Календар медицини

Биховський Григорій Борисович (1861-1936) хірург-онколог, професор, організатор медичної допомоги та онкологічної служби в Києві.

Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира в Києві (1889). Працював асистентом хірургічної клініки професора Ф. Борнгаупта. У 1893–1898 роках — засновник і керівник хірургічної лікарні. Упродовж 25 років був ініціатором і головним лікарем Київської безкоштовної лікарні І. та М. Зайцевих.

У 1920–1921 роках працював хірургом і завідувачем хірургічного відділення Центральної робітничої лікарні м. Києва. Був одним із засновників Київського інституту удосконалення лікарів, де в 1922–1931 роках очолював хірургічну клініку, а в 1932–1936 роках — кафедру онкології.

У 1932 році організував при Київському рентґенологічному інституті онкологічний диспансер, який з 1934 року функціонував як онкологічна клініка. Значною була його роль у становленні спеціалізованої онкологічної допомоги та розвитку ранньої діагностики злоякісних новоутворень.

Активно займався громадською та благодійною діяльністю. Очолював медичну раду товариства «Допомога»(засн. 1922), метою якого було надання трудової, медичної та соціальної допомоги найбіднішим верствам населення, зокрема єврейській громаді. Був одним із засновників і керівників Київського міського товариства «Меддопомога» (1927), що забезпечувало стаціонарну, диспансерну й амбулаторну допомогу, безкоштовне харчування дітей і видачу медикаментів, а також підтримувало лікарні та відновлення медичних закладів.
Обіймав посади голови Київського єврейського доброчинного товариства, Товариства допомоги бідним хворим, хірургічної секції Єдиного наукового медичного товариства в Києві, заступника голови Київського хірургічного товариства (з 1930 року).

Наукові дослідження Г. Б. Биховського були присвячені проблемам ранньої діагностики та хірургічного лікування злоякісних пухлин, знеболювання в хірургії та ролі психічних чинників у лікувальному процесі.

Богомолець Олег Олександрович
(1911 — 1991) — патофізіолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, Заслужений діяч науки УРСР.

Народився в м. Одеса. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1934). Працював асистентом відділення експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології і патології та старшим науковим співробітником Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1940 р.).

У 1937 році захистив кандидатську дисертацію, у 1944 році — докторську дисертацію.

Під час німецько-радянської війни (1941–1943) працював в евакуаційному шпиталі № 1741, згодом — директором Башкирської республіканської станції переливання крові.

Після війни обіймав посади старшого наукового співробітника (1942–1943), завідувача фізико-хімічної лабораторії (1943–1946) та директора (1946–1953) Інституту експериментальної біології та патології МОЗ УРСР. У 1944–1946 рр. одночасно був професором кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.

У 1953–1980 рр. — завідувач лабораторії патофізіології Українського науково-дослідного санітарно-хімічного інституту. З 1980 року — старший науковий співробітник-консультант Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. Професор з 1945 року.

Заслужений діяч науки УРСР (1969), член-кореспондент АН УРСР (1964), лауреат премії імені О. О. Богомольця АН УРСР (1971).

Автор близько 60 наукових публікацій. Основні напрями наукової діяльності: алергія, імунітет, реактивність організму, переливання крові, механізм дії антиретикулярної цитотоксичної сироватки, терапія променевих уражень, токсикологія та детоксикація, пошкодження організму при кумулятивних вибухах, реанімація за допомогою апарата штучного кровообігу.

Науковий консультант і керівник 6 докторських та понад 30 кандидатських дисертацій.

90 років від дня народження нефролога, члена-кореспондента НАНУ, академіка АМНУ, доктора медичних наук, професора Любомира Антоновича Пирога (1931)

Нефролог, член-кореспондент НАН України (1991), академік АМН України (1993), доктор медичних наук (1978), професор (1988), заслужений діяч науки і техніки України (1992). Закінчив Львівський медичний інститут (1954). З 1973 – завідувач відділення терапевтичної нефрології Інституту урології та нефрології АМН України; у 1995-2010 – завідувач, а від 2010 – професор кафедри нефрології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика; у 1976-1990 виконував обов’язки заступника директора з наукової роботи Інституту урології та нефрології; голова Української асоціації нефрологів (з 1981); у 1979-1993 – головний нефролог МОЗ України; ініціатор створення, перший президент (1990-2007) і почесний президент Всеукраїнського лікарського товариства; президент Світової федерації українських лікарських товариств (з 2000).

Основні напрями наукової діяльності: клінічна нефрологія (патогенез, класифікація, лікування гломерулонефриту, концепція його еволюції), історія української медицини, біоетика, організація нерфологічної допомоги; у процесі наукових досліджень опрацював концепцію еволюції гломерулонефриту, створив його клінічну класифікацію, обґрунтував нові підходи до його лікування, заклав наукові основи нефрокурортології в Україні.

Іван Гаврилович Антонюк (1926-1989) кандидат медичних наук (1966), відомий фахівець у галузі травматології та ортопедії.

У 1965–1968 роках очолював клініку відновлювальної хірургії та протезування. Пізніше був керівником клініки мікрохірургії в Українському науково-дослідному інституті травматології та ортопедії.

Наукова діяльність Івана Гавриловича була присвячена проблемам лікування переломів кісток та травм великих суглобів. Його праці зробили вагомий внесок у розвиток методів відновлювальної хірургії та ортопедії.

Наливайко Дмитро Георгійович (1926-1996) фізіолог, доктор медичних наук (1975), професор.

У 1952 році закінчив Київський медичний інститут імені О.О. Богомольця. У 1982–1987 роках очолював кафедру нормальної фізіології цього інституту.

Наукова діяльність Дмитра Георгійовича була присвячена дослідженню механізмів секреторного процесу в травних залозах. Його праці зробили вагомий внесок у розвиток фізіології травлення та вивчення функціонування травної системи.

Іван Петрович Білько (1941) мікробіолог, доктор медичних наук (1988), професор (1997).

У 1970 році закінчив Київський медичний інститут. У 1973–1979 роках працював асистентом кафедри мікробіології цього закладу. З 1979 до 1994 року був завідувачем лабораторії мікробіології в Інституті фтизіатрії і пульмонології АМН України.

Від 1994 року працює у Київській медичній академії післядипломної освіти: професор, а з 1997 року — завідувач кафедри мікробіології.

Наукові дослідження Івана Петровича присвячені вивченню біологічних властивостей мікоплазм, мікобактерій туберкульозу та інших мікроорганізмів. Він також займається конструюванням нових живильних середовищ для культивування мікроорганізмів, а також розробленням і вдосконаленням методів мікробіологічної діагностики інфекційних захворювань бактеріальної етіології.

Серед наукових праць ученого:

«Характер размножения микоплазм человека» (1973);

«Микроскопические методы исследования в микробиологии туберкулеза» (1992);

«Новий метод культивування мікобактерій» (1993);

«Вимоги до взяття та доставки матеріалу для мікробіологічних досліджень» (2001);

«Характеристика препаратів-пробіотиків, які використовуються для профілактики та терапії порушень кишкового мікробіоценозу і мікроекології жіночих статевих органів» (2002).