології, ембріології, вів акушерську практику в Харківському університеті, а також був помічником директора в земській повивальній школі.

У 1884 р. захистив докторську дисертацію “Эпителий человеческого хориона и его роль у гистогенезе последа”; у 1886-1888 рр. удосконалювався в Німеччині та Італії – працював у лабораторіях ембріолога Вільгельма Гіса, анатома Вільгельма Вальдейєра, біологів Ернста Геккеля, Оскара Гертвіга; після поверненя до Харкова читав лекції на медичному та фізико-математичному факультетах університету.

З 1888 р. – екстраординарний професор по кафедрі зоології, порівняльної анатомії та фізіології Томського університету; також викладав зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910-1912).

У 1901 р. Рада Московського університету надала його ступінь доктора зоології; кілька місяців (у 1906 та 1912 pp.) виконував обов’язки декана медичного факультету та ректора Томського університету. У 1912 р. за станом здоров’я переїжджає до Києва, де працює в Київському політехнічному інституті, виступає з публічними лекціями в Київському товаристві сприяння початковій освіті з проблеми “Смерть та довголіття. Сучасна розробка питання про смерть”.

Разом із В. О. Караваєвим у 1919 р. створюють зоологічний музей, директором якого М. Ф. Кащенко був по 1927 р.

Створив Акліматизаційний сад АН України (1919); займаючись акліматизацією рослин, також вирощував і лікарські i рослини; вивчав вплив деяких народних засобів на організм людини під час різних хвороб та методи застосування і дозування різних лікарських трав; у кінці 1918 р. призначений академіком Української Академії наук.

У 30-х рр. практично безкоштовно лікував хворих травами пояснював дію трав, встановлював діагноз та дарував лікарські рослини людям, які здебільшого були неспроможні платити. Був звинувачений у знахарстві, з чого надавав пояснення президентові Академії наук В.І. Вернадському; написав доповідну записку про користь лікування лікарськими рослинами як перспективної галузі медицини майбутнього.

Наукові праці: “Краткое руководство по зоологии, преимущественно для студентов медицины” (1892), “Сибирские высшие женские курсы, их положение, нужды, надежды” (1912), “Смерть и долголетие с биологической точки зрения” (1914), “На допомогу Київському акліматизаційному садові” (1925), “Перетворення живої природи” (1928).

Ільченко Петро Якович (1873-1941) фізіолог, доктор медичних наук, професор Київського університету імені О. О. Богомольця, завідувач кафедри фізіології в Першому і Другому медичних інститутах у Києві.

Петро Якович народився в м. Костянтиноград Полтавської губернії (тепер — м. Красноград Харківської обл.).

Медичну освіту здобув на медичному факультеті Казанського університету (1926); працював на посадах лікаря та у вищих навчальних закладах; у 1939– 1940 рр.- професор кафедри шпитальної хірургії Воронезького медичного інституту, а в 1941 р. – завідувач кафедри факультетської хірургії Дагестанського медичного інституту.

Під час німецько-радянської війни — військовий лікар; у подальшому працював на посадах завідувача кафедри загальної хірургії Станіславського медичного інституту (тепер – м. Івано-Франківськ, 1946—1954), завідувача кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Дніпропетровського медичного інституту (1954–1958).

У 1939 р. захистив докторську дисертацію “Анатомические распространения острых гнойных процессов в мягких тканях стопы, голени и их лечение”; професор (1939).

Розробив і впровадив у практику електрогастрографію – метод реєстрації електричних потенціалів шлунку, запропонував метод тоноелектроцеребрографії.

Автор близько 40 наукових публікацій.

Основні напрями наукової діяльності: лікування вроджених та набутих захворювань опорно-рухового апарату, лікування інфікованих ран, вивчення впливу антибіотиків під час гнійних процесів різної етіології, дослідження клітковинних просторів кінцівок та шляхів розповсюдження запальних процесів; опрацьовано способи ампутації гомілки та стегна; запропоновано іммобілізаційний пристрій для транспортування потерпілих на шахті.

Богданович Сергій Миколайович (1893-1976) – дерматовенеролог, кандидат медичних наук, доцент, в. о. завідувача кафедри шкірних і венеричних хвороб Київського медичного інституту (1943-45, 1953-54, 1959-60).

Сергій Миколайович народився в м. Прилуки Полтавської губернії; у 1912 р. закінчив навчання в Прилуцькій гімназії; медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1917); під час Першої світової війни – полковий лікар в діючій армії (1917-1918); у 1918-1919 рр. – лікар-дерматовенеролог Київського клінічного інституту.

У 1919-1922 рр. – служба в Червоній армії, зокрема на посаді лікаря дерматовенеролога військового госпіталю
(1920-1922); у подальшому працював на посадах екстерна (1922-1923), позаштатного ординатора (1923-1924), молодшого асистента (1923-1925), старшого асистента (1925-1933), приват-доцента (1933-1934), доцента (1934-1941) кафедри дерматовенерології Київського медичного інституту; у 1936 р. надано вчений ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації та вчене звання доцента; під час німецько-радянської війни працював в окупованому Києві в медичному інституті «Полімедікум»; від 1943 р. працював на посаді доцента кафедри шкірних та венеричних хвороб Київського медичного інституту, зокрема у 1943-1945, 1953-1954 та 1959-1960 рр. виконував обовʼязки завідувача кафедри; член правління Київського наукового дерматовенерологічного товариства (1929-1972).

Основні напрями наукових досліджень: опрацювання діагностики та лікування хвороб шкіри, злоякісних пухлин шкіри та сифілісу;

Розробив експургаторний метод лікування алергійних захворювань. Разом з І. І. Потоцьким розробив метод одночасного застосування препаратів пеніциліну та вісмуту для лікування хворих на сифіліс.

Кравченко Володимир Григорович (1938) – дерматовенеролог, доктор медичних наук (1986), профессор (1987), завідувач кафедри шкірних та венеричних хвороб Української медичної стоматологічної академії (1989-2002). Наукові дослідження присвячені профілактиці хвороб, які передаються статевим шляхом. Автор всесвітньо відомого антисептичного препарату “Цидіпол”, високоефективного лікарського препарату для індивідуальної профілактики сифіліса, гонореї і трихомоніазу.

Народився в смт. Золочеві Харківської обл.; медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Харківського медичного інституту (1961); працював на посаді районного дерматовенеролога (1961-1963); навчався в аспіратурі; 1963 – працював на посадах молодшого та старшого наукового співпрацівника (1966-1975) Українського НДІ дерматології та венерології (м. Харків), асистента (1975-1979), доцента (1979-1987), професора (1987-1989) та завідувача (1989-2001) кафедри шкірних та венеричних хвороб Полтавського медичного стоматологічного інституту.

У 1970 р. захистив кандидатську дисертацію «Первично-торпидная гонорея у мужчин и ее эпидемиологическое значение», а в 1985 р. – докторську дисертацію «Разработка средств усовершенствования методов индивидуальной профилактики венерических болезней»; професор (1987); голова Полтавської обласної асоціації дерматовенерологів (з 1989 р.); голова Полтавського осередку та член правління Всеукраїнського лікарського товариства; голова Полтавської обласної організації Міжнародного товариства прав людини; дійсний член Української академії наук (1992);

Заслужений діяч науки і техніки України (2007); автор понад 350 наукових публікацій, зокрема першого неперекладного українськомовного підручника для студентів вищих медичних навчальних закладів «Шкірні та венеричні хвороби» (1995); розробив лікарський препарат для індивідуальної профілактики венеричних хвороб (сифілісу, гонореї, трихомоніазу) – «Цидіпол», який запатентований у низьці країн.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Бурих Михайло Прокопович (1938-2006) вчений-топографоанатом, доктор медичних наук (1990), професор, завідувач кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Харківського медичного університету (з 1990).

Михайло Прокопович народився в м. Харкові. Середню медичну освіту (з відзнакою) здобув на фельдшерському відділенні Харківського медичного училища No 1 (1959); вищу медичну освіту (з відзнакою) здобув на педіатричному факультеті Харківського медичного інституту (1965); навчався в аспірантурі (1965-1968), працював на посадах асистента (1968-1970) кафедри нормальної анатомії, асистента (1970-1972), доцента (з 1972 р.) кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Харківського медичного інституту, професора кафедри анатомії медичного факультету політехнічного інституту в м. Конакрі (Французька Гвінея) (1977-1980), старшого наукового співпрацівника (1986-1989), завідувача (1990-2006) кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Харківського медичного інституту (тепер – Харківський національний медичний університет).

У 1969 р. захистив кандидатську дисертацію «Анатомия нервов и сосудов почки человека и некоторых животных (анатомо-экспериментальное исследование)», а в 1990 р. – докторську дисертацію «Анатомия чашечно-лоханочного комплекса почки человека в постнатальном онтогенезе»; професор; академік Міжнародної академії інтегративної антропології (1995); член Німецького анатомічного товариства (1994); автор близько 200 наукових публікацій, зокрема 18 монографій та навчальних посібників, 9 винаходів; основні напрями наукової діяльності: вивчення анатомії тіла людини в системі топографічних координат.

Ним вперше описані сегментарні нервові сплетіння в пазусі нирки людини, створено новий науковий напрямок – анатомія тіла людини в системі топографічних координат УЗД, КТ і ЯМР томографії.